Сусід Іван Іванович називав їх «дівчатами». «Дівчатам» було за сімдесят, вони жили в сусідніх під’їздах і дружили – не так давно, але міцно.
Обох звали Наталями, тому звикли відгукуватися на по батькові – Семенівна і Петрівна.
Зовні були зовсім різними. Семенівна – висока, суха, з круглою від прожитих років спиною – в минулому лікар-невролог.
Довгі роки в білому халаті привчили її шукати свої маленькі жіночі радості, і вона обожнювала шийні хусточки і берети.
Петрівна була міцною, квадратною старенькою, на щільних ногах-бочонках і в незмінній хустці на голові.
Класична бабуся з дитячої казки. Пів життя вона простояла в хімчистці приймальницею, а потім няньчила чужих малюків.
Петрівна відрізнялася їдкістю і часто вводила саркастичними зауваженнями в замішання свою інтелігентну і більш наївну приятельку.
Старість стерла всі соціальні та культурні відмінності і приблизно зрівняла їх інтереси.
Щодня з пристрастю обговорювалося, що кури в сусідньому магазині – несвіжі, а пучок петрушки – худий.
Одна тема для них була під забороною – діти. Тому і спілкувалися, що суворо дотримувалися цієї негласної заборони.
У Семенівни був син-красень, теж лікар, постійно зайнятий своїм не дуже вдалим особистим життям, і дві онуки.
У Петрівни – дочка, яка в постійному пошуку жіночого щастя перебирає тимчасових чоловіків, і онука – завжди соплива і завжди в гарному настрої, незважаючи на часто мінливих батьків.
Дочка іноді підкидала онуку матері, але, в основному, відвозила її в село до сестри Петрівни – звідти можна було довго не забирати.
Петрівна сама в серпні їхала до сестри на три тижні – робити заготовки на довгу зиму, а потім приїжджала із сусідом сестри Дмитровичем на стареньких жигулях, просілих під вагою мішків з картоплею і кабачками та банок у багажнику.
Всю зиму вона відкладала з пенсії, а потім цими грошима розплачувалася з Дмитровичем за город і за доставку.
Петрівна вважала подружку жінкою невдалою – ні огірки посолити, ні тісто поставити, ні оселедця вибрати смачного – як життя прожила?
А Семенівна вважала Петрівну «простоватою» і стільки сенсу вкладала в це слово, що можна було нічого не додавати.
Семенівна купувала продукти в найближчому магазині, ціну ніколи не пам’ятала і любила іноді побалувати себе чимось смачним. Пенсії обом вистачало.
Ось так раніше і спілкувалися – побіжно, по-сусідськи, а подружилися після хвороби Петрівни.
Дочка Петрівни якраз була в черговій спробі заміжжя і поїхала за кордон, навіть взявши із собою онуку.
Два дні Петрівна справлялася сама, ледь повзаючи по квартирі, а на третій ранок – встати не змогла. Грип.
Семенівна довго кликала її під балконом, а через годину так наполегливо барабанила в двері, що довелося з останніх сил дотягнутися і відкрити.
Семенівна увірвалася в квартиру в медичній масці і з авоською напереваги. Вона принесла банку курячого бульйону, розвела в чаї якийсь порошок, від якого відразу стало легше, і знайшла варення з малини в серванті.
Потім провітрила кімнату, протерла підлогу вологою ганчіркою, дала свіжу хустку на зміну мокрій від поту і збитій і веліла спати. Взяла в передпокої ключ Петрівни і пішла – до вечора.
Весь тиждень вона щодня приносила свіжий хліб і варила вівсянку. А до кінця другого бліда, але вже зміцніла Петрівна, несподівано вранці прийшла до неї, принісши банку огірків, солоні гриби і пакет сушених яблук.
– Бери! Їсиш одну гидоту магазинну. У мене все своє, руками робила. І, це – я тепер поруч, якщо що.
І, соромлячись своїх слів, відразу розвернулася і поковыляла вниз по сходах. Семенівна, навіть не встигнувши відповісти, тут же в коридорі і заплакала .
Вона не очікувала такого тепла від суворої Петрівни, а допомагала їй, бо раптом ясно зрозуміла, що звикла душею до своєї «простодушної» сусідки і життя без неї сильно б потьмяніло.
З тих пір вони і стали дружити, допомагаючи одна одній, радячись. Раз на тиждень разом їздили на ринок на тролейбусі – це був такий вихід у світ. Обговорювали всі дворові новини і пили чай одна в одної по черзі.
Діти з’являлися у них рідко – у обох намічалися важливі життєві зміни. Син Семеновни планомірно йшов до розлучення, яке обіцяло бути важким – з істериками і шантажем дружини.
Мати була єдиною близькою людиною в цій ситуації, і він ділився з нею тим, що відбувалося, не думаючи в своїх проблемах про її здоров’я. І вона не спала ночами і вдвічі сильніше переживала за свою дорослу дитину.
А дочка Петрівни знайшла собі іншого закордонного нареченого в інтернеті і рішуче збиралася до нього переїжджати разом з онукою, не слухаючи питань і побоювань матері.
Петрівна теж не спала ночами, засмучуючись за свою легковажну і бездумну дочку і переживаючи за онуку на такій відстані.
Обидві пили корвалол і з собою в кишені носили серцеві таблетки. Тепер у дворі сиділи майже мовчки, в невеселих думках. Побутові розмови відійшли на другий план, а сімейні справи не обговорювалися.
Дочка Петрівни з’явилася у дворі, коли вони в своїх думках сиділи на лавочці, перед вечерею.
Вона випурхнула з таксі, забувши поправити тісне плаття, за довжиною скоріше схоже на кофту, і хиткою ходою попрямувала до «дівчат».
Петрівна незадоволено відзначила відразу і яскраво розфарбоване обличчя дочки, і вульгарний вигляд.
– Мамо, дай ключ – я у тебе коробки з деякими речами залишу. Швидше, таксі чекає!
Швидко забрала, обдавши хвилею задушливих парфумів, швидко віднесла, повернула ключ – і поїхала.
Петрівна сиділа, занурена в невеселі думки, а потім випадково повернулася до забутої подружки.
Семенівна дивилася вслід машині з таким презирством, що Петрівну цей погляд облив як окропом. Вона відразу кинулася на захист:
– Дочка у мене – красуня. Ось нареченого знайшла іноземця. Кохає її страшенно! Жити буде там у своєму будинку, з басейном. Все для неї!
І замовкла, пригнічена щойно вигаданим сюжетом і своєю тривогою.
А Семенівна весь цей час думала про невістку, яка знущається над її сином і, несподівано для себе самої, з гіркотою видала:
– Ось через таких, у пошуках, життя і руйнуються. І сама – невдаха, і інших нещасними робить.
Петрівна навіть задихнулася. Крізь зуби, ледь стримуючи себе, прошипіла:
– Сама ти невдаха. Набридла ти мені гірше гіркої редьки. З жалю вожуся з тобою….
Настала така пауза – обидві ніби оглухли від того, що сталося. Потім Семенівна мовчки встала, випрямила, наскільки змогла, спину і мовчки пішла, намагаючись ступати твердо і рівно.
І, дивлячись на цю спину, Петрівна усвідомила, що сталося непоправне. Що найближчі люди в секунду стали чужими.
Більше на лавочці вони не сиділи. Знаючи розклад одна одної, намагалися виходити на вулицю так, щоб не зустрітися.
Обидві страшенно страждали, але назовні цього не показували. Так минула вся довга зима.
Навесні випадково зіткнулися на вулиці. Від несподіванки одночасно привіталися. І пройшли повз.
Але обидві гостро відчули, як скучили, як без подружки зникло в житті найголовніше – відчуття плеча, на яке завжди можна спертися.
І обидві довго думали про це. Потім зіткнулися знову – у дворі. Потім знову і стало зрозуміло, що обидві шукають ці короткі зустрічі.
Зрештою, настав такий день, коли, зустрівшись, вони не розійшлися, а зупинилися поруч і почали обережно розмовляти – як сусіди, з ввічливості.
А потім одного вечора в двері Семенівни пролунав боязкий дзвінок і, не знаючи ще хто там, серце Семенівни радісно забилося. За дверима стояла Петрівна:
– Дочка надіслала цей комп’ютер, щоб спілкуватися. Ніяк сама не розберуся.
Семенівна навіть пальто забула – так і пішла за подружкою в халаті.
Майже до ранку вони розбиралися з комп’ютером. Сміялися, лаялися, виривали одна в одної мишку – як дівчата.
Чай пили три рази. Не хотіли спати зовсім і не хотіли розлучатися – так скучили.
З комп’ютером так і не розібралися, прибрали його в шафу. Про сварку обидві не згадували. Вони давно попросили одна в одної вибачення – подумки. І давно одна одну пробачили.
А навіщо зайві слова? Якщо з людиною поділився своїм серцем – воно завжди відгукнеться…
