— Справді? — Оксана підняла брови. — П’ять хвилин тому на дрова для моєї мами, щоб вона взимку не злягла із запаленням легенів, грошей не знайшлося.
Ти сказав — нехай сама дає собі раду. Бюджет у нас же не гумовий. А на веранду на дачі — «не питання»?…
…— Знову ти зі своїм селом, — невдоволено буркнув Дмитро.
Він стояв спиною до дружини, спираючись руками на підвіконня, і похмуро дивився у двір, де була припаркована його старенька БМВ.
— Це не найважливіша витрата. Переживемо.
Оксана перестала писати. Вона сиділа за кухонним столом, методично переносячи цифри з банківського додатка у товстий зошит у темно-синій обкладинці.
Цей зошит був її особистою ініціативою — головним обліковим журналом їхнього сімейного бюджету, покликаним хоч яксь контролювати спонтанні пориви чоловіка.
— Дмитре, на календарі середина жовтня…
Оксана намагалася говорити без інтонації. Вона не підвищувала голос. За роки шлюбу усвідомила: крик лише дає Дмитру привід звинуватити її в істеричності.
— У мами в селі вже заморозки. Будинок старий, вистигає миттєво. Піч треба топити двічі на день.
— Нехай вдягне теплі шкарпетки або увімкне обігрівач, — він обернувся, в очах читалося звичне роздратування. — У нас бюджет не гумовий, розкидатися грошима на всі сторони я не дозволю.
Він підійшов до столу й тицьнув пальцем у розгорнуту сторінку.
— Сама знаєш, мені в понеділок треба їхати на СТО. У машині стукає підвіска. Запчастини зараз коштують як відпочинок за кордоном. Твоя мати отримує пенсію? Отримує. Ось нехай і викручується, як знає.
Оксана міцно стиснула губи. Місяць тому, коли вони тільки планували осінні витрати, Дмитро сам прихильно кивнув на рядок «Дрова для Галини Сергіївни».
Оксана заробляла на півтора окладу в будівельній фірмі, зводячи чужі баланси, саме для того, щоб цей спільний котел регулярно поповнювався.
А тепер Дмитро просто викреслив її матір зі списку заради ремонту машини, яку купив виключно для статусу перед колегами.
— Тобто моя мама має сама давати собі раду, щоб не замерзнути, а твоя підвіска — це святе? — уточнила Оксана.
— Машина возить нас обох! — розлютився чоловік. — Це транспорт! А твої дрова згорять — і все. Гроші на вітер!
Розвинути цю «геніальну» економічну думку він не встиг. У передпокої пролунав звук ключа. У свекрухи були дублікати від їхньої квартири, і вона часто ними користувалася, заходячи без попередження.
— Синку! Оксаночко! Я до вас на хвилинку заскочила, повертаюся з театру! — красиве контральто Лариси Едуардівни пролунало з порога.
Свекруха з’явилася на кухні. На ній було бездоганне світле пальто, а на шиї, поверх недбало накинутої шовкової хустки, блищав важкий кулон.
Оксана, яка звикла машинально підраховувати вартість речей, оцінила аксесуар. Виходила чимала сума. Явно більша, ніж потрібно на дві вантажівки колотих полін.
— Поставиш чайник, люба? — Лариса опустилася на стілець, з презирством оглянувши стільницю. — А в мене новини, мій хлопчику. Жахливі новини.
Дмитро одразу випростався, забувши про свою несправну машину.
— Що сталося, мамо? Захворіла?
— Гірше, — свекруха витончено промокнула куточки губ, хоча ще нічого не пила. — Сусіди по ділянці дзвонили. Дах на веранді нашої дачі зовсім продірявився.
Тече так, що дивитися страшно. Треба терміново наймати бригаду, поки сніг не випав. Інакше навесні весь паркет розбухне, балки згниють…
Дмитро співчутливо кивнув:
— Сильно заливає?
— Заливає, Дмитрику. Я вже розпитала про ціни. Бригадир тямлячий, за рекомендацією Людочки. Але матеріали нині дорогі, та й за терміновість беруть. Сума виходить величезна.
Сама я таке з пенсії, звісно, не потягну. А кредит мені банк не схвалить. Але ж це свята справа — рятувати родове гніздо. Тож я думаю, нам треба скинутися.
— Без проблем, — жваво й навіть із полегшенням відгукнувся Дмитро. — Знайдемо гроші, мамо, обов’язково. У неділю зніму готівку й привезу.
Оксана повільно перевела погляд з чоловіка на свекруху. Від Лариси Едуардівни пахло дорогими парфумами.
— З яких коштів знайдемо? — голос Оксани пролунав оманливо рівно, сухо й діловито.
Вона відкрила синій зошит і поклала долоню на сторінку. Дмитро незадоволено скривився.
— Оксано, не починай знову свою пусту балаканину. Мамі потрібна допомога. Це ж дача, мама старається заради нас усіх. Ми ж туди влітку на шашлики їздимо! Ти сама там любиш засмагати.
— Справді? — Оксана підняла брови. — П’ять хвилин тому на дрова для моєї мами, щоб вона взимку не злягла із запаленням легенів, грошей не знайшлося.
Ти сказав — нехай сама дає собі раду. Бюджет у нас же не гумовий. А на веранду на дачі — «не питання»?
Свекруха театрально приклала руки до грудей:
— Ой, що ти вигадала! Порівняла якусь пічку з капітальним ремонтом. Дача — це нерухомість! Інвестиція в майбутнє! А твої дрова у трубу полетять. Дим — і їх немає.
— Ось саме, Ларисо Едуардівно, — Оксана дивилася прямо в підведені очі свекрухи. — У трубу. Щоб жива людина взимку в цьому димі й теплі зігрілася. А не інвестувала в бурульки.
— Твої проблеми, — відмахнувся Дмитро, підходячи до матері. — Я сказав, на ремонт дамо. Не має значення, звідки візьмемо.
Зекономимо на продуктах, я візьму понаднормові, із заначки дістанемо. Сказав знайдемо, значить знайдемо.
Оксана не стала далі сперечатися. За п’ять років шлюбу вона зрозуміла: апелювати до логіки Дмитра в присутності його матері абсолютно марно. Бухгалтерка в ній взяла гору над ображеною дочкою. Вона мовчки закрила зошит.
— Добре. Неділя, значить…
Дмитро переможно хмикнув, а свекруха прихильно кивнула, приймаючи «капітуляцію».
Оксана встала з-за столу й пішла у ванну, залишивши їх обговорювати види покрівельних матеріалів.
У суботу вранці Дмитро поїхав до гаража. Оксана заварила каву, дістала телефон і набрала номер матері.
— Мамо, привіт, — сказала вона, сідаючи на край дивана. — Як ти там?
— Привіт, донечко, — голос Галини Сергіївни звучав трохи глухо. — Та потихеньку. Сплю у двох вовняних кофтах. Вночі був чималий мороз, вода у відрі на ґанку взялася льодом.
Оксана заплющила очі:
— Я вирішу питання з дровами найближчими днями. Обов’язково. Тримайся.
Поклавши слухавку, вона перевела погляд на ноутбук.
Шовкова хустка свекрухи не давала їй спокою. Лариса жила на середню пенсію. Але звідки регулярні обновки?
Оксана відкрила банківський додаток і переглянула історію операцій їхнього спільного рахунку за кілька місяців.
Травень: переказ від Дмитра. Призначення: «На розсаду та паркан для мами». Сума чимала.
Липень: переказ. Призначення: «Ремонт насоса на дачі».
Вересень: переказ. Призначення: «Підготовка труб до зими».
Оксана знайшла в списках номер Людмили Павлівни, давньої подруги свекрухи. Набравши її, вона ввімкнула свій найдоброзичливіший голос:
— Людмило Павлівно, добрий день! Це Оксана, невістка Лариси.
— Ой, Оксаночко, привіт! — защебетала жінка.
— Слухайте, ми шукаємо бригаду, яку ви радили Ларисі Едуардівні… Для даху на веранді! Не підкажете номер бригадира? Хочемо й собі дещо замовити. Лариса Едуардівна дуже хвалила.
Сусідка Людочка радісно продиктувала номер.
І через десять хвилин розмови з «бригадиром Валерієм» пазл у голові Оксани склався остаточно.
Валерій справді існував і на дачу виїжджав регулярно. Ось тільки дах там був у повному порядку.
— Та нічого там не тече, господине, — басом відповів Валерій. — Лариса Едуардівна замовила нам панорамне скління літньої альтанки.
І щоб профіль обов’язково під червоне дерево. Матеріали зараз дорогі, от і вийшла така сума. У понеділок починаємо ставити каркас.
Оксана подякувала й поклала слухавку. Панорамне скління альтанки. Щоб гарно пити чай, загорнувшись у нову хустку. За рахунок грошей, яких не знайшлося на дрова для її рідної матері.
У неділю за обідом Дмитро був у чудовому настрої. Доївши суп, він простягнув руку долонею вгору:
— Ну що, перекажи мені гроші на дах. Я поїду до матері, зніму готівку й завезу їй, як і домовлялися.
Оксана спокійно допила воду, дістала з кишені темно-синій зошит і поклала його посередині столу.
— Ніяких переказів не буде, Дмитре.
Чоловік нахмурився:
— Оксано, ми це обговорювали в п’ятницю. Досить влаштовувати дитячий садок через твоє село.
— Я не влаштовую дитячий садок, я підбиваю баланс, — Оксана відкрила зошит на закладці, де лежав аркуш із виписаними цифрами. — Вчора я зателефонувала бригадиру Валерію. Тому самому, від Людочки.
Дмитро завмер.
— Навіщо ти йому дзвонила?
— Проводжу аудит наших сімейних інвестицій, — крижаним тоном відповіла Оксана. — Валерій просив уточнити, коли привезуть профіль «під червоне дерево».
Це, до речі, для панорамної альтанки. А ось дах на веранді, за його словами, в ідеальному стані.
Обличчя Дмитра зблідло:
— Це… якась помилка. Ти щось плутаєш. Мама не могла…
— Могла, — відрізала Оксана. — Так само, як у травні вона «ремонтувала паркан», а сама поїхала в санаторій. Твоя мати висмоктує наш спільний бюджет на свої примхи.
І прикривається уявними катастрофами. А ти й радий догодити, економлячи на базовому опаленні для моєї мами.
— Ти стежиш за моєю матір’ю?! — вигукнув Дмитро. — Ти копаєшся в моїх переказах?
— Я копаюся у своїх грошах! — Оксана встала. — Половина тих переказів — моя зарплата й мої нічні понаднормові. На забаганки твоєї матері я працювати не наймалася.
Вона взяла телефон і зробила кілька кликів на екрані.
— Потрібна сума щойно пішла моїй мамі на дрова. Друга половина відкладена мені на зимові чоботи.
У загальному котлі, — вона постукала нігтем по зошиту, — залишилася рівно твоя зарплата. Мінус частка на комуналку та їжу.
Дмитро дивився на неї ошелешено:
— Ти руйнуєш довіру в родині через якісь копійки!
— Моя мама цієї зими сидітиме в теплі, — Оксана відійшла до дверей. — А ви свою дачу хоч чистим золотом покривайте. Але за свої особисті кошти.
Увечері наступної п’ятниці Дмитро мовчки жував порожні макарони. Грошей на ремонт підвіски в його БМВ не вистачило — залишки своєї зарплати він з гордості чи провини віддав матері на альтанку.
Тепер машина стояла у дворі, займаючи паркувальне місце, а він їздив на роботу автобусом.
Оксана сиділа навпроти й спокійно нарізала запечену курку, куплену на власні гроші. А синій зошит більше не лежав на столі — потреба в ньому відпала сама собою.
