Олена давно зрозуміла, що заміжжя перетворилося на каторгу. П’ять років тому Андрій здавався турботливим чоловіком, який хотів створити міцну сім’ю.
Але після весілля він нібито змінився. Чоловік кинув роботу через три місяці, посилаючись на проблеми зі спиною, хоча лікарі не виявили жодних серйозних діагнозів.
— Олена, навіщо мені ця біганина за копійки? — заявив Андрій, коли дружина вкотре запропонувала чоловікові пошукати вакансії. — Ти ж нормально заробляєш у торговому центрі. А я краще вдома порядок наведу.
Порядок чоловік, зрозуміло, не наводив. Цілими днями Андрій лежав на дивані, гортав соцмережі або грав у комп’ютерні ігри.
Олена вставала о шостій ранку, працювала продавцем-консультантом у магазині електроніки, а ввечері готувала вечерю, прала і прибирала в квартирі. Андрій сприймав такий розклад як належне.
Свекруха Валентина Михайлівна тільки підливала масла у вогонь. Жінка регулярно приїжджала в гості і щоразу знаходила привід для критики.
— Андрійку, ти що, схуд? — голосила свекруха, оглядаючи сина. — Олена, ти його зовсім не годуєш! Он який худий став!
— Валентина Михайлівна, Андрій їсть більше за мене, — терпляче пояснювала Олена. — Просто він перестав займатися спортом після звільнення.
— Не сперечайся зі старшими! — різко обірвала свекруха. — Мій син завжди був активним хлопчиком, а тепер сидить вдома. Значить, не знаходить застосування своїм талантам.
Олена почервоніла від обурення, але промовчала. Сперечатися з Валентиною Михайлівною означало влаштувати скандал, який розтягнеться на тиждень.
Останньою краплею став жовтневий вечір, коли Олена повернулася з роботи особливо втомленою. У магазині була інвентаризація, день видався напруженим.
Вдома панував звичний безлад: брудний посуд у раковині, крихти на столі, розкиданий одяг.
— Андрію, ти обіцяв хоча б помити тарілки, — втомлено сказала Олена.
— А, забув, — байдуже відповів чоловік, не відриваючись від екрана комп’ютера. — Завтра помию.
— Завтра я знову буду працювати до пізнього вечора! Невже не можна витратити пів години на елементарну допомогу?
Андрій розвернувся на стільці і окинув дружину презирливим поглядом.
— Слухай, досить на мене наїжджати! Я що, раб якийсь? Захочу — помию, не захочу — не буду. Це моя квартира теж!
— Твоя? — Олена нахмурилася і нахилила голову набік. — Ти пам’ятаєш, що квартиру купувала я на свої гроші?
— Ну і що? Після весілля все стало спільним!
— Ні, Андрій. Майно, придбане до шлюбу, залишається особистим. А ти за п’ять років не вніс у сімейний бюджет жодної копійки.
Чоловік підхопився зі стільця, обличчя спотворилося від злості.
— Та як ти смієш! — закричав Андрій. — Я твій чоловік, а не якийсь нахлібник! І взагалі, моя мама права — ти зовсім здичавіла!
Олена стояла посеред кімнати і дивилася на цю людину, за яку колись виходила заміж з такою надією.
Зараз перед жінкою стояв чужий агресивний чоловік, який кричав і розмахував руками.
— Знаєш що, Андрій? — спокійно сказала Олена. — Завтра я подаю на розлучення.
— Що?! — Андрій завмер з відкритим ротом. — Ти з глузду з’їхала?
— Навпаки, нарешті прийшла до тями.
Наступного дня Олена взяла відгул і пішла до юриста. Консультація тривала майже годину.
Жінка дізналася, що розлучення відбуватиметься через суд, оскільки Андрій навряд чи добровільно погодиться розірвати шлюб.
Юрист пояснив, які документи потрібно зібрати, щоб захистити майно.
— У вас є договір купівлі-продажу квартири? — уточнив адвокат.
— Так, звичайно. Я купувала житло за два роки до знайомства з чоловіком.
— Чудово. А машина на кого оформлена?
— Формально на батька. Тато купив автомобіль у кредит, але я вносила щомісячні платежі. Так було зручніше, у тата зарплата вища, банк охочіше схвалив заявку.
— Добре, але бажано переоформити машину на себе до розлучення. Або отримати від батька письмове підтвердження, що автомобіль фактично належить вам.
Олена кивнула. За п’ять років шлюбу ніякого спільно нажитого майна не з’явилося — на зарплату продавця можна було тільки існувати, а не купувати щось цінне.
Вдома чоловік зустрів дружину насторожено. Весь день Андрій явно нервував, розуміючи, що перегнув палицю під час вчорашнього скандалу.
— Олена, ти ж не серйозно про розлучення? — обережно запитав чоловік. — Просто ми обоє втомилися, наговорили зайвого.
— Я подала заяву до суду сьогодні вранці, — рівно відповіла вона.
Андрій зблід, потім обличчя почервоніло від люті.
— Як ти посміла без мене все вирішувати! Я ж твій чоловік!
— І саме тому розлучаюся. Не хочу більше терпіти твоє хамство і ледарство.
— Та що ти про себе думаєш?! — розлютився Андрій. — Подумаєш, продавчиня! Чи багато ти заробляєш зі своїми курсами і довідками?
— Достатньо, щоб утримувати сім’ю з двох осіб. А ось з трьома стає важко.
— Я зараз мамі подзвоню! — пригрозив чоловік. — Подивимося, що вона скаже!
— Дзвони. Мені все одно.
Валентина Михайлівна примчала через пів години. Жінка увірвалася в квартиру без стуку, немов це була власність сім’ї.
— Олена! — грізно вигукнула свекруха. — Що за дурниці ти вигадала?
— Ніяких дурниць. Просто більше не можу жити з людиною, яка не хоче працювати і допомагати по дому.
— Андрій хворіє! У хлопчика проблеми з хребтом!
— Валентина Михайлівна, лікарі не знайшли ніяких серйозних захворювань. А здоров’я вистачає на комп’ютерні ігри по дванадцять годин на день.
Свекруха пирхнула і повернулася до сина.
— Андрійку, не переживай. Ми через суд все заберемо. Квартиру, машину — все навпіл поділимо. А може, і більше вийде, якщо хороший адвокат трапиться.
Олена заплескала в долоні від подиву.
— Валентина Михайлівна, ви хоч розумієте, що говорите? Яке майно ділити? Квартира куплена до шлюбу, машина оформлена на мого батька.
— А ми подивимося! — злобно посміхнулася свекруха. — У шлюбі все спільне стає. Мій син не дурень, права свої знає.
— Тоді побачимося в суді, — сухо відповіла Олена.
Наступні два тижні минули в напруженій атмосфері. Андрій то намагався помиритися, обіцяючи знайти роботу і змінитися, то впадав у лють і погрожував відсудити половину квартири.
Олена збирала документи і готувалася до судового процесу. Батько підтримав дочку беззастережно.
— Оленко, правильно робиш, — сказав Іван Миколайович. — Я з самого початку не розумів, що ти в цьому ледарі знайшла.
— Дякую, тату. А то вони там вже ділять твою власність, машину.
— Нехай спробують. Кредитний договір на моє ім’я, всі платежі з моєї картки проходили.
А те, що ти гроші переказувала — це допомога батькові, не більше.
Через місяць прийшла повістка до суду. Олена хвилювалася, але була готова відстоювати свою позицію.
Жінка розуміла: попереду неприємний процес, але іншого виходу немає.
П’ять років вона тягнула на собі дорослого чоловіка, який не хотів ні працювати, ні допомагати по дому. Досить.
День засідання видався похмурим і дощовим. Олена одягла строгий костюм, взяла папку з документами і вирушила до суду.
У залі вже сиділи Андрій і Валентина Михайлівна. Свекруха була вбрана, немов на свято, і виглядала дуже задоволеною.
Суддя Ірина Петрівна — жінка середніх років з уважним поглядом — увійшла до зали і зайняла своє місце. Секретар оголосив про початок засідання.
— Розглядається справа про розірвання шлюбу між Оленою Іванівною Соколовою та Андрієм Валентиновичем Соколовим, — виголосив суддя. — Позивач — Соколова Олена Іванівна.
Ірина Петрівна почала зачитувати матеріали справи, уточнювала дати реєстрації шлюбу та придбання майна.
Олена уважно слухала, перевіряючи, чи правильно вказані всі відомості.
— Квартира за адресою… придбана позивачем у дві тисячі вісімнадцятому році, — констатував суддя. — Шлюб зареєстрований у дві тисячі дев’ятнадцятому році.
Автомобіль оформлений на Михайлова Івана Миколайовича у дві тисячі двадцять першому році.
Валентина Михайлівна не витримала. Жінка різко підвелася з місця і закричала:
— Мій син все у тебе відбере, ти без копійки залишишся!
Олена завмерла, кліпаючи очима. Жінка не могла повірити, що доросла людина здатна на таке видовище в залі суду.
Потім Олена нахмурилася і похитала головою — поведінка свекрухи виглядала просто непристойно.
— Громадянка! — різко обірвала суддя. — Прошу дотримуватися порядку в залі суду. Ви не є стороною у справі і не маєте права втручатися в процес.
— Але я мати! — не вгамовувалася Валентина Михайлівна. — Маю право захищати сина!
— Сідайте і мовчіть, — суворо наказала суддя. — Інакше виведу із залу.
Свекруха неохоче опустилася на лаву, але продовжувала свердлити Олену злим поглядом.
— Продовжуємо, — сказала Ірина Петрівна. — Чи є у сторін претензії щодо поділу майна?
Олена встала і спокійно відповіла:
— Ваша честь, претензій не маю. Квартира придбана до шлюбу на мої кошти, ось договір купівлі-продажу і довідка з банку про погашення іпотеки.
Автомобіль оформлений на мого батька, кредитний договір і документи про оплату додаю.
Жінка передала секретарю папку з паперами. Всі документи були в повному порядку, дати не викликали сумнівів.
— Відповідач має заперечення? — звернулася суддя до Андрія.
Чоловік розгублено переглянувся з матір’ю, потім невпевнено вимовив:
— Я вважаю, що маю право на частину квартири. Ми ж були в шлюбі п’ять років.
— На якій підставі? — уточнила Ірина Петрівна. — Житло придбано до реєстрації шлюбу.
— Але я в ній жив! Ремонт робив!
— Який ремонт? — здивовано перепитала Олена. — Андрій, ти за п’ять років жодного цвяха не забив.
— Ще як забив! — обурився чоловік. — І полиці вішав, і крани лагодив!
Олена ледь не розсміялася. Один раз Андрій дійсно повісив полицю в коридорі, але вона через тиждень впала разом із книгами.
Після цього випадку чоловік більше ніяких господарських справ не торкався.
— Документальних підтверджень проведення ремонтних робіт у відповідача немає, — констатувала суддя. — Переходимо до наступного питання.
Ірина Петрівна уважно вивчила всі представлені документи. Договір купівлі-продажу квартири був підписаний у жовтні дві тисячі вісімнадцятого року, а свідоцтво про шлюб датоване травнем дві тисячі дев’ятнадцятого.
Різниця становила сім місяців — юридично цього більш ніж достатньо, щоб визнати житло дошлюбним майном.
— Автомобіль придбаний в кредит Михайловим Іваном Миколайовичем у дві тисячі двадцять першому році, — продовжувала суддя, перегортаючи документи. — Усі платежі здійснювалися з картки власника.
Чи є у відповідача докази участі в придбанні транспортного засобу?
Андрій завагався і кинув розгублений погляд на матір. Валентина Михайлівна багатозначно кивала синові, але той явно не знав, що сказати.
— Я… — почав чоловік. — Тобто… ми ж були сім’єю. Спільні гроші, спільні покупки.
— Конкретні докази є? — суворо перепитала суддя. — Документи про переказ коштів, чеки, розписки?
— Ні, — тихо відповів Андрій.
Суддя кивнула і продовжила вивчати матеріали справи.
У папці лежали довідки про доходи Олени за останні п’ять років, виписки з банківських рахунків і документи, що підтверджують, що чоловік офіційно ніде не працював з моменту звільнення.
— Встановлено, що відповідач не мав постійного місця роботи з серпня дві тисячі дев’ятнадцятого року, — констатувала суддя. — Сімейний бюджет формувався виключно за рахунок доходів позивача.
Валентина Михайлівна знову не витримала.
— А моральна шкода? — вигукнула свекруха. — Мій син п’ять років життя витратив на цю невдячну!
— Громадянка, останнє попередження! — різко обірвала суддя.
Олена спостерігала за тим, що відбувається, з якимось відстороненим спокоєм.
Поведінка колишньої сім’ї більше не засмучувала жінку — скоріше, викликала подив.
Як можна було так відкрито демонструвати свою жадібність і безцеремонність?
— Отже, — підбила підсумок суддя. — Позивачем представлені вичерпні докази того, що спірне майно не є спільно нажитим у шлюбі.
Квартира придбана до реєстрації шлюбу на особисті кошти позивача. Автомобіль належить батькові позивача, що підтверджено документально.
Андрій зблід. До цього моменту чоловік, мабуть, серйозно розраховував отримати половину квартири.
Він переглянувся з матір’ю, але та могла тільки злобно дивитися на Олену.
— У відповідача відсутні юридичні підстави для пред’явлення майнових вимог.
Факти спільного проживання та ведення спільного господарства не є підставою для виникнення права власності на дошлюбне майно подружжя.
— Але ж щось має залишитися! — не витримав Андрій. — Я ж не якийсь жебрак!
— Спільного майна в цьому шлюбі не утворилося, — спокійно відповіла суддя. — Усі великі покупки здійснювалися до шлюбу або оформлялися на третіх осіб.
Олена подумки подякувала батькові за передбачливість. Коли Іван Миколайович пропонував оформити машину на себе, дочка не надавала цьому особливого значення.
Тепер стало ясно, наскільки далекоглядним був батько.
— Переходимо до заключної частини засідання, — оголосила суддя. — Сторони можуть виступити з останнім словом.
Олена підвелася з місця.
— Ваша честь, прошу розірвати шлюб. Претензій щодо поділу майна не маю, оскільки спільно нажитого майна немає.
Аліментних зобов’язань між подружжям не виникає, оскільки спільних неповнолітніх дітей немає.
— Відповідач бажає щось додати?
Андрій м’явся на місці, явно не знаючи, що сказати. Нарешті чоловік пробурмотів:
— Я не згоден з розлученням. Ми можемо все виправити, помиритися.
— Рішення про розірвання шлюбу приймається судом незалежно від згоди однієї зі сторін, — пояснила Ірина Петрівна. — Місячний термін для примирення закінчується завтра.
Суддя пішла до нарадчої кімнати. Олена сиділа спокійно, перебираючи документи в папці.
Андрій нервово ходив туди-сюди, а Валентина Михайлівна щось гаряче шепотіла синові на вухо.
Через двадцять хвилин засідання відновилося.
— Шлюб між Соколовою Оленою Володимирівною та Соколовим Андрієм Валентиновичем розірвано.
У розділі майна відмовити через відсутність спільно нажитого майна. Рішення суду набирає законної сили через місяць.
Валентина Михайлівна підхопилася з місця, немов ужалена.
— Неподобство! — закричала свекруха. — Судді продажні! Мій син п’ять років життя витратив, а тепер його на вулицю викидають!
— Громадянка, дотримуйтесь порядку! — суворо сказав судовий пристав.
— Не буду мовчати! — не вгамовувалася жінка. — Ця стерва все у нас відібрала!
— Виведіть порушника із зали, — розпорядилася суддя.
Двоє приставів підійшли до Валентини Михайлівни і наполегливо повели до виходу. Жінка кричала і намагалася вирватися, але служителі закону були непохитні.
— Андрій! — кричала свекруха на ходу. — Подавай апеляцію! Не здавайся!
Олена спостерігала за цією сценою з якимось здивованим інтересом. Жінка не відчувала ні зловтіхи, ні жалю — тільки здивування від поведінки людей, з якими довелося прожити п’ять років.
Чоловік стояв посеред зали з розгубленим виглядом. Андрій явно не очікував такого результату і не знав, що робити далі.
— Олена, — невпевнено почав чоловік. — Може, справді спробуємо ще раз? Я знайду роботу, змінюся.
— Пізно, Андрій, — спокійно відповіла Олена. — У тебе було п’ять років, щоб змінитися.
— Але куди мені йти? У мене ж нічого немає.
— Це вже не мої проблеми.
Олена зібрала документи, акуратно склала їх у папку і попрямувала до виходу.
За спиною чулися розгублені голосіння колишнього чоловіка, але жінка не обернулася.
На вулиці мрячив дрібний дощ. Олена дістала парасольку і повільно пішла до автобусної зупинки.
Всередині піднімалося дивне почуття — не радість, не полегшення, а скоріше якась порожнеча.
П’ять років життя закінчилися, і тепер потрібно було починати все спочатку.
Вдома Олена заварила каву і сіла за стіл із судовим рішенням. Документ потрібно було уважно вивчити, зрозуміти всі нюанси і наслідки.
Жінка відкрила домашній сейф і дістала папку з важливими паперами. Туди ж лягло і рішення суду — як символ завершеного етапу життя.
Телефон задзвонив через годину. Дзвонив батько.
— Оленко, як справи? Як пройшло засідання?
— Все добре, тату. Розлучилися, майно залишили мені. Дякую за пораду з машиною.
— Я ж казав, що ці типи тільки на халяву розраховують. Ну що, тепер заживеш спокійно?
— Сподіваюся.
— А Андрій де буде жити?
— Не знаю і знати не хочу. Нехай до мами переїжджає або квартиру знімає. Працювати все одно доведеться.
Іван Миколайович хмикнув.
— Йому б років десять тому в армію потрапити, може, з людини щось вийшло б. А тепер уже пізно.
Після розмови з батьком Олена відчула втому. Жінка прийняла гарячий душ, переодяглася в домашній одяг і сіла перед телевізором.
Вперше за багато років не потрібно було ні за ким прибирати, ні на кого готувати, ні з ким сваритися через немитий посуд.
Наступного дня Андрій прийшов забирати речі. Чоловік виглядав пригніченим і засмученим, немов тільки зараз зрозумів масштаб того, що сталося.
— Олена, я буду жити у мами, — сказав колишній чоловік, складаючи одяг у сумки. — Тимчасово, поки не влаштуюся на роботу.
— Удачі тобі.
— А може… — Андрій запнувся. — Може, через деякий час ми зможемо… ну, як друзі спілкуватися?
— Ні, — твердо відповіла Олена. — Краще забути одне про одного.
Андрій кивнув і мовчки продовжив збиратися. За пів години чоловік пішов, залишивши ключі на кухонному столі.
Олена взяла ключі і поклала їх у шухляду комода. Тепер у квартирі не залишилося нічого, що нагадувало б про шлюб.
Жінка підійшла до вікна і подивилася на осінній двір. Листя на деревах пожовтіло і повільно опадало, готуючи природу до зими.
Але для Олени цей період став не кінцем, а початком нового життя.
