— Ти чому на сонці стоїш, мила? Я ж казав, що сам заїду за тобою, — чоловік Даші поцілував молоду незнайомку і посадив її в свій автомобіль.
Даша в цей час стояла за кущами. Ні, вона не ховалася від чоловіка, щоб стежити за ним. Просто сьогодні дійсно було дуже спекотно, і їй довелося зайти в тінь.
Вона хотіла піднести коханому чоловікові сюрприз — день такий сьогодні, пам’ятний. А виявилося, що це він здивував дружину. І дуже навіть здивував…
… Даша відпросилася з роботи.
— Людмила Борисівна, дорогенька, відпустіть сьогодні на пару годин раніше? — зайшла Даша в кабінет до начальниці. — Хочу в салон краси заскочити. А потім чоловіка зустріти біля роботи — в ресторан підемо з ним.
Я і столик забронювала. Сюрприз хочу йому зробити. Сьогодні двадцять років нашого подружнього життя. А чоловіки, ви самі знаєте, такі дати рідко пам’ятають.
— Ювілей сімейного життя — це добре. Молодці ви — стільки років разом у любові та злагоді, можна лише позаздрити.
А я ось свого вже років п’ять як вигнала. Любителем молоденьких дівчат виявився, прохвіст.
Ну нічого, мені без нього навіть і краще. А ти йди, звичайно, Даша. І добре вам сьогодні погуляти.
Вона помчала до Венери, своєї незмінної майстрині — вже років десять красу наводила тільки у неї.
Даші здавалося, що Венера завжди краще за неї знає, як вона повинна виглядати в певний момент свого життя. І завжди виявлялася права — результат радував.
Даша вийшла із салону краси оновленою і з гарним настроєм. З посмішкою уявила, як здивується Микита, побачивши її з новою стрижкою і злегка зміненим кольором волосся.
На дорогах вже були затори, кінець робочого дня, нічого не поробиш. Але Даша не переживала. Вона знала, що чоловік завжди затримується на роботі на годину, а то й на дві.
Новий шеф встановив у них такий порядок — не поспішати додому після роботи. Тому вона спокійно вела автомобіль до офісу чоловіка, знаючи, що в запасі час ще є. Можливо, доведеться ще й почекати.
Не доїжджаючи квартал, зрозуміла, що попереду аварія, і їй доведеться простояти тут довгий час.
Даша припаркувала машину і пішла пішки. Благо, йти залишилося буквально хвилини дві-три.
Побачивши на стоянці перед офісом автомобіль Микити, вона вирішила не дзвонити йому, щоб не зіпсувати сюрприз. Сонце палило нестерпно, хоча був уже вечір.
«Не вистачало ще, щоб макіяж потік від спеки. Тут почекаю», — подумала Даша, заходячи в рятівну тінь найближчого скверика.
Звідси дуже добре проглядався центральний вихід офісу. Пропустити чоловіка було неможливо.
І ось через десять хвилин вона побачила, як вийшов Микита і попрямував до свого авто.
Все, час!
Але тут до нього підійшла якась молода дівчина модельної зовнішності.
Ще продовжуючи рухатися, Даша з подивом спостерігала за тим, як Микита обійняв і поцілував цю красуню. А потім вони разом попрямували до його автомобіля.
Жінка зупинилася як укопана. Що це таке? Що відбувається? Вона ще задавала собі питання, але сама все вже зрозуміла.
Сльози полилися з очей. Даша присіла на найближчу лавку — ноги не тримали. Тільки що зруйнувався її звичний і затишний світ. Чоловік виявився зрадником.
Прийшла до тями не відразу. Перший шок відступив, і тепер Даша могла хоч якось міркувати.
Добре, що діти виросли і живуть своїм життям, не залежать від батьків. Син вже два роки як працює і отримує заочну вищу освіту.
А дочка цього року вступила до університету, але вже вирішила жити окремо від батьків, бо закохалася в хлопця. Звичайно, їй потрібна буде допомога батьків, але тепер вже більше матеріальна.
Треба розлучатися… І як можна швидше, бо в брехні вона жити не буде. Ще невідомо, скільки вже часу зраджує їй Микита. Про це вона взагалі думати не могла.
Даша встала і повільно побрела. Ноги були ватяними, в голові все змішалося.
Підійшовши ближче, побачила, що її машина тісно затиснута іншими автомобілями, і єдиний шлях для виїзду закритий якоюсь старенькою автівкою, поставленою практично на проїжджій частині.
— Невже на такому раритеті хтось ще їздить? — вимовила вона втомлено. — Ну і де цей любитель музейної техніки? Мені що, тут до ночі сидіти?
Вона сіла в машину і тільки тут дала волю сльозам.
Чекати довелося недовго. Підійшов власник старенького авто. Даша вийшла з машини, щоб висловити все, що вона думає про таких горе-водіїв. Та й потрібно було дати волю почуттям, інакше вона просто вибухне зсередини.
— Ви що собі дозволяєте? Кинули машину посеред дороги, мені виїзд перекрили. Чому я повинна тут стояти через вас? — кричала вона на чоловіка.
— Ну що ви так засмутилися? Мені просто потрібно було передати дещо другу, який живе в цьому будинку, терміново. А припаркуватися ніде. Ну я і зважився.
Не варто так переживати через дрібниці. І плакати через це вже зовсім не потрібно, — побачивши заплакане обличчя Даші, — спокійно відповів він.
Але почувши останні слова незнайомця, Даша знову заплакала. Так їй стало шкода себе, що неможливо було стриматися.
— Та що ви розумієте! Яка дурість. Хіба я через вас сльози литиму! Прибирайте свою машину швидше. Мені терміново потрібно їхати.
— Чи варто поспішати за кермо в такому стані? — спокійно запитав чоловік. — Може, заспокойтеся спочатку, а то незабаром потрапите в аварію.
Незнайомець був спокійний, і його стан поступово почав передаватися Даші. Вона звернула увагу на те, що він виглядає трохи незвично для міста.
Засмаглий, широкий у плечах, з великими м’язистими руками, він уособлював собою якогось огрядного селянина з фільму про село.
Даша не могла визначити вік свого співрозмовника. Йому сміливо можна було дати і тридцять п’ять, і п’ятдесят років одночасно.
Від нього віяло якоюсь силою і мудрістю. Саме ця обставина ще утримувала Дашу від того, щоб не наговорити йому грубощів.
Вона мовчала, і це дало йому право думати, що можна продовжувати.
— Я так розумію, що у вас щось сталося? Скажу вам так — все пройде. Заспокойтеся і живіть далі. Життя мудріше нас з вами, воно все розставить по своїх місцях.
Образників покарає, а скривдженим допоможе. Сили дасть і мудрість подарує. Так завжди буває.
— А ви що, психолог, який роздає безкоштовні поради на вулицях? Наче, я у вас поради не просила, — грубо відповіла Дар’я.
Він лише посміхнувся своєю спокійною і теплою посмішкою.
— Я не психолог, я лісник. Але якщо вам потрібно буде поїхати від ваших проблем або від тих, хто вам їх створив, усамітнитися на природі і отримати там сили від нашої землі, ось вам адреса.
Там живе моя тітонька, найдобрішої душі людина. У неї великий будинок, кімнати в якому вона щоліта здає приїжджим. Хто знає, може, і знадобиться вам моя адреса.
Чоловік написав кілька рядків на аркуші із записника і віддав його Даші.
— Ви дуже красива жінка, і сльози вам зовсім не личать, — сказав впевнено і спокійно. А потім сів у машину і поїхав.
Чоловік не став нічого заперечувати, і це ще більше вибило Дашу з колії…
…— Слухай, ну якщо так сталося, і ти тепер все знаєш, то, може, і обговоримо відразу наше розлучення. Я все відтягував, не хотів тебе засмучувати.
Не знав, як зізнатися, що покохав іншу. Не кисни, так буває в житті. Не ми перші, — намагався пояснити їй Микита.
— Я тобі вірила, — тільки й змогла вимовити вона у відповідь.
— Даша, це життя, і на розлученні воно не закінчується. Давай залишимося друзями заради наших дітей.
Все одно нам з тобою доведеться спілкуватися. Тож давай робити це цивілізовано.
Микита зібрав свої речі і поїхав до іншої, у своє нове щасливе життя, залишивши Дашу наодинці зі своєю бідою.
Вона тиждень не виходила з дому, взявши лікарняний. Єдине, чого хотіла в ці дні – щоб її не стало. А потім приїхала дочка і вилаяла її.
— Мамо, припини себе гробити, ти нам з братом потрібна жива і здорова. Ну що, на батькові світ клином, чи що, зійшовся? Адже ні?
Досить, прошу тебе. Може, тобі щось змінити у своєму житті? Обстановку, оточення, і легше стане.
— Добре, донько, я подумаю. Мені просто потрібен час. Зраду не так просто прийняти і пробачити. Та й двадцять років життя не викинеш з пам’яті.
Дар’я вирішила нарешті зайнятися прибиранням, працею підлікувати поранену душу.
Вона відмила до блиску всі шафи, перепрала штори і вимила вікна. Викинула з квартири все, до чого раніше не доходили рука.
А потім, збираючись випрати свою куртку, знайшла в кишені адресу, яку їй дав незнайомець. Вона навіть не відразу згадала, що це, крутячи в руках дивний листок.
Увечері Даша зателефонувала жінці, яку ніколи не бачила.
— Добрий день, мені сказали, що у вас можна ненадовго зняти кімнату.
— Так, це так. Буду рада, якщо приїдете. Як вас звати? — запитав приємний жіночий голос у слухавці.
— Даша.
— Дуже приємно, Дашенька. А мене Людмила Павлівна. Коли вам буде зручно приїхати?
— Я думаю, що завтра, — не вірячи в те, що говорить це, вимовила Даша.
— Добре. Буду вас чекати. Моя адреса у вас є?
— Так, ваш племінник дав.
— Костя? Дивно, зазвичай він навпаки відмовляє мене від квартирантів. Напевно, ви йому до душі прийшлися. Ну все, Дашо, до завтра.
Вона поклала трубку, все ще не вірячи в те, що щойно зробила. Зважитися на таку авантюру могла тільки в стані сильного душевного потрясіння.
Ну і добре! Може, це дійсно те, що їй зараз потрібно, як повітря. Сільське повітря!
Подивившись на карті, де знаходиться селище з екзотичною назвою Полянки, куди їй завтра належало вирушити, Даша почала збирати речі.
Ще потрібно зателефонувати начальниці, взяти відпустку за свій рахунок на три тижні…
… Жінці все сподобалося. І саме село, яке чомусь нагадало затишні картинки з дитячих казок. І доглянутий дерев’яний будинок, в якому їй належало жити.
І сама господиня — привітна жінка років шістдесяти.
— Розміщюйтесь, Дашенька. Ось ваша кімната. У нас все просто, без вишукувань, зате тихо і повітря яке! Вже, напевно, відчули?
— Так, повітря у вас густе і, навіть, смачне. І кімната хороша, мені все подобається.
— Ну ось і добре. А через годину будемо вечеряти. Я сьогодні зайчатину потушу. Костя днями привіз гостинці тітці. Ви пробували зайця? Ні? Ну ось і оцінете.
Господиня пішла, а Даша вперше за ці важкі дні відчула, як біль відпускає душу.
— Як ти ставишся до настоянки? До ожинлвої? Я вже буду з тобою на ти, добре? — запитала Людмила Павлівна.
— Мені так навіть простіше. А настоянка у вас своя? — пожвавішала Даша.
Вона вже відчула, як смачно пахне приготована зайчатина, та й, чесно кажучи, добряче зголодніла.
За вечерею вона розповіла господині про свою біду. Розслабилася від напою і захотіла поділитися горем.
— Ну і нехай іде лісом. Забудь, Дашенька! Як би важко не було, забудь і не згадуй. Живи далі. Чого тобі сумувати?
Молода, красива, двоє дорослих дітей. Вони завжди тебе підтримають і допоможуть, — підбадьорювала її літня жінка.
— Я намагаюся, але поки що погано виходить.
— Нічого, ось у мене трохи поживеш і одужаєш. Наше повітря, знаєш, яке лікувальне? Будь-яку душевну хворобу вмить вилікує!
Даша жила тут уже другий тиждень. Вона багато гуляла по навколишніх лісочках і мальовничих галявинах, сиділа на березі невеликої річки, милуючись плином води.
Слухала птахів, збирала польові квіти, а вечорами допомагала господині в саду — поливати квіти і овочі, прополювати траву, збирати малину і аґрус.
Одного вечора заїхав племінник Людмили Павлівни Костянтин. Побачив Дашу і привітно посміхнувся.
— Дуже радий, що скористалися моєю порадою. Бачу, що вам тут подобається. Та й на користь, це ж помітно, — сказав він Даші.
— Так, дякую вам, — відповіла вона.
Періодично дзвонили діти, питали, як вона, чи все з матір’ю в порядку.
— Мамо, ти уявляєш, я бачила батька. Він сказав, що хоче повернутися до тебе. Молода вже його кинула. Каже, знайшла собі багатшого, — поділилася якось дочка по телефону.
— А мене більше не цікавлять ні його життя, ні його проблеми. Нехай тепер живе як хоче, але без мене, — відповіла вона дочці.
Дні пролітали непомітно. Даша з неохотою думала про те, що скоро все це закінчиться, і їй доведеться повертатися назад, до своїх турбот і проблем.
Та ще й відбиватися від зрадника, який чомусь вирішив, що вона зможе його пробачити.
— Даша, а ви не хочете ліс подивитися? Не той, що в околицях селища, а справжній, дрімучий?
Можу вам влаштувати невелику екскурсію, — запропонував якось Костянтин, який періодично привозив тітці продукти з міста.
— Хочу. Коли мені ще випаде така можливість, — погодилася вона.
Ліс був дійсно дрімучим і величним. Густо пахло смолою від сосен і нагрітою травою від землі. А ще квітами. Наче перегукуючись між собою, голосно співали птахи.
Повітря п’янило. І присутність поруч сильного чоловіка теж п’янила і розбурхувала.
— Мій племінник — вдівець, Дашенька. Вже років десять живе у своїй сторожці. Як поховав молоду дружину, так у ліс і пішов.
Він хороший, добрий, про мене піклується, та ось така доля випала йому, — ділилася з нею ввечері господиня будинку.
— Так, хороший, — ледь не засинаючи від втоми і яскравих вражень сьогоднішнього дня, промовила Даша. — Я спати.
— Іди, люба, іди, — посміхаючись їй услід, промовила Людмила Павлівна.
Але поспати так і не довелося. Різко задзвонив телефон. Зі сну вона не розібрала, хто це, і відповіла на дзвінок.
— Даша, ти де? Мені дочка сказала, що ти в якусь глушину забралася, в село. Навіщо? Що ти там забула?
Давай повертайся додому. Потрібно поговорити, — пролунав різкий голос чоловіка в приємній сонній млості.
— Не дзвони мені більше. Нам нема про що говорити. І на розлучення я вже подала.
Вона відключилася і внесла чоловіка в чорний список. А потім подумала і зовсім вимкнула мобільний. Так хочеться спати, а тут всілякі дрібниці турбують.
Він приїхав наступного дня. Звідкись роздобув її адресу.
— Даша, поїхали додому. Все, досить твоїх походів у народ. Я все усвідомив, схаменувся і повертаюся в сім’ю. Ми ж цивілізовані люди і зможемо зрозуміти один одного.
І ти мене пробачиш, я впевнений. Двадцять років разом — це не жарт. Ми ж з тобою вже частиною один одного стали.
Даша дивилася на колишнього чоловіка, зрадника і обманщика, і нічого більше до нього не відчувала, крім огиди.
Вона зцілилася. Повітря тут таке. А потім подивилася вдалину, на ліс, повз Микиту, який, як завжди, говорив всякі нісенітниці.
Вдихнула на повні груди цілющого повітря та з величезним задоволенням вимовила:
— Та йди ти лісом!
А потім розвернулася і зайшла в будинок, в який Микиту ніхто не покликав. Зрадників не прощають, нехай котиться на всі чотири сторони.
— Молодець, Дашенька! Так тримати! Зрозумів ходок, яку жінку втратив, та тільки пізно тепер, — підтримала її Людмила Павлівна.
Через тиждень Даша їхала до міста з неохотою. Але нічого не поробиш. Там чекали робота, дім, розлучення, та й ще багато всяких невирішених справ.
— А я до вас ще приїду, можна? — обіймаючи привітну господиню, запитала Даша.
— Звичайно, можна. Навіщо питаєш? Завжди буду рада тобі, Дашенька.
— А на Новий рік можна? У вас тут добре взимку?
— А ось приїдеш і побачиш, — хитро відповіла жінка.
Наступний Новий рік Дар’я зустрічала в селі Полянка втрьох: з Людмилою Павлівною та її племінником Костянтином.
А ще через рік вона вийшла заміж і тепер живе на два місця. Їздить туди-сюди.
Але скоро село перетягне її остаточно. Адже там повітря чарівне і цілюще. І коханий чоловік, який дуже її чекає.
