— Кредит — це не допомога. Це пастка. Я в неї не полізу, навіть якщо ти будеш стояти на колінах і просити за свою сестру…
…Аліна сиділа на кухні, акуратно перекладаючи чеки з гаманця в «фінансовий журнал» — товстий зошит на пружині з підписаними закладками і різнокольоровими стікерами.
Все, як вона любила: порядок, передбачуваність, чіткі категорії — «продукти», «аптека», «комуналка», «ремонт ванної».
Навіть пломба у Сергія, яку він поставив два тижні тому, акуратно записана — з точною сумою і прізвищем стоматолога.
Фінансова дисципліна у неї в крові. З дитинства, з тих часів, коли мама рахувала кожну копійку біля каси і завжди відмовлялася від зайвого батона: «Аліна, вчорашній хліб ще є. Не треба жиріти».
На вулиці було похмуро, але Аліна почувалася стабільно — в їхній родині все було під контролем. Принаймні, до сьогоднішнього ранку.
Сергій увійшов до кухні з тим обличчям, яким він зазвичай повідомляє, що пральна машина зламалась або що йому знову виписали штраф за паркування на газоні.
— Слухай… — промовив він, почухавши потилицю. — Дар’я дзвонила.
Аліна не відривала очей від журналу.
— І що в неї цього разу? Машина зламалася? Телефон в унітаз впустила? Або просто скучила за нашим холодильником?
Сергій посміхнувся, але якось винувато.
— Ні, все серйозніше. Вона… Ну, загалом, у неї є бізнес-план. Курси з навчання… як там… «жіночої реалізації через творчість і тантру». Все модно, тренди, маркетинг.
Аліна підняла очі.
— Зачекай. Вона це серйозно?
— Ну так, каже, вже є приміщення на прикметі, викладачі, типу, в захваті. Тільки грошей не вистачає.
Аліна відклала ручку.
— Сергію. Скажи відразу: скільки?
Він поворухнувся на стільці. Промовчав.
— Скільки? — повторила вона, вже жорсткіше.
— Ну… типу сімсот тисяч. В ідеалі мільйон. Але вона каже, можна кредит взяти. На тебе. У тебе хороша кредитна історія.
Тиша зависла густа, як тісто на оладки. Навіть холодильник раптом замовк.
— Кредит. На мене. Для Даші. Щоб вона вчила жінок… тантрі. Серйозно?
Сергій розвів руками, як школяр, спійманий з трійкою з хімії.
— Ну, не злись відразу. Я не сказав, що ми це робимо. Просто… Вона просила поговорити. Все-таки сестра.
Аліна мовчала. Дістала із зошита стікер з позначкою «непередбачені витрати», приклеїла його на край столу і втупилася в нього.
Ніби він міг відповісти за всю абсурдність того, що відбувається.
— Сергій, ти ж знаєш, чим це закінчиться. Дар’я не вміє планувати.
У неї всі «проєкти» — це або шапки ручного в’язання з поставкою в Париж, або «інфобізнес».
А він здох через тиждень, бо вона забула пароль від особистого кабінету.
Сергій зітхнув.
— Вона каже, що змінилася. Що тепер у неї все прораховано. І психолога знайшла собі в команду. Справжнього. З дипломом. Все буде по розуму.
Аліна відкинулася на спинку стільця і тихо видихнула.
— Ні.
Сергій підняв брови.
— Ти навіть не хочеш обговорити це?
— Обговорили. Відповідь — ні. Ні кредиту, ні мільйону. Нехай оформляє на себе, якщо так впевнена. Ми їй не банк.
Він промовчав. Потім в його голосі з’явилася знайома інтонація: втома і докір.
— Ти завжди така категорична. Все — «так» або «ні». Може, треба просто повірити в людину?
— Я вірила. Два рази. Один раз, коли ми купили їй ноутбук «для навчання» — вона з ним потім «покупців на ОЛХ розводила», між іншим.
Другий — коли ти взяв за неї мікропозику і платив рік. Третього разу не буде.
Сергій потер обличчя. Здавалося, хотів щось сказати, але передумав.
— А я все одно з нею поговорю, — пробурмотів він.
— Та говори. Тільки май на увазі — я цим займатися не буду. І навіть думати про це — теж не буду.
Увечері прийшла Дар’я. Як завжди — з «душевним» обличчям і подарунком: букетом дивних квітів, ніби зібраних з міської клумби, і пакетом мармеладу.
Аліна подивилася на неї так, як дивляться на раптового таргана у ванній — не з переляком, а з втомленою огидою.
— Аліночко, привіт, ну нарешті побачилися! Я тут таку штуку придумала — просто бомба!
Вона вже обіймалася із Сергієм, щебетала, як сорока.
— Слухай, я в такому захваті, у мене прямо енергії — як у Ейнштейна на кофеїні!
Аліна не відповіла. Просто розливала чай. Дар’я сіла за стіл і почала розкладати якісь папери — роздруківки, скріншоти, відгуки з інтернету, фото дівчат у позах з йоги.
— Дивись, це буде програма — шість тижнів. Дівчата будуть працювати над тілом, енергією і самооцінкою. В кінці — сертифікація. Модульна система. Все по науці.
Аліна поставила перед нею чашку.
— Ага. І хто все це оплачує?
Дар’я подивилася на неї так, ніби тільки зараз зрозуміла, що Аліна не в захваті.
— Ну… Я думала, ми всі разом вкладемося. Ну як… сім’я. Інвестуємо. Потім поділимо прибуток.
— Прибуток, — повільно повторила Аліна. — А якщо буде збиток?
— Ну… не буде. — Дар’я посміхнулася. — А якщо і буде — це ж досвід! Як то кажуть, хто не ризикує…
— …той не отримує мікрофінансові судимості, — вставила Аліна сухо.
Дар’я пирхнула.
— Ну ти й зла. Серйозно. Чому не можна підтримати? Я ж не просто так прийшла. Я вірю в це. А ти сидиш — як бухгалтер у податковій.
Сергій встав і вийшов на балкон. Мабуть, щоб не чути. Або, навпаки, щоб не втручатися.
Аліна подивилася Дар’ї в очі.
— Ти хочеш, щоб я взяла кредит. На твою ідею, яку ти придумала між черговою фотосесією і черговим марафоном бажань.
А платити потім — мені. Тому що ти знову забудеш, «що у тебе вже є зобов’язання».
— Я віддам! — вигукнула Дар’я. — Що ти взагалі про мене думаєш?
— Я думаю, що ти доросла жінка з манією величі і дитячим мисленням.
І моє завдання — не грати в твої пісочниці, а захищати свою сім’ю.
Тобто — себе. Тому що, якщо я не буду, ти нас всіх закопаєш в боргах.
Розмова зірвалася. Даша заплакала. Сергій увійшов і почав заспокоювати її. Слова — ті самі, що завжди: «ну не сваріться», «давайте по-доброму», «можна ж домовитися».
Аліна взяла сумку, телефон, одягла куртку.
— Куди ти? — запитав Сергій.
— На ніч до Каті. Вона точно не запропонує мені вкластися в танцювальний езотеричний клуб.
Вона пішла, грюкнувши дверима. Але знала, що Даша не відступить. А Сергій… Він знову буде розриватися. Між нею і сестрою. Між розумом і совістю.
А вона втомилася бути «відповідальною» за всіх. Особливо — за чужі помилки.
Аліна повернулася до батьків на третій день. Не тому що хотілося — просто в двокімнатній квартирі, де тато постійно бурчав про «новини, які приховують», а мама годувала з точністю до грама, легше було почути себе. Або хоча б спробувати.
Сергій писав щовечора:
«Вибач, що так вийшло. Мені просто потрібен час, щоб все обдумати».
«Дар’я не права, я це розумію. Але вона — моя сестра. Розумієш?»
Ні. Вже не розуміла. У неї було чітке відчуття, що все, що вибудовувалося роками — довіра, бюджет, план на відпустку — разом пішло прахом, як тільки у Дар’ї знову трапилася «велика ідея».
Аліна лежала на вузькому ліжку, під маминим в’язаним пледом, і дивилася в стелю.
Вона була такою ж, як у її дитинстві. Тільки тепер здавалася низькою. Гнітючою.
Дар’я не дзвонила. Вона надіслала Аліні одне повідомлення:
«Шкода, що ти виявилася не тією людиною, якою прикидалася».
Аліна не відповіла. Хоча у неї була спокуса написати щось їдке. У дусі:
«А шкода, що ти все ще прикидаєшся людиною, а не паразитом».
Але вона втрималася. Тому що розуміла — Даші тільки дай привід.
Через тиждень Сергій приїхав. У руках був букет — її улюблені ромашки, трохи пом’яті.
Вигляд у нього був невиспаний і винуватий. І куртка все та ж — з порваною кишенею, яку він обіцяв зашити ще минулого літа.
— Я поговорив з нею, — сказав він, ледь переступивши поріг. — Сказав, що ми не будемо брати кредит. Що це перебір. Вона кричала. Істерила. Мама, звичайно, за неї заступилася…
Він важко сів на диван, ніби з нього зняли гирі.
— Але ти тримався? — Аліна дивилася на нього без звичної м’якості. Вона вчилася бути жорсткою. Тепер — за необхідності.
— Тримався. Але… вона сказала, що якщо не ми, то їй доведеться звертатися до приватних позик.
Під відсотки. Колектори і все таке. Ти ж розумієш, в які історії вона вляпувалася раніше.
Він подивився на Аліну. Очі у нього були як у людини, яка просить не грошей — а прощення. Або хоча б паузи.
Аліна встала, відійшла до вікна.
— Сергію, давай чесно. Скажи — ти хочеш допомогти їй. Хочеш взяти кредит. Просто чекаєш, щоб я погодилася, так?
Він замовк. Занадто надовго.
— Я… Я не знаю, як жити, якщо з нею щось трапиться. Якщо вона дійсно влізе в борги.
Він підвів очі.
— Аліночко, ну це ж моя сім’я…
— А я хто? — вона різко обернулася. — Я тобі хто? Бухгалтер на побігеньках? Кредитна лінія на першу вимогу?
— Не кажи так. Ти ж знаєш, що ні.
— Тоді поводься відповідно!
Вона не кричала, але її голос тремтів.
— Ми з тобою все прорахували: іпотека, відпустка, подушка безпеки. Ти ж сам казав, що ніколи не вплутаєшся в авантюру.
А зараз твоя «сім’я» з нарощеними нігтями і в пальто від Максмара розповідає тобі, як «все піде за планом».
— Вона каже, що вкладе гроші в студію нігтьового дизайну. Мовляв, у неї є клієнтська база…
— І телефон за п’ятдесят тисяч. Це теж «вкладення в розвиток»? — Аліна посміхнулася. — Ні, Сергію. Я більше не дозволю їй використовувати тебе. І мене. Особливо мене.
Увечері, коли Сергій пішов, залишивши на столі ключі від їхньої квартири і свій паспорт (мовчки, без коментарів — просто поклав), Аліна відчула… не біль. Ні. Це було щось інше.
Відчуття, що вона рятує не тільки себе. А й його теж. Бо він би не зупинився. Він би вліз. Заради сестри, заради «сім’ї», заради порятунку.
А потім виявилося б, що гроші зникли, а сестра — в Дубаї. Вже було таке, в 2018. Тільки тоді суми були менші.
Минуло три дні. Аліна повернулася в квартиру, щоб забрати речі. Там пахло її парфумами. І пилом. І порожнечею.
Сергій не дзвонив. Але в холодильнику були куплені її йогурти. І на полиці лежала газета з її кросвордом.
Вона зітхнула.
Серце стукало в якомусь тривожному, нерівному ритмі. Але рішення було прийнято.
Через тиждень вона подала на розлучення. Сергій не прийшов на подачу заяви. Він тільки написав:
«Якщо ти так вирішила — я поважаю. Але, Аліна, я все ще кохаю тебе».
Вона довго дивилася на екран. А потім акуратно видалила повідомлення.
Не тому що не кохала. А тому що почала кохати себе — трохи більше, ніж раніше.
Минуло майже два місяці.
Життя Аліни стало… тихішим. Ранок — кава з турки, робота з ноутбуком, рідкісні дзвінки батькам.
Вечори — книги, іноді прогулянки, іноді — тиша і нічого. Без новин. Без скандалів. Без Дар’ї.
Іноді вона думала про Сергія. Не з болем — з якимось світлим жалем. Він не був поганим.
Просто виявився не готовим вибирати. А життя — воно ж змушує. Хоч когось, та доведеться залишити під дощем.
Її телефон дзвонив рідко. І коли він задзвонив о пів на першу ночі, Аліна відразу зрозуміла: просто так ніхто б не подзвонив.
— Аліна? Вибач… Це я, Ніна Олексіївна… — голос свекрухи був охриплим. — Дар’я… Вона… Вона в лікарні.
Аліна мовчала.
— Що з нею? — нарешті запитала вона.
— Серцевий напад. Або щось таке. Лікарі не кажуть толком… Аліна, Сергій сам не свій.
Він просив тобі не дзвонити, але я… я не знала, куди ще. Вибач.
Слово «вибач» прозвучало чужорідно в устах Ніни Олексіївни. Ніби перекотиполе вирішило вибачитися перед пшеницею.
Аліна приїхала вранці. Лікарня на Центральній — сіра будівля, облущена плитка, запах хлорки і відчаю.
Вона пам’ятала її ще з часів дідуся. Ті самі коридори, той самий гул телевізора в холі, ті самі пластикові стільці, на яких ніхто не може заснути.
Дар’я була в реанімації. Лежала бліда, з приладами і крапельницею, а волосся зібране якось неакуратно.
Без манікюру. Без маски на обличчі. Просто людина. Без антуражу.
Поруч сидів Сергій. Не поголений, у чорній худі, з руками, стиснутими в кулаки.
Він не відразу помітив Аліну. Потім підвів очі. І не сказав ні слова. Просто встав.
— Ти приїхала… — тихо сказав він, ніби не вірив.
Аліна кивнула.
— Мені не все одно, Сергію. Але я не повертаюся.
Він опустив голову.
— Я все зіпсував. Я думав, що зможу якось утримати все разом… І сестру, і тебе.
— Не вийшло, — додав він з гіркою посмішкою.
— Тому що ти тримав усіх, крім себе.
Аліна дивилася на нього прямо. — Тебе ж взагалі не було. Тільки тінь, яку Дар’я тягнула за собою.
Він нічого не відповів. Просто сів назад, ніби хтось вимкнув у ньому світло.
Через два дні Дар’я прийшла до тями. Аліна вирішила не заходити. Вона все вже зрозуміла. Сергій подзвонив сам.
— Вона питала про тебе. Сказала… що не думала, що все зайде так далеко.
Він помовчав.
— Я, напевно, буду допомагати їй, поки вона в реабілітації.
— Це правильно, — спокійно відповіла Аліна. — Але кредит ти на себе брати більше не станеш. Навіть моральний.
Сергій хотів щось заперечити. Але не став. Він уже знав, що вона не відступить. І в цьому була повага. Навіть якщо з присмаком втрати.
Через місяць Аліна переїхала в нову квартиру. Сама. Купила собі крісло — широке, затишне.
Завела собі правило: ніяких розмов про борги за вечерею. Ніяких «ти ж не кинеш» ночами.
Сергій іноді писав. Без натяків. Просто питав, як справи. І одного разу, в один з таких вечорів, він написав:
«Ти була права. Завжди. Я просто не хотів дивитися правді в очі».
Аліна прочитала. І вперше за довгий час посміхнулася — по-справжньому.
Не від помсти. Не від перемоги. А від того, що вчасно пішла. І залишилася собою.
