— Спробуйте тільки забрати! — гримнув Антон, обличчя палало, наче розпечене залізо.
Погляд пропалював стіни, а в руці хрумтів зім’ятий клаптик паперу — проклятий заповіт, що розірвав його світ на шматки.
Марина, його молодша сестра, сиділа за столом і мовчала, дивлячись на подряпини на стільниці перед собою.
Її пальці нервово смикали рукав светру, але вона не піднімала очей. Напруга між ними була такою густою, що здавалося, її можна відчути на дотик.
— Ти хоч розумієш, що це несправедливо? — Антон кинув документ на стіл. Аркуш зісковзнув і впав на підлогу, але Марина навіть не ворухнулася. — Я працював, я дбав про неї, а ти? Де ти була, коли вона хворіла?
Марина нарешті підняла голову. Її очі були сухими, але в них читалася втома, ніби вона вже тисячу разів прокручувала цю розмову в голові.
— Я була тут, Антон. Просто ти цього не бачив, — її голос був тихим, але твердим. — І це не я писала заповіт.
Кімната, що пахла старим деревом і пилом, здавалася занадто маленькою для їхньої сварки. За вікном шумів вітер, ганяючи по двору опале листя.
Це був будинок їхньої бабусі, Віри Іванівни, — скромний, але затишний, з низькими стелями і скрипучими половицями. Тепер він став причиною розколу.
Заповіт був простим: будинок і невелика ділянка землі відходили Марині.
Антон, старший онук, якому завжди здавалося, що він головний у родині, отримав тільки стару колекцію книг і кілька коробок з посудом. Це було не просто несправедливо — це було образливо.
— Ти думаєш, я повірю, що ти тут ні при чому? — Антон підійшов до столу, упираючись долонями в його край. — Ти завжди вміла її вмовити. Завжди була її улюбленицею.
Марина встала, відсунувши стілець з тихим скрипом. Вона була нижчою за брата, але в її поставі було щось непохитне.
— Досить, Антоне. Я не збираюся виправдовуватися. Якщо хочеш звинувачувати когось, звинувачуй в першу чергу себе. Ти думаєш, бабуся не бачила, як ти до неї ставився?
Слова зависли в повітрі. Антон завмер, його обличчя повільно блідло. Він хотів відповісти, але замість цього розвернувся і вийшов, грюкнувши дверима так, що задзвеніло скло.
Марина залишилася одна. Вона повільно опустилася на стілець, дивлячись на заповіт, що лежав на підлозі. Її пальці тремтіли, але не від страху — від болю, який вона так намагалася приховати.
Марина не спала тієї ночі. Вона сиділа на кухні, дивлячись на стару газову плиту, де ще стояла чавунна сковорода, яку бабуся так любила. У будинку було тихо, тільки цокав настінний годинник, відраховуючи час.
Вона згадувала, як все було раніше. Антон завжди був у центрі уваги: старший, впевнений, гучний. Він поїхав до міста, коли йому було вісімнадцять, мріючи про велику кар’єру.
Працював у будівельній фірмі, хвалився проектами, але рідко приїжджав до бабусі.
Його візити були короткими, діловими: перевірити, чи все в порядку, привезти продукти, полагодити крани… Він вважав це турботою.
Марина ж залишилася. Вона працювала в місцевій бібліотеці, жила в орендованій квартирі в сусідньому селищі і приїжджала до Віри Іванівни майже щодня.
Вони пили чай, говорили про книги, про життя. Марина допомагала з городом, возила бабусю в поліклініку, слухала її розповіді про минуле. Це не було героїзмом — це була любов.
Але Антон цього не бачив. Він вважав, що його рідкісні приїзди і гроші, які він іноді надсилав, переважували все.
Коли Віра Іванівна захворіла, він приїхав на тиждень, організував лікарів, але потім знову поїхав.
Марина залишилася. Вона брала відгули, ночувала в лікарні, тримала бабусю за руку, коли тій було страшно.
Тепер, дивлячись на темне вікно, Марина запитувала себе: чи знала бабуся, що її рішення розірве сім’ю? Або вона просто хотіла вчинити чесно?
Вранці Антон повернувся. Він виглядав втомленим, під очима залягли тіні. У руках він тримав пакет з продуктами.
— Я не збираюся здаватися, — сказав він, ставлячи пакет на стіл. — Цей будинок — і мій теж. Ми розберемося.
Марина подивилася на нього. У його голосі вже не було того гніву, що вчора, але впертість залишилася.
— Антон, навіщо тобі це? У тебе є квартира, робота. А я… — вона замовкла, підбираючи слова. — Цей будинок — все, що у мене є.
Він пирхнув, відвертаючись до вікна.
— Не починай, Марино. Ти завжди вміла тиснути на жалість.
Вона відчула, як у грудях спалахнула іскра гніву, але стрималася. Замість цього вона встала і почала розбирати продукти: хліб, молоко, крупа. Прості, звичні речі, які раптом здалися такими чужими.
Через кілька днів у будинку з’явилася Лідія Іванівна, бабусина найкраща подруга. Вона приїхала без попередження, з валізою і широкою посмішкою, яка здавалася недоречною в цій напруженій атмосфері.
— Ну що, діти, сваритеся? — сказала вона, сідаючи на диван і поправляючи яскравий шарф. — Віра б вас обох за вуха потягала за таке.
Лідія Іванівна була жінкою галасливою, прямолінійною, але з гострим розумом. Вона завжди з’являлася в найневідповідніші моменти, ніби відчувала, де назріває драма.
Антон закотив очі, але промовчав. Марина, навпаки, відчула полегшення — Лідія Іванівна була тією, хто міг розрядити обстановку. Або, навпаки, підлити масла у вогонь.
— Тітонько Лідо, це не просто сварка, — сказав Антон, схрестивши руки. — Це питання справедливості.
Лідія Іванівна примружилася, дивлячись на нього поверх окулярів.
— Справедливості, кажеш? А що ти зробив, щоб цей будинок став твоїм? Приїжджав до бабусі раз на пів року з цукерками?
Антон напружився, але Лідія Іванівна вже повернулася до Марини.
— А ти, дівчинко, чого мовчиш? Думаєш, цей будинок тобі просто так дістався? Віра знала, що робить. Але ти готова за нього боротися?
Марина розгубилася. Вона не думала про будинок як про трофей. Для неї це був не просто будинок. Це були спогади, запах трав’яного чаю, скрип половиць, голос бабусі.
Але Лідія Іванівна дивилася на неї так, ніби чекала відповіді, яка змінить все.
— Я не хочу боротися, — нарешті сказала Марина. — Але і віддавати його не збираюся.
Лідія Іванівна кивнула, ніби почула саме те, що хотіла.
— Ось і правильно. А тепер давайте вечеряти. Я привезла картоплю, будемо готувати.
Вечеря була незручною. Антон мовчав, колупаючи виделкою в тарілці. Лідія Іванівна базікала про сусідів, про ціни на ринку.
Але її погляд раз у раз ковзав між братом і сестрою, ніби вона намагалася розгадати їхні думки. Марина відчувала себе як під мікроскопом.
Після вечері Лідія Іванівна пішла спати в маленьку кімнату, а Марина і Антон залишилися на кухні. Тиша була важкою, але вперше за кілька днів Антон заговорив першим.
— Чому ти не сказала, що постійно приїжджала до неї? — запитав він, дивлячись у стіл.
Марина завмерла. У його голосі не було звинувачення, тільки втома.
— А ти б послухав? — тихо відповіла вона.
Він не відповів, але вперше за довгий час Марина відчула, що він її почув.
Наступні дні були дивними. Антон залишився в будинку, хоча і тримався на відстані.
Він лагодив паркан, фарбував віконні рами — все, що могло зайняти руки і відволікти від думок.
Марина прибирала в будинку, розбирала старі речі бабусі: фотографії, листи, вицвілі листівки.
Лідія Іванівна спостерігала за ними, іноді підкидаючи колючі зауваження, але частіше просто мовчки посміхалася.
Одного вечора Марина знайшла старий записник бабусі. На одній зі сторінок, між рецептом солінь і списком справ, було написано: «Антон — впертий, але добрий. Марина — тиха, але сильна. Вони знайдуть шлях, якщо захочуть».
Марина перечитала ці слова кілька разів. Її очі защеміли, але вона не заплакала.
Замість цього вона відклала книжку і пішла до Антона, який сидів на ганку, дивлячись на захід сонця.
— Я знайшла дещо, — сказала вона, простягаючи йому книжку.
Він взяв її неохоче, але, прочитавши, завмер. Його пальці стиснули обкладинку, і на мить Марині здалося, що він зараз розірве сторінку. Але замість цього він просто закрив книжку і повернув її.
— Як дивно, що вона так написала, — сказав він, дивлячись убік. — Ніби знала нас краще, ніж ми самі.
Марина сіла поруч. Вперше за довгий час вони мовчали не від злості, а від чогось іншого — може, від розуміння, що обоє втратили більше, ніж думали.
Конфлікт, здавалося, почав вщухати, але все змінилося, коли Марина знайшла коробку з листами. Вони лежали в шафі, заховані за стопкою старих рушників.
Листи були адресовані їхній матері, дочці Віри Іванівни, а відправником був їхній батько, який пішов з сім’ї, коли вони були дітьми.
Марина читала їх на самоті, поки Антон і Лідія Іванівна були в магазині. Листи були короткими, повними жалю і обіцянок, які так і не були виконані.
В одному з них батько згадав Антона: «Він росте таким же впертим, як я. Не дай йому повторити мої помилки».
Марина відчула, як у грудях стискається клубок. Вона не знала, що робити з цією знахідкою.
Показати Антону? Або сховати, щоб не роз’ятрювати старі рани?
Коли Антон повернувся, вона все ж зважилася. Він читав листи мовчки, його обличчя ставало все похмурішим. Коли він закінчив, він кинув їх на стіл і вийшов у двір.
Марина чула, як він рубав дрова, з такою силою, ніби хотів розколоти не тільки поліна, а й все, що накопичувалося в ньому роками.
Лідія Іванівна, побачивши листи, похитала головою.
— Віра зберігала їх після втрати дочки не просто так, — сказала вона. — Вона хотіла, щоб ви знали правду. Але правда — це не завжди полегшення.
Увечері, коли всі троє сиділи на кухні, Антон раптом заговорив.
— Я не хочу цей будинок, — сказав він, дивлячись у підлогу. — Не тому, що він мені не потрібен. А тому, що я не хочу бути таким, як він.
Марина і Лідія Іванівна переглянулися. Антон ніколи не говорив про батька, але тепер його слова були сповнені болю.
— Я думав, що якщо буду працювати, якщо буду сильним, то зможу все виправити, — продовжував він. — Але бабуся бачила мене наскрізь. Вона знала, що я тікаю від себе.
Марина мовчала, відчуваючи, як її власна образа розчиняється. Вона хотіла сказати щось, але слова здавалися непотрібними.
— Я поїду завтра, — сказав Антон. — Будинок твій, Марино. І… вибач, якщо я був неправий.
Він встав і пішов до своєї кімнати. Лідія Іванівна подивилася на Марину і посміхнулася.
— Ну що, дівчинко, здається, ти перемогла. Але чи це перемога?
Марина не відповіла. Вона відчувала себе спустошеною, але в той же час вільною.
Вранці Антон поїхав. Він залишив на столі записку: «Дзвони, якщо щось буде потрібно». Марина дивилася на неї довго, перш ніж покласти в кишеню.
Лідія Іванівна допомогла їй розібрати речі, що залишилися. Вони говорили про минуле, про Віру Іваніну, про те, як життя іноді ставить перед вибором, який нікому не подобається.
— Ти зробила все, що могла, — сказала Лідія Іванівна, обіймаючи її на прощання. — Тепер живи для себе.
Марина кивнула, але в її серці все ще була порожнеча. Вона знала, що будинок тепер її, але він здавався занадто великим для однієї людини.
Минув тиждень. Марина почала обживати будинок: винесла старі меблі, повісила яскраві штори, які знайшла в шафі.
Вона все ще думала про Антона, про його слова, про листи батька. Але тепер ці думки не були такими важкими.
Одного вечора вона сиділа на ганку, дивлячись на зірки. У її руках була та сама записна книжка бабусі.
Марина відкрила її на випадковій сторінці і посміхнулася, побачивши ще один запис: «Життя цінує не тих, хто правий. А тих, хто готовий пробачити».
Вона закрила книжку і подивилася на темний двір. Десь далеко загавкав собака, і Марина відчула, що вперше за довгий час їй спокійно. Вона не знала, що буде далі, але була готова це дізнатися.
