– Слухайте, а ось бабуся живе одна, вона вже літня людина…
– І що ти зібрався жити з бабусею? Але тоді теж будуть дві господині на кухні? Або бабуся та господиня, яка терпить у себе на кухні чужу жінку?
Наскільки я знаю свою свекруху, то вона точно ніяких поблажок молодій дівчині робити не буде. Так що там ще важче буде вам всім ужитися.
– Та ні, ви мене не зрозуміли…
…У суботу вранці за сніданком Віктор звернувся до своїх батьків:
– Мамо, тато, я хочу з вами серйозно поговорити.
Батьки вичікуючи подивилися на сина.
– Давай, синку, дивуй, — безтурботно відповів Іван Петрович, — що ти там надумав?
– Мамо, тато, ви знаєте, що я хочу одружитися, ми з Вірою вже подали заяву в РАГС.
– Ну, звичайно, ми це знаємо, — ласкаво відповіла мати, — про що ти говориш? Ви ж нібито сказали, що не будете відзначати свою реєстрацію, а поїдете відпочивати. Ви передумали?
– Ні, ми не передумали. Все залишається в силі. Але у нас гостро стоїть питання з житлом. Де ми будемо жити після повернення?
– Ви можете жити з нами, — відразу відповіла Наталія Юріївна, — мені дуже подобається твоя Вірочка, вона мила дівчина і я зможу їй допомогти стати чудовою господинею.
– Ні, мамо, саме цього Віра і не хоче, вона каже, що дві господині на кухні не уживуться і це призведе до непотрібних сварок і скандалів.
– Боже мій! Ми з татом довгий час жили з його батьками, і ніяких сварок у нас зі свекрухою не було. Навпаки, вона мені багато допомагала, коли ти з’явився.
І я зовсім не збираюся чіплятися до твоєї дружини, та й у тебе є своя велика кімната, ви цілком можете жити там, нікому не заважаючи.
– Мамо, зараз психологи кажуть, що молоді сім’ї повинні жити окремо від батьків, тоді буде менше сварок і сім’я буде міцнішою.
– Ну, я б посперечався з твоїми психологами, – примирливо сказав батько, ви обоє до побуту не звикли, робити своїми руками мало що вмієте.
А тут мати з батьком допоможуть, підкажуть, та й з грошима буде легше. Почнете потроху відкладати собі на іпотеку.
– Тато, нам тоді доведеться жити з вами кілька років, щоб на перший внесок накопичити, а потім ще на стільки років в кабалу влізати.
А коли дітей народжувати і жити коли. Ми будемо тільки борги платити і все!
– А що ви зібралися жити з її батьками? – поцікавилася мати.
– Ти що, з ними жити неможливо. Вони живуть у передмісті, у них приватний будинок без будь-яких зручностей, потрібно піч топити, вода в колонці, туалет на вулиці.
Я питав, а чому вони воду в будинок не проведуть, зараз же це багато хто робить, а вони тільки плечима знизують. Віра так жити не хоче.
– Але ж вона так жила багато років?
– Так, але більше не хоче. Та й там у неї крихітна кімнатка, а ще брат-підліток, а тут ще й її сестра розлучається з чоловіком і переїжджає до батьків.
Так що нам там точно місця не буде. Та й знову вийде, що разом з батьками.
– Нам все ясно, тут ви не хочете, тому що дві господині на одній кухні не можуть співіснувати мирно.
А у них не хочете, тому що там умови не для вас, таких цивілізованих людей. Так що ж ви хочете? – різко запитав батько.
Віктор трохи повагався, а потім збентежено посміхнувся і сказав:
– Слухайте, а ось бабуся живе одна, вона вже літня людина…
– І що ти зібрався жити з бабусею? Але тоді теж будуть дві господині на кухні? Або бабуся та господиня, яка терпить у себе на кухні чужу жінку?
Наскільки я знаю свою свекруху, то вона точно ніяких поблажок молодій дівчині робити не буде. Так що там ще важче буде вам всім ужитися.
– Та ні, ви мене не зрозуміли… Ми думали, що бабуся цілком могла б переїхати до вас, а ми б оселилися в її квартирі самі.
– Ого! — вигукнув Іван Петрович, — виходить, що без мене мене одружили. А ви бабусю запитали, чи згодна вона на такий обмін.
Там вона повністю господиня у своєму будинку, у неї чудова квартира в центрі, з хорошим ремонтом.
Там у неї друзі — сусіди, вона ходить в якийсь клуб «Золотий вік», веде гурток з в’язання та макраме, а звідси їй буде досить далеко туди добиратися. Навряд чи вона погодиться.
– А може, ви могли б її вмовити… — пробурмотів Віктор, — адже нам з Вірою потрібно десь жити.
– Так, зрозуміло, але чому за рахунок бабусі? — обурився батько.
– Та ти ще найголовнішого не знаєш, — хитро посміхнулася Наталія Юріївна, — бабуся зібралася заміж.
– Як?! — вигукнули і чоловік, і син.
– А що ви такі здивовані? Вона — одна вже більше десяти років, але ж вона ще не стара жінка, їй всього лише шістдесят п’ять років.
Вона цілком може вийти заміж і пожити щасливо. Вона мені по секрету зізналася, що думала, то потім вже всім разом скаже і з нареченим познайомить…
Він — її хороший знайомий, його звуть Гліб Борисович, він — полковник у відставці, зараз підробляє десь, я не зовсім зрозуміла, де.
Він переїде до неї, тому що після розлучення у нього залишилася крихітна однокімнатна квартира в передмісті. Її вони, напевно, будуть здавати.
Але цього я не знаю, тому не буду брехати. Вона мені не все розповіла, обіцяла потім посвятити мене в усі подробиці свого особистого життя.
Так що в будь-якому випадку вона до нас не поїде. Та й не зовсім зручно було б запропонувати їй такий обмін.
Це що, натяк на те, що тобі вже все одно, де жити, все одно час скоро на той світ перебиратися…
– Так! — розлютився Віктор, — чудово взагалі! Бабуся на старості років з розуму сходить, а ви ще й розчулюєтеся над нею!
Знайшла якогось старого, якому ніде жити, він зазіхнув на її квартиру, а мені тепер що? Під парканом жити?
– Ти що так обурюєшся? — суворо запитав батько, — Чи ти з глузду з’їхав? Бабуся тебе виростила, стільки з тобою сиділа, займалася, а тепер ти її вже списуєш?
– А що? Якщо вона і справді з глузду з’їхала? На старості років, які весілля? Їй вже пора про душу думати.
Скоро сімдесят років, а вони надумали одружуватися — всі зі сміху помруть.
– Припини! — стукнув кулаком по столу Іван Петрович, — ти думаєш, що говориш? Яке право ти маєш так відгукуватися про бабусю, про мою матір?
І з чого ти взяв, що ми зобов’язані вам надати окреме житло. Якщо ти хочеш одружитися, створювати сім’ю, то й шукай кошти, щоб її утримувати.
Якщо хочеш жити в окремій квартирі, то шукай гроші, щоб її знімати, а…
– Що а ?! — у відповідь закричав Віктор, — якщо немає грошей, то дітей не народжуйте. А то заведуть дітей, а потім у всьому дорікають, жити не дають. А мені потрібно…
– Що тобі потрібно? Бабусю вигнати з квартири, нас усіх в одну поселити, щоб ми спокійно тут доживали.
Правда, якщо вам допомога знадобиться з онуками або ще якась, то на допомогу щоб ми приходили, а потім відразу в свою нору повзли і більше не з’являлися. Так, чи що?
Ми тебе народили і все, що могли дати — давали. Ти що, чогось ще потребував? Ти не мав того, що всі інші діти мали?
Ми з матір’ю для тебе тільки й робили, а на бабусю тобі взагалі гріх ображатися — вона тільки тобою і дихала.
Ну як же, єдиний онук! А тепер вона захотіла бути щасливою. Адже вона ще не стара жінка.
– Так, а чому це вона захотіла стати щасливою за мій рахунок?!
– Як це за твій? — не зрозуміла мати, — чому це за твій? Вона живе у своїй квартирі, туди прийме чоловіка, а його невелику житлову площу вони будуть здавати.
– Ну і могла б онукові поступитися своєю квартирою. Ви ж самі кажете, що я — єдиний її онук, то кому ж вона повинна залишити своє майно, як не мені?
Нехай одружується, якщо їй так хочеться на старості років людей смішити. Але могла б зі своїм дідом відправитися на його квартирку або взагалі на дачу.
Там чудові умови для життя. А ми — молоді, нам ще довго жити, нам ще дітей народжувати і виховувати.
– А ти тільки що говорив, що люди, у яких немає грошей, не повинні народжувати дітей. А сам собі суперечиш?
Як же так? Або ти вже грошима розжився? Тоді чого обурюєшся? Купи собі житло і радій!
Віктор сердито мовчав, тільки сопів. Він не розумів, чому його пропозиція викликала у батьків таке обурення. Адже він же в усьому правий.
Вони з Вірою молоді, а батьки і, тим більше, бабуся — старі, їм вже залишилося не так багато, про що взагалі тут можна говорити.
І які можуть бути весілля в похилому віці? Це ж дурниця!
– Ну ви зрозумійте мене, зрештою, ну що вам коштує? Я і Верці вже пообіцяв, що вмовляю вас, що бабуся переїде жити до вас, а ми поселимося в її квартирі.
– А як ти міг Вірі це пообіцяти? І як же вона поставилася до цього рішення? – обережно запитала мама.
– Як? Як? Зраділа. Сказала, що у бабусі чудова квартира, навіщо їй одній така? Вона цілком може нам її поступитися.
– Ааа. Значить, вона теж вважає, що тільки молоді мають право на життя і на чудові умови, а ми, старі, повинні тихенько в куточку сидіти і не рипатися.
Виходити зі свого темного куточка тільки для того, щоб вам у дзьобик гроші принести або якусь фізичну допомогу надати.
А ще щоб ми якомога більше майна накопичили і вам у спадок вчасно залишили.
Так, ми бачимо, що правильно кажуть, що Бог парує. Ось і знайшов горщик свою кришку.
– Який горщик? — обурився Віктор, — про що ви говорите?
– А ми, синку, — тихо сказала мама, — говоримо про те, що виховали тебе неправильно. Ми все життя думали про твої інтереси в першу чергу.
Про себе часто забували і ти до цього звик. Ти тепер все тільки під себе гребеш, а про нас думати не хочеш.
– Зрозуміло, – зморщився Віктор, – знову лірика. Значить, ви нічого змінювати не будете? Мені все зрозуміло. Розмови про самопожертву, про батьківську любов – все це казки.
Всі думають в першу чергу про себе. Значить, і я так буду чинити. Продам свою частку в квартирі і все.
– Я повинен розчарувати тебе, синку, — відповів батько, — твоя частка незначна, вона не виділяється.
Ми тобі виплатимо її, і роби що хочеш. Тільки для початку проконсультуйся з юристом, а то потрапиш у халепу.
Коли Віктор, злий і похмурий, одягнувся і пішов кудись, голосно грюкнувши дверима, Іван Петрович сказав дружині:
– Ось, а ми з тобою гроші збирали на перший внесок на іпотеку.
– Ну що ж, а давай купимо собі на ці гроші путівку до Туреччини і поїдемо відпочити. Ми з тобою жодного разу в житті нікуди не їздили.
Весь час економили для сина, — запропонувала Наталія Юріївна, — а даремно, мабуть, ми так робили. От і виховали егоїста.
– А правда, — рішуче відповів її чоловік, — зараз і підемо в агентство, а то синок заявить, що в нашому віці вже і в Туреччину не літають, тільки на дачі відпочивають.
Вони подивилися один одному в очі і розсміялися, правда, зі сльозами на очах, і в сміху було більше гіркоти, ніж веселощів.
