Світлана завмерла біля раковини, склянка з водою застигла в руці. Фраза зависла в повітрі кухні так несподівано, що спочатку здалося, ніби Сергій жартує.
Але чоловік стояв посеред кімнати з абсолютно серйозним обличчям, чекаючи реакції.
Інженер на виробництві. Ось уже сім років Світлана щоранку приїжджала в цех, де металевий запах верстатів змішувався з маслом і пилом.
Графік був щільний — з пів на сьому до шостої вечора, плюс понаднормові, які стали буденністю. Керівництво любило нагадувати, що план ніхто не скасовував, а терміни підтискають.
За останній рік накопичилося таке відчуття виснаженості, що навіть вихідні не допомагали відновитися. Моральна втома наклалася на фізичну, і Світлана розуміла — потрібен повноцінний відпочинок.
Тому планувати відпустку почала ще восени. Щомісяця відкладала по кілька тисяч, іноді по п’ять-сім, якщо отримувала премію.
До червня сума зросла до сімдесяти тисяч — вистачило б і на квитки до моря, і на непоганий готель зі сніданками, і на екскурсії.
Квиток вже лежав у папці з документами, готель заброньовано, валіза стояла під ліжком в очікуванні останніх приготувань.
Сергій знав про плани дружини. Пару разів перепитував дати відпустки, кивав, коли Світлана показувала фотографії номера в готелі. Говорив коротко: «Дивись сама, як краще».
Власних пропозицій не висував, у виборі путівки участі не брав, навіть коли дружина просила порадити, який варіант розміщення обрати.
Відмахувався, мовляв, розбирайся, тобі видніше.
І ось зараз, за тиждень до від’їзду, чоловік раптом «згадав» про дачу. Стоячи на кухні з чашкою кави, заявив як про щось само собою зрозуміле:
— Мама розраховує, у неї спину прихопило. Сад у занедбаному стані. Паркан похилився після зими — там роботи на два тижні мінімум. Картоплю підгортати пора, огірки висаджувати.
Світлана спочатку подумала, що це якийсь невдалий жарт. У неї ж були всі речі готові, гроші витрачені.
Але Сергій стояв з абсолютно серйозним виразом обличчя і пропонував «перенести поїздку на інший час, коли з дачею розберемося».
— Ти про що взагалі? — Світлана поставила склянку на стіл. — Я вже все купила, забронювала. Відпустка оформлена, довідки отримані.
— Ну і що? — Сергій знизав плечима. — Скасуєш. Або перенесеш. Мама одна з ділянкою не впорається, а в мене на роботі аврал. Не можу відпроситися зараз.
— Значить, я можу?
— Ти вже будеш у відпустці. Яка різниця — лежати на пляжі чи на дачі відпочивати? Повітря свіже, природа. Навіть краще, ніж у натовпі туристів паритися.
Світлана повільно опустилася на стілець. Повітря в кухні ніби згустилося, слова чоловіка звучали якось нереально.
Вісім місяців планування, скрупульозного підрахунку грошей, вибору дат — і все це мало розчинитися заради похиленого паркану у свекрухи.
— Сергію, — почала вона обережно, — я розумію, що у твоєї мами проблеми. Але чому саме зараз? Чому саме в мою відпустку?
— А коли ще? — чоловік почав підвищувати голос. — Взимку паркан лагодити? Або коли сніг тане? Зараз саме час для дачних робіт. Мама літня жінка, спина болить, а ти думаєш тільки про себе.
Тут Сергій перейшов у наступ. Говорив, що Світлана «черствіє з роками», що «не можна проходити повз, коли літній людині важко».
Перераховував все, що потрібно зробити на ділянці: грядки, теплицю відремонтувати, яблуні обробити від шкідників.
Список зростав з кожною хвилиною, ніби до цього моменту свекруха жила в повному запустінні.
Найцікавіше — сам Сергій при цьому у відпустку не збирався. Тільки казав про дачу, про обов’язки, про те, що «сімейні цінності важливіші за розваги».
— Ти знаєш, — голос чоловіка став жорсткішим, — є речі, які важливіші за твої бажання. Мама все життя для нас старалася, а тепер їй потрібна допомога. І ти просто зобов’язана допомогти. Це не обговорюється.
Ось це слово — «зобов’язана» — стала переломним моментом. Світлана сиділа, дивлячись в одну точку на столі, де лежали її квитки для поїздки.
Сергій продовжував говорити, голос ставав все голоснішим, слова про егоїзм і безсердечність сипалися як з мішка.
А дружина мовчала. Просто сиділа і слухала, як руйнуються всі плани, як її рік очікування перетворюється на примусові дачні роботи.
Потім вона встала. Повільно, без різких рухів. Пройшла в спальню і дістала валізу з-під ліжка. Сергій замовк, спостерігаючи, як дружина починає щось складати в сумку.
— Що ти робиш? — запитав він з подивом.
Світлана не відповідала. Дістала косметичку, акуратно розклала в ній креми і шампуні. Взяла з полиці купальник, який купувала спеціально для цієї поїздки.
Додала літні сукні, сандалі, сонцезахисні окуляри. Все робила спокійно, методично, ніби збиралася на роботу.
— Свєта, що ти робиш? — Сергій увійшов до спальні. — Я ж пояснив тобі ситуацію.
Дружина продовжувала пакувати речі. Взяла зарядний пристрій для телефону, додала книгу, яку давно хотіла прочитати. Перевірила, чи всі документи лежать у сумочці.
— Тобто ти реально збираєшся поїхати? — у голосі чоловіка з’явилися нотки розгубленості. — Після всього, що я тобі сказав?
Світлана закрила валізу і повернулася до Сергія. Її обличчя було спокійним, але очі горіли дивним вогнем.
— Я їду завтра вранці, — сказала вона рівним голосом. — А ти можеш їхати до мами і допомагати їй з парканом. Якщо вже тобі важливіший чужий урожай, ніж мій відпочинок.
— Як це чужий? — Сергій почервонів. — Це моя мати!
— Саме так. Твоя мати, твоя дача, твій паркан. А відпустка — моя. І я проведу її так, як планувала.
Світлана вийшла на кухню і почала готувати вечерю, ніби нічого не сталося. Картоплю почистила, курку дістала з морозилки.
Сергій ходив по квартирі, щось бурмотів собі під ніс, час від часу заглядав на кухню зі здивованим виглядом.
— Ти серйозно думаєш, що я тебе відпущу? — запитав він нарешті.
— Відпустиш? — Світлана навіть не повернулася від плити. — Сергію, я доросла жінка. Мені не потрібно ні в кого питати дозволу на відпочинок, який я оплатила власними грошима.
— Але мама чекає допомоги!
— Нехай чекає тебе. Ти ж син, спадкоємець дачної ділянки. А я всього лише дружина, яка, виявляється, зобов’язана працювати на чужому городі замість заслуженого відпочинку.
Увечері вони майже не розмовляли. Світлана зарядила телефон, склала список речей, які потрібно було взяти з собою вранці. Замовила таксі на пів на сьому — потяг вирушав о дев’ятій.
Сергій сидів у вітальні перед телевізором, але було видно, що програми його не цікавлять.
Перемикав канали, поглядав у бік спальні, де дружина готувалася до поїздки. Кілька разів починав щось говорити, але потім зупинявся.
Вранці Світлана встала о п’ятій ранку. Душ, кава, останні збори. Сергій лежав у ліжку, вдаючи, що спить, але з напруженої пози було зрозуміло — дрімати йому не вдається.
О пів на сьому пролунав дзвінок на телефон.
— Таксі під’їхало, — сказала Світлана, беручи валізу.
Чоловік підхопився з ліжка, накинув халат.
— Зачекай, — кинувся він за дружиною. — Ми ж не домовилися. Не можна просто так поїхати, залишивши всі проблеми.
— Які проблеми? — Світлана одягала кросівки. — У твоєї мами є дорослий син, у тебе є вихідні. Розберетеся якось без мене.
— Але як же…
Двері грюкнули. Світлана спускалася по сходах з валізою, а Сергій стояв на порозі в домашньому халаті, не знаючи, що робити далі.
У перший день на морі Світлана вимкнула звук на телефоні. На годиннику була восьма п’ятнадцять, коли екран засвітився вхідним дзвінком від чоловіка.
Сергій зазвичай в цей час тільки прокидався. Жінка вийшла на балкон, замовила каву в номер і зробила селфі з видом на море.
Фотографія вийшла вдалою — щасливе обличчя на тлі нескінченної блакиті, щира посмішка, відпочилі очі. Розмістила знімок у соціальних мережах з підписом «Перший ранок відпустки».
Повітря пахло сіллю і водоростями, чайки кричали десь внизу, а хвилі розмірено накочувалися на пляж.
Саме цього і не вистачало — тиші, розміреності, можливості думати тільки про себе.
Нікого не потрібно було годувати сніданком, нікому пояснювати, де лежать шкарпетки, нікого не слухати про термінові дачні проблеми.
День минув спокійно. Світлана гуляла по набережній, купувала сувеніри, які давно хотіла привезти колегам.
Увечері повечеряла в ресторані з видом на море — замовила дорадо і келих білого, насолоджуючись кожним ковтком. Вдома такі вечері траплялися рідко, зазвичай готувала щось просте і швидке.
Повідомлення від Сергія прийшли на третій день. Спочатку коротке: «Ну як ти там?».
Потім довге, ображене: «Ти б бачила, як мама старається, ми тут самі корячимося, а тобі на все наплювати. Паркан ледве полагодили, теплиця вся розвалилася. А ти розважаєшся».
Світлана прочитала повідомлення, коли снідала на терасі готелю. Офіціант приніс омлет з лососем і свіжовичавлений апельсиновий сік.
Жінка подивилася на текст, подумки знизала плечима і не відповіла. Замість цього записалася на екскурсію містом.
Екскурсія виявилася приголомшливою. Гід розповідав історію цих місць, показував пам’ятки архітектури. Світлана робила фотографії, слухала, задавала питання.
Поруч сиділа літня пара — Валентина Іванівна і Борис Миколайович. Разом подорожували вже тридцять років, кожну відпустку проводили в новому місці.
— А ваш чоловік де? — запитала Валентина Іванівна, коли вони стояли біля оглядового майданчика в порту.
— Працює, — коротко відповіла Світлана. — Не зміг відпроситися.
— Шкода. Така краса, а ні з ким поділитися враженнями.
Але Світлана не відчувала себе самотньою. Навпаки, вперше за довгий час відчувала повну свободу.
Увечері прийшло нове повідомлення: «Гаразд. Сподіваюся, добре відпочинеш. Мама питає, коли ти повернешся».
Тон вже інший, примирливий. Мабуть, Сергій зрозумів, що тиск не працює.
Решту днів відпустки Світлана провела саме так, як планувала. Загоряла, читала книги, ходила на масаж, пробувала багато нових страв.
Купувала те, що подобалося, не озираючись на сімейний бюджет — все одно гроші були її власні, зароблені і відкладені.
Поверталася додому Світлана спокійно. Знала, що ні криків, ні істерик не буде. Сергій не з тих, хто влаштовує сцени.
Просто потрібно буде розставити деякі акценти, пояснити нові правила гри.
Чоловік чекав дружину біля під’їзду з похмурим виглядом. Коли таксі під’їхало, допоміг дістати валізу з багажника. Мовчав, поки Світлана розплачувалася з водієм.
— Як доїхала? — запитав він нарешті.
— Нормально. — Світлана пройшла повз, прямуючи до ліфта. — Зараз нічого не кажи. Потім поговоримо, коли розкладу речі.
Удома пахло їжею і чистотою. Видно, Сергій готувався до повернення дружини — прибрав, сходив до магазину.
Серйозна розмова відбулася наступного дня. Спокійно, за кухонним столом, коли обоє випили кави і остаточно прокинулися.
Світлана відкрила блокнот, в якому заздалегідь записала всі цифри. Підрахувала, скільки годин за минулий рік провела на дачі у свекрухи.
Вийшло дев’ятнадцять вихідних, дві відпустки: влітку і взимку, плюс шість робочих днів, які довелося відпроситися «за свій рахунок», щоб допомогти з посадками і збиранням врожаю.
— Разом триста двадцять вісім годин, — сказала Світлана, показуючи розрахунки чоловікові. — Це більше восьми робочих тижнів. Безкоштовної праці. На чужій ділянці.
Сергій мовчав, розглядаючи цифри в блокноті.
— Ти хочеш сказати, що більше не будеш допомагати? — обережно запитав він.
— Хочу сказати, що мій ліміт вичерпано. — Світлана закрила блокнот. — Твоя мама — не моя мама. Город — не мій город. А відпустка у мене зараз одна на рік.
І більше ніколи не буде закінчуватися мазями від комариних укусів і тазами з полуницею, яку потрібно переробити на варення.
— Але як же мама впорається одна?
— У твоєї мами є дорослий син. Є сусіди. Є можливість найняти працівників або продати ділянку, якщо вона стала непосильним тягарем. Варіантів багато, і я в цьому списку більше не фігурую.
Чоловік намагався заперечувати, нагадував про сімейні обов’язки, говорив, що так не прийнято. Але Світлана була непохитна.
Пояснила, що готова допомогти в критичних ситуаціях — якщо свекруха захворіє або трапиться надзвичайна ситуація. Але рутинні дачні роботи відтепер не її проблема.
— А якщо я поїду до мами один? — запитав Сергій.
— Твоє право. Це твоя мама і твій вибір.
— А ти?
— А я буду проводити відпустку там, де хочу. Море, гори, екскурсії. Те, заради чого працюю весь рік.
З тих пір подружжя їздило у відпустку окремо. Сергій — до матері на дачу, Світлана — туди, куди давно мріяла потрапити.
Розлучення не знадобилося, хоча стосунки змінилися кардинально.
Вони жили як сусіди, які давно перестали чути одне одного, але за звичкою ділили одну квартиру.
Свекруха була задоволена — син регулярно приїжджав, допомагав, не скаржився.
А Світлана стала для неї просто жінкою, яка «працює і живе своїм життям». Претензій більше не було — стало ясно, що тиск не працює.
Іноді Світлана думала про те, що могло б бути інакше. Якби Сергій із самого початку розумів межі, поважав її плани, не вважав дружину безкоштовною робочою силою для своєї сім’ї.
Але час показав — люди змінюються рідко. Звичка командувати і розпоряджатися чужим часом сиділа в чоловікові занадто глибоко.
Зате тепер у Світлани була впевненість: ніхто не має права розпоряджатися її відпочинком. Відпустка — це святе.
І той, хто спробує її відібрати або зіпсувати, отримає жорстку відсіч.
Життя занадто коротке, щоб витрачати єдині вільні тижні в році на чужі городи і нав’язані зобов’язання.
