— Сиди! Нас немає вдома! — спокійно сказав Петро.
— Так, дзвонять же! — Валя завмерла, підвівшись з дивана.
— Нехай, — відповів Петро.
— А якщо це хтось важливий? — запитала Валя. — Або у справі?
— Субота, дванадцята, — сказав Петро. — Ти нікого не кликала, я нікого не чекаю! Висновок?
— Я тільки у вічко подивлюся! — прошепотіла Валя.
— Сідай! — в голосі була твердість. — Нас немає вдома! Хто б там не був, нехай йде назад!
— А ти що, знаєш, хто там? — запитала Валя.
— Припускаю, тому й кажу, щоб ти сіла і перед вікнами не миготіла!
— Так, якщо це те, що я думаю, вони так просто не підуть! — сказала Валя і знизала плечима.
— Це залежить від того, скільки ми не будемо відкривати їм двері, — спокійно відповів Петро. — Рано чи пізно вони підуть.
У будь-якому випадку, ночувати в під’їзді вони не стануть. А нам з тобою нікуди не треба. Тож сідай, бери навушники, телефон і дивись фільм.
— Петя, мені мама дзвонить, — сказала Валя, показуючи екран телефону.
— Значить, за дверима стоїть твоя тітка з її безглуздим синочком, — зробив висновок Петро.
— Звідки ти знаєш? — здивувалася Валя.
— Якби там стояв мій “родіч”, — а Петро вимовив звук «і» у слові родич м’яко, тому вийшло ще й огидно, — то дзвонила б моя мама!
— А інших варіантів ти не розглядаєш? — запитала Валя.
— Якщо це сусіди, то у мене з ними бажання спілкуватися немає. Якщо це наші друзі, то подзвонивши у двері пару раз, вони б уже пішли.
А швидше за все, як люди пристойні, подзвонили б заздалегідь і запитали, чи можемо ми їх прийняти! А не дзвонити у двері пів години!
А ось так нахабно і безсовісно мучити наш дзвінок можуть тільки наші набридливі родичі!
— Петя, це моя тітка, — страждально промовила Валя. — Мама надіслала повідомлення.
Питає, де нас чорти носять. Тітка Наталка у нас зупиниться на пару днів, у неї справи в місті!
— Напиши їй, що в місті повно готелів, — Петро посміхнувся.
— Петя! — докірливо сказала Валя. — Я не можу такого написати!
— Знаю, — Петро замислився. — Напиши, що нас немає вдома, що ми живемо в готелі, бо в квартирі труїли тарганів!
— Точно! — Валя написала повідомлення і відправила.
— Петю, вона каже, щоб ми для тітки зняли два номери або номер для двох: для неї і Кості, — здивовано сказала Валя.
— Напиши, що грошей немає. А ще напиши, що ми зняли два ліжка в хостелі, і з нами в кімнаті сім туристів, — Петро посміхнувся своїй винахідливості.
— Мама питає, коли ми повернемося, — Валя подивилася на чоловіка.
— Напиши, через тиждень, — відмахнувся Петро.
Дзвонити в двері перестали. Подружжя з полегшенням зітхнуло.
— Петю, мама написала, що тітка приїде через тиждень, — пригніченим голосом сказала Валя.
— А нас знову не буде вдома, — сказав Петро.
— Ну, ти ж розумієш, що це не вирішення проблеми? Ми ж не можемо вічно від них тікати?
А якщо в будній день приїдуть? А якщо після роботи під дверима підкараулять? Що моя тітка, що твій двоюрідний брат, вони і на таке здатні!
— Ну, так, — засумував Петро. — І потягнув нас чорт купити трикімнатку?
— Петю, ми ж для нашої майбутньої великої родини брали, — сказала Валя.
— Дитину треба народжувати! — серйозно сказав Петро. — А краще, відразу двох!
— А я що, проти? — обурено сказала Валя. — Сам знаєш, що обстежитися треба! Не виходить чомусь!
— Нервування прибрати, і все буде, — серйозно сказав Петро. — Нам же нерви мотають по черзі, то твої, то мої!
Вигнати б їх усіх туди, звідки вони лізуть! А то через них нічого і не виходить!
Валя не сперечалася. Валя знала, що Петро правий.
***
Вони, коли збиралися одружитися, пройшли дороге обстеження на сумісність і генетичні захворювання. А там і фертильність була перевірена.
І тоді все було прекрасно і чудово. Тільки відразу після весілля питання дітей довелося відкласти, щоб на квартиру заробити.
На спадщину розраховувати було марно. А до весілля, що Петро, що Валя, жили з батьками в однокімнатних квартирах. Розраховувати можна було тільки на себе.
П’ять років наполегливої праці та жорсткої економії дали можливість купити велику квартиру.
Фонд вторинний, будинок не новий, в ремонт вклалися, меблі практично з нуля. Але скільки було щастя!
Не встигли відсвяткувати новосілля, як на порозі з’явилася Валіна тітка, та ще й з сином.
А щоб молоді господарі не збунтувалися, то тітку супроводжувала теща.
— Ну, вас тут не обмежуватимуть, місця вистачає! Не те, що ми з Валею мучилися в одній кімнаті!
— Зручно, — схвалила тітка Наталка. — Якраз мені кімната і Костю окремо покладемо!
— У нас в залі не сплять, — сказав Петро. — Це кімната для відпочинку!
— А я тут працювати і не збираюся! — розсміялася тітка Наталка. — Валя, ти чоловікові поясни, що мені з сином незручно буде, він хропе! І взагалі, гості в будинку, а ви ще стіл не накрили!
— Ну, ми вас не чекали, — збентежилася Валя.
— І холодильник у нас порожній, — підтримав дружину Петро.
— Так вже й бути, — тітка Наталка проявила прихильність. — Петре, ти біжи в магазин, а Валька — бігом на кухню!
— Ну, чого завмерли? — гримнула теща. — Ось так ви гостей приймаєте!
— А ви не знахаб… — вигукнув Петро, але Валя витягла його в іншу кімнату.
А коли Петро зміг відірвати руку дружини від рота, запитав:
— Валя, тут ніхто нічого не переплутав? Я їх зараз викину звідси до твоєї матері! Тобто, разом з твоєю матір’ю!
Якщо в гості приїхали, так поводьтеся, як гості! А це що? – обурювався Петро.
— Петя, ну, жінка вона проста! З села! Ну, у них так прийнято!
— Я сільських знаю, але нахабство ніде не прийнято! А це саме воно!
— Милий, давай не будемо сваритися з мамою і тіткою! — просила Валя. — Вони ж потім мені всі нерви вимотають! А ти взагалі їх ворогом станеш! Тобі це потрібно?
— Мені все одно, ким я для них стану! Якщо до мене так ставляться, то мені не складно буде їх взагалі не помічати! І не бачити ніколи! Нехай хоч пропадуть, не заплачу!
— Петенька, любий! Ну, мене пожалій! Якщо ми зараз тітку Наталку виженемо, мама мене прокляне! А у мене ж нікого, крім неї, немає!
І ось цей аргумент подіяв. Петро стиснув зуби і пішов до магазину.
Тітка Наталка гостювала замість трьох днів, як збиралася, два тижні. А Петя підсів на валеріану вже до вечора другого дня.
Від’їзд тітки та її сина святкували молоде подружжя радісно, широко і з віником та шваброю. Три дні відмивали квартиру.
А потім сталася та ж ситуація, але з іншого боку.
— Брате, я до тебе ненадовго, — Діма обійняв брата до хрускоту кісток. — Справи вирішити треба, а потім ми назад!
— А ти один справи вирішити не можеш? — запитав Петро.
— Ти чого? У мене ж сім’я! Як я їх одних у селищі залишу, а сам у місто? Думай головою! — розсміявся Діма. — А якщо я пригоди на одне місце знайду? А так дружина мене контролюватиме!
— Тому ти й дітей притягнув? — запитав Петро.
— А з ким я їх залишу? — Діма плеснув брата по спині. – З ними можна розважатися! Давай, як у юності, поставимо на вуха це містечко!
— Діма! – верескляво крикнула Свєта. – Я тебе зараз так поставлю, що потім все болітиме!
За півтори години після приїзду брата Петра з родиною, Валя звалилася з головним болем.
Діти носилися по квартирі, не перестаючи кричати. Свєта вміла тільки верещати, інакше вона розмовляти не вміла.
А Діма все рвався кудись, щоб запалити це місто, від чого Свєта верещала ще більше.
– Петя, ти ж начебто єдиний син у мами, – втискаючись у подушку, прошепотіла Валя.
— Це двоюрідний по материнській лінії, — пробурмотів Петро. — Я його кузеном називаю.
— Мені байдуже, як ти його називаєш, можна його якось попросити звідси прибратися?
— Знаєш, я б із задоволенням, — вимовив Петро, поклавши руку на серце, — але тут така ж ситуація, як з твоєю тіткою.
Мати мені потім мізки чайною ложкою вишкребе і з’їсти змусить!
Не встигали вони відійти від цьогт візиту, на порозі з’являлися нові гості. Тітка Наталка з сином постійно обзаводилися справами в місті.
Брат Діма з родиною періодично наїжджали, щоб свої справи «вирішити». Так і мами не забували про дітей. Теща ковиряла мозок зятю, свекруха – невістці.
А постійне нервування підривала душевне і психологічне здоров’я молодої сім’ї.
Звичайно, ні про яких дітей на такій каруселі нескінченних гостей і мови бути не могло.
Мало того, що здоров’я залишало бажати кращого, так і банально – як?
***
— Давай квартиру поміняємо? – запропонувала Валя.
— На м’яку кімнату? — посміхнувшись, запитав Петро. — Нам їх і так скоро нададуть!
— Ні, — ледь посміхнулася Валя. — Давай нашу квартиру поміняємо на таку ж! Є ж люди, які хочуть жити в іншому районі! Ось ми переїдемо, а потім нікому не скажемо куди!
— Таке ж відстрочення, — хмикнув Петро. — І мій кузен, і твоя тітка дістануть нових мешканців, що ті зізнаються, де була їхня квартира. Нас знайдуть! А потім просто розіпнуть за такі фокуси!
— А може нам вистачить часу, щоб я опинилась при надії? — з надією запитала Валя.
— Нам треба не тільки пузико зробити, але й народити! Це буде хоч якась підстава, — похитав головою Петро. — Стан їх твій не зупинить!
— Хоч з квартири з’їжджай, — сумно промовила Валя. — Давай до друзів попросимося на пожити? Хоч сховаємося!
— Ти маєш на увазі Валеру з Катею? — запитав Петро.
— Ага, — кивнула Валя. — У них і кімната є!
— Там Тера живе, — посміхнувся Петро. — Забула?
— Я краще з вівчаркою житиму, ніж з нашими родичами! — Валя безсило опустила голову.
— Стій! — крикнув Петро і схопив телефон. — Валерка, позич собаку!
— О! Друже! Я твій вічний боржник! Ми з Катькою хочемо на курорт, а дівчинку залишити ні з ким!
Вона чужих не любить, а вас знає і слухає! — кричав Валера в трубку. — Корм привезу! Підстилку, іграшки, миски! Я ще й заплачу!
— Привозь сьогодні! — радісно сказав Петро.
Повернувся до дружини, сяючи, як ранкове сонечко:
— Дзвони мамі, нехай тітка завтра заїжджає! А я братові подзвоню, щоб на тижні приїжджав!
— Ти впевнений? — запитала Валя.
— Ми їх раді прийняти! — душевно говорив Петро. — Хто ж їм винен буде, якщо їм наш вихованець не сподобається?
Брату Дімі та його родині вистачило одного «гав», щоб віддати перевагу квартирі родича комфортабельному готелю.
А тітка Наталка вирішила відстояти своє право проживання в гостях.
— Замкніть цю тварину десь! — провищала вона, ховаючись за вузьку спину власного синочка.
— Тітонько Наталко, ви жартуєте? — посміхнувся Петро. — Сорок п’ять кілограмів чистих м’язів! Це ж не болонка, а німецька вівчарка! Вона будь-які двері винесе!
— А чого вона на мене скалиться? — голос тітоньки затремтів.
— Не любить сторонніх, — знизала плечима Валя.
— Позбавтеся від неї! Я не можу жити в одній квартирі з цією твариною!
— Як це, позбавтеся? — обурився Петро. — Ця мила собачка — наш вихованець! У нас же дітей немає, а любити когось треба! А ми її дуже любимо!
— І нізащо не кинемо! – додала Валя.
А потім дзвонили обидві мами і питали, чому відмовили в гостинності рідним людям.
— Їх ніхто не проганяв, – відповідали і одній, і другій, – вони самі чомусь не захотіли залишитися! Нехай приїжджають! Ми будемо раді!
— А собака?
— Мамо, але ми ж нікому не відмовляємо!
Але і мами щось в гості рватися перестали.
Через два тижні Тера поїхала назад до своїх господарів, але була готова повернутися за першим покликом.
Та це не знадобилося. Валя була при надії та чекала двійню. І головне, вони нікому не відмовили.
