Після весілля, яке завершилось танцями під акордеон і несподіваним конкурсом «хто швидше почистить варену картоплю», Лєнка з Ванькою переїхали до дідової хати.
Власне, до хати дідуся Семена та бабусі Варки — добрих, привітних, але з чіткою установкою: “В нас тут усе — по прикметах.”
— Щоб ми не дай Боже, після заходу сонця сміття винесли! — одразу попередила баба Варка. — Вся доля у відрі опиниться!
— А як я вранці не побризкаю сіллю через плече, то цілий день не складається, — додає дід Семен, серйозний, як прогноз погоди.
Лєнка, міська дівчина, спершу думала, що це жарти. Аж ні. На третій день бабуся зупинила її у дверях:
— Доню, ти куди в понеділок з віником?!
— Підлогу підмести…
— В понеділок? Щоб гроші вимести? Ой лишенько, та в нас і так не густо!
Ванька, у якого з дитинства ці правила сиділи десь у ДНК, лиш сміявся:
— Терпи, Лєнусь, це ще не пекло. От як буде середа і ти захочеш прибрати у ванній — от тоді побачиш!
Найгіршим для Лєнки став перший “постільний” конфлікт.
— Вань, чого в нас простирадло не кладеться нормально? Візерунок перевернутий.
— Бо не можна класти голову до дверей!
— Та що за маячня?
— Так баба казала: «Хто спить ногами до ікон — той уві сні правду не бачить!»
— А я хочу просто нормально спати, — бурчала Лєнка і зрештою купила нові подушки, аби не перекладати кожного вечора ліжко.
А потім був випадок із куркою. Лєнка вирішила зварити суп і принесла з базару бройлера. Бабуся Варка заглянула в каструлю і ахнула:
— Ой, це ж не своя курка! А вода вже кипить?! Та ти що! Це ж як ставити чоботи на стіл!
— Але ж…
— НЕ СПЕРЕЧАЙСЯ З ПРИКМЕТОЮ!
Увечері вони сиділи з Ванькою в кімнаті, пили чай і рахували, скільки вже прикмет сьогодні порушили.
— Дев’ять, — зітхнула Лєнка. — Завтра точно вріжусь у якогось кота.
— Та ні, — усміхнувся Ванька. — Головне, щоб не чорного. А якщо чорний — головне, щоб він не йшов зліва направо!
— Слухай, а давай заведемо чорного кота? І назвемо його “Прикмета”.
— Баба з дідом нас із хати виженуть!
— А ми скажемо, що то на щастя.
І вони сміялися, а баба Варка з-за стіни бурчала:
— Не можна сміятися після дев’ятої — щастя проспиш…
Але щастя не проспалося. Бо Лєнка з Ванькою зрозуміли: навіть якщо щоранку треба тричі плюнути через плече, сім’я — це не правила. Це любов. І трохи солі у супі. Хоч і “не своя курка”.
Наступного ранку Лєнка, повна рішучості завоювати побут: вирішила випрати постіль. Вона з радістю витягла новенький гель, запхала все в пральну машинку, і в момент, коли натиснула кнопку «Старт», пролунав крик бабусі Варки з кухні:
— Стоп! Не в четвер!
— Що не в четвер? — Лєнка виглянула в коридор.
— Не перуть у четвер! Хочеш, щоб лелека з хатою розвернувся?!
— Бабусю, ми живемо в XXI столітті, в нас навіть Wi-Fi є…
— І тому ти без роду і племені рушники в машинці крутиш?
Підключився і дід Семен:
— А я ж казав: як тільки техніка з’явиться в хаті — все, дух хати піде.
— А я думала, то від мікрохвильовки, — шепнула Лєнка Ваньці на вухо.
— Не жартуй, — буркнув той. — Баба ще досі думає, що мікрохвильовка псує ДНК.
Конфлікт розгорівся під обід, коли Лєнка вмикнула сушку.
— Та ви хочете, щоб нас біда обминула, чи навпаки — запросили її з комфортом? — обурювалась баба Варка.
Лєнка не витримала:
— Бабусю, ну це вже перебір. Я розумію — сіль, віник, коти… Але пральна машина?! Це просто техніка!
— Ага, а потім що? Ти мені скажеш, що у вівторок можна нігті стригти?!!
— МОЖНА!
— Варко, ну не кричи, — намагався вгамувати бабу дід Семен. — Вона ж молода. Може, не вірить.
— Та я не проти, щоб вони жили по-своєму. Але хай живуть у новобудові, а не в хаті, де три покоління лелека не злітав!
Після цього Ванька з Лєнкою мовчки перемили посуд, переглянулись і тихенько вибралися надвір. Сіли на лавці під вишнею.
— Я не витримаю. Скажи чесно: ми колись переїдемо? — спитала Лєнка.
— Якщо не буде гріха… — усміхнувся Ванька.
— Я завтра винесу сміття після заходу сонця. Якщо виживемо — значить, можна.
І вона винесла. І вижили.
Але баба Варка все одно підкинула сіль у взуття. На всяк випадок.
Недільного ранку в хаті баби Варки щось затріщало, загукало і загудло. Це був Лєнчин чемоданчик на колесиках, а за ним — вона сама в халаті з трояндами, а ще за нею — мама Лєнки, Марина Вікторівна.
— Мам, ти ж казала приїдеш наступного тижня… — насторожено озирнулася Лєнка.
— А я приїхала сьогодні. Раптово. Як прорив труби. Де мій зять? — крикнула теща і вперше ступила в зону впливу бабиних прикмет.
У той самий момент баба Варка вийшла з кухні з в’язкою часнику в руках і застигла, як охоронець біля сейфа:
— Що це за духи такі різкі? Це ж як заливати сметаною нову скатертину!
— Це Chanel, — підняла брову Марина Вікторівна. — А ви, напевно, бабуся Варвара?
— Варка.
— Ну от, майже як у бабки з казки. Зручно.
Дід Семен прокашлявся, почувши запах парфуму:
— Щось у мене в носі пече…
— То не духи, то ваша бабуся, — буркнув Ванька.
Марина Вікторівна роздивлялась інтер’єр із виглядом ревізора.
— Це у вас серванти ще з минулого століття?
— Вони ще Сталіна пам’ятають, — гордо відповіла баба Варка.
— Я думала, в XXI столітті вже не вішають рушники з вишитими півнями над ліжком.
— А я думала, в XXI столітті вже не фарбують губи о третій ранку. А ні — помилялась, — відрубала баба.
— У мене для вас подарунок, — змінила тему теща. — Пилосос із парою. Така штука, що навіть дух непроханих гостей випарює.
— Оце дарунок… — прошепотав дід Семен. — У нас якраз дух «старої школи» завівся.
Після обіду, коли страви ще парували, Лєнка затягла Ваньку в комору:
— Слухай, або ми їх розведемо по кімнатах, або вони з’їдять одна одну.
— Якщо не ми перші з’їдені будемо… — зітхнув він.
— Треба так: мама в гостях, баба — вдома. Обидві думають, що головна. Треба просто дати їм по сцені.
— Тобто?
— Завтра зранку запропонуємо бабі навчити маму пекти хліб. А потім — навпаки. І поки вони бідні сперечатимуться, хто більше знає, ми поїдемо до Славка на шашлики. Як тобі план?
— Я тебе обожнюю, Лєнка.
— І я себе.
Ранок понеділка почався з запаху свіжих дріжджів.
У кухні вже стояли два замішаних тістечка — одне у глиняному ночві з квасом, друге — в блискучій мисці з нержавійки, накрите рушником із написом «Home, Sweet Home».
— Ми починаємо, — сказала баба Варка, закочуючи рукави. — Головне — відчути тісто серцем. І не дихати на нього поганими думками.
— А я завжди додаю трішки ванілі і музику Баха. Тісто любить гармонію, — вела своє Марина Вікторівна, натискаючи на Bluetooth-колонку. Заграла «Арія».
— А моє тісто любить тишу й натертий часник, — не здавалася баба Варка.
— Я взагалі-то вивчала французьку пекарську техніку!
— А я 43 роки пекла на свята і ще ні разу короваєм не отруїлися!
Лєнка з Ванькою сиділи у коридорі й потай рахували бали.
— Якщо баба зараз почне співати «Ой у вишневому саду», — +1 Варці.
— А якщо мама витягне рожевий фартух із паєтками — +1 Марині.
Почалась стадія випікання. Марина тримала температуру 180 і кожні 7 хвилин перевіряла, баба ж, навпаки, довірилась «духу печі», як вона сказала:
— Не можна відкривати духовку! Інакше щастя втече.
— А я вважаю, що щастя не від температури залежить.
— А я вважаю, що щастя — коли корочка рум’яна.
Через годину на столі стояли два бухани хліба. Один — золотистий, трохи пухкіший, із ноткою ванілі. Другий — темний, із хрусткою скоринкою і запахом, що нагадував про бабині Різдва.
— Ну що ж, дегустація, — сказав дід Семен, з’явившись із ножем, як суддя.
Він відламав шматок першого:
— Це… як закуска до шампанського. М’яке, легке. Париж.
Другий:
— А оце — саме життя. З борщем. І з салом. І з долею.
— От бачиш, — гордо сказала баба Варка.
— Але обидва смачні, — дипломатично додав дід. — Може, ви з’єднаєте рецепти?
— З’єднати?! — одночасно вигукнули жінки.
— От лиш цього нам бракувало — хлібну змову, — прошепотіла Лєнка Ваньці. — А якшо ще й борщ варитимуть разом — все, нам пора зникати.
— Я вже пакую мангал.
Недільний обід ще догорав у вигляді двох остаточно змирених буханців на столі, а Лєнка вже нишком натискала кнопки на телефоні:
— Вань, Славко каже, мангал уже палає, а в нього навіть гойдалка є.
— А баба каже, що неділя — це для відпочинку вдома, а не для “бродіння світом”, — буркнув Ванька, спостерігаючи, як баба Варка із задоволенням поливає гортензії під вікном.
— То скажемо, що ми їдемо по гілочки для вінка на Івана Купала. А привеземо шашлик. І засмагу.
— А як теща? Вона ж готує якийсь “парфумований борщ”…
— Мама думає, що ми поїдемо купити фен. У баби ж тільки гребінець із дротом.
Ванька хмикнув:
— Який геніальний обманний маневр. Нас точно колись посадять.
— Посадять — не посадять, але поїсти на свіжому повітрі та відпочити точно треба.
Поки баба з тещею радилися, яке мило краще для замочування рушників, молодята прослизнули через хвіртку з кошиком, у якому вже лежали ковбаски, кетчуп і пляшка квасу “на два ковтки”.
— Вільні! — вигукнула Лєнка, застрибуючи в машину Славка.
— Як ви їх лишили самих? — сміявся той.
— Ми їх об’єднали спільним ворогом — мікрохвильовкою. Вони зараз дискутують, чи можна в ній підігрівати борщ без ризику розлучення.
На природі все було просто: димок, запах м’яса, легкий вітерець. Лєнка зняла взуття й розтягнулася на карематі.
— А знаєш, — сказала вона Ваньці, — іноді я думаю, що з усіма цими прикметами, родинними війнами і борщами — це життя краще за будь-який серіал.
— Тільки там кнопка «пауза» є, — підморгнув він.
— А тут є ми. І в нас є мангал. Що ще треба?
І в цю мить задзвонив телефон.
— Це баба, — злякався Ванька.
— Не бери. Скажемо, що були в лісі, а там зв’язку нема.
— Але ж ми щойно виклали сторіс…
— Видали. Негайно. І не забудь написати, що ми «на зборі трав».
— Так і запишу: «Збираємо ромашку й тишу».
Баба Варка стояла на кухні з руками в боки, як тільки Лєнка з Ванькою переступили поріг. У її очах палахкотів підозрілий вогонь.
— То ви значить, по гілочки? — перепитала вона, втупившись у Ваньчину засмагу.
— Так… Ну, вони були… сонячні, — промимрив той.
— А в лісі квасом торгують? Бо я знайшла пляшку. Порожню. І пахне мангалом.
— То… ми ще й ромашки збирали. І трохи смажили сосиски, — зізналась Лєнка.
У цю мить з’явилась Марина Вікторівна. В її руках — баночка домашнього полуничного варення.
— Я, до речі, знаю, що ви не по фен поїхали. Сусідка бачила сторіс. А от бабуся не бачила, бо в неї кнопковий телефон.
— Але в мене є нюх! — гордо заявила баба Варка. — І цей нюх каже мені: змова!
Дід Семен вставив слово:
— Ну, якщо вже ви їх викрили — може, не будемо виганяти, а якось використаємо на благо родини?
— Тобто?
— А давайте всім влаштуємо свято! Хто краще зробить компот — теща чи баба?
— Я роблю з імбиром і м’ятою, — відгукнулась Марина Вікторівна.
— А я з глодом і терпінням! — не відставала Варка.
Лєнка з Ванькою переглянулись.
— Ще одна дуель?
— Але цього разу ми сидимо осторонь. І п’ємо обидва компоти. Холодні.
— Після шашликів — саме те.
У той вечір на столі стояло дві банки компоту. Один — яскравий, рожевий, із листочком м’яти. Другий — темно-вишневий, терпкий і з сюрпризом у кожній склянці. Родина голосувала мовчки, а потім вирішила: змішати обидва й назвати «компроміс».
— Як і ми, — сказала Лєнка. — З усіма нашими прикметами, фенами й борщами.
— Життя — як компот. Все залежить від того, як змішаєш, — додав дід Семен.
Минув місяць. У хаті баби Варки панував дивний мир. Хоч і на тлі регулярних змагань: хто краще чистить квасолю, хто правильно варить узвар, і в кого закваска булькотить “по-божому”.
В один із вечорів, коли вікна ще дихали літнім теплом, Лєнка вийшла на ґанок із чашкою чаю. До неї підійшла баба Варка.
— Ти знаєш, Лєночко, я тебе вже не боюсь.
— А я вас ніколи й не боялась. Але чесно — іноді трохи лякалась ваших прикмет.
— Прикмети — то лиш система. А ти вже стала своєю. От учора, наприклад, сама сказала Ваньці, щоб не свистів у хаті. Я аж розплакалась.
— То я… я не про прикмету. Він просто фальшивить, — усміхнулась Лєнка.
До них вийшли Ванька з дідом Семеном. Потім підтягнулась Марина Вікторівна — з килимком для йоги й настоянкою валеріани.
— А знаєте, що? — сказала раптом Лєнка. — Давайте зробимо нову прикмету: якщо в хаті всі разом і ніхто не гризеться — значить, буде щастя.
— І компот, — додала теща.
— І хліб, — сказала баба Варка.
— І гойдалка, — вставив Ванька. — У Славка на городі ще одна стоїть. Каже: “забирайте”.
— А може й на внучка час? — мрійливо сказала Марина Вікторівна.
— Бач, як лелека прилетить, то нехай вже буде. Навіть у четвер, — буркнула баба Варка.
Усі сміялися.
І під гойдання сміху в літньому повітрі зрозуміли: родина — це не коли всі однакові. Це коли всі — разом.
Навіть якщо один вірить у прикмети, а інший — у фен.
