— Мамо, нам потрібна твоя допомога. Ми з Вікою не можемо впоратися з цією ситуацією, з іпотекою. Щомісяця доводиться віддавати велику суму, а це важко.
Ми ось що придумали. Ти живеш одна у двокімнатній квартирі, кімнати великі, гарні. Нашу квартиру ми будемо здавати, а отриманими грошима оплачувати іпотеку. А самі переїдемо до тебе.
Ти ж на пенсії, будеш допомагати нам з Дімкою, виховувати його, водити на секції та гуртки після школи. І бюджет буде спільний, у тебе пенсія, у нас дві зарплати. Усім вигідно.
Олена з подивом вислухала сина.
— Оце чудово ви все придумали, звичайно. У мене за спиною…
— Ну або інший варіант. Ти можеш продати квартиру, купити якусь недорогу однокімнатну, а решту грошей віддаєш нам з Вікою, погасимо частину іпотеки. Ну навіщо тобі дві кімнати? А район тут хороший, можна вигідно продати…
— Ще кращий варіант… Взагалі-то ця квартира повинна ділитися і на твою сестру. Не забувай, що ти не одна дитина у мене.
І я не хочу нічого продавати. Як мене не стане — тоді і продасте і поділите навпіл зі Світланкою. А поки – я тут господиня.
— Он у Мішки батьки так зробили, і нічого, живуть в однокімнатці нормально… А ти впираєшся! Так їх двоє, а ти одна! Скільки там тобі треба…
— Я знаю, як вони живуть… Ти квартиру ту бачив? Там будинок старий дуже, ось-ось завалиться. І в кімнаті цвіль, вологість висока.
Я з мамою Міші розмовляла, скаржилася вона, шкодувала, що погодилася на його вмовляння. Тепер мучаться. А Мішка замість внеску за іпотеку купив собі машину і потім розбив.
— Ну я не Мішка, гроші за призначенням витратив би. Ти подумай, мамо. Я ж не чужа людина — твій син, і треба допомогти б…
— Синку, початковий внесок на іпотеку я дала вам, сума пристойна, вам ніде було взяти стільки. А далі — самі.
Хіба це не допомога з мого боку? Чому я повинна зараз продавати квартиру або жити з вами? Я не хочу цього робити!
— Так, давала гроші, але коли це було. Згадала теж… Зараз гроші знецінюються, ціни ростуть на все. А ми молоді, нам і відпочити хочеться, на море з’їздити, в гори. Ти своє віджила, повинна тепер про дітей і онуків подумати!
— А не треба з мене стару бабку робити! Мені п’ятдесят сім років тільки! І я теж жити хочу, і на море з’їздити, і в гори! Мене на Чорне море сестра давно вже кличе, але не до цього було.
Ваш батько як пішов у засвіти, я довго до тями приходила. Добре, що встигли назбирати грошей. Їх вам на внесок віддала.
І з онуком я допомагала завжди, коли могла, і подарунки роблю всім. Чого ще вам від мене треба? Може взагалі в монастир піти і квартиру тобі залишити, як думаєш?
— Мамо, не перебільшуй. Який монастир, ти ж не віруюча… Просто ти егоїстка, ось і все. Думаєш тільки про себе. Ще й грошима докоряєш.
Син ображено пішов, грюкнувши голосно дверима. Ось і поспілкувалися…
… Єгор з дитинства був хитрий і нахабний, хоча вони з чоловіком такими не були.
Постійно вляпувався в якісь історії в школі, не раз доводилося червоніти перед директором.
Батьків не слухав. Вважав, що вони не сучасні, занадто добрі і безхитрісні. У наш час так не можна.
І дружину знайшов собі під стать. Перший час після весілля жили в квартирі мами Єгора, Олени, але з невісткою не уживалися.
Віка вираховувала кожну копійку, перевіряла продукти в холодильнику, які вони купували, і часто звинувачувала свекруху, що та їсть їхні продукти.
Купувати своє житло вони не планували, адже є мамина квартира.
Жити з ними стало неможливо, і Олена сама дала їм гроші на перший внесок. Покійний чоловік добре заробляв, і частину грошей вони відкладали в доларах. Про всяк випадок.
Долар добре зріс у ціні, і сума збільшилася. Тому вона і вирішила віддати синові все, щоб не жити разом. А тепер вони хочуть і її квартиру продати… Ні вже. Не дочекаються!
Олена засмутилася через розмову з сином. Він вважає себе правим, а її виставляє бездушною і егоїстичною. Як так можна…
Вирішила зателефонувати дочці, розповісти про пропозицію сина.
Дочка була обурена.
— Мамо, та не слухай його! Все вигоду шукає, краще б роботу змінив і Віці менше грошей давав. Вона від косметологів не вилазить, вічно підколює собі щось, нитки вставляє, а це все дорого.
І взагалі, ця квартира і моя теж вважається, навпіл потім ділити будемо, вже якщо на те пішло. Так що, мамо, нічого не роби, живи спокійно!
— Та я і не збиралася нічого робити, у своєму розумі поки що…
— Мамо, а нам потрібна твоя допомога… Але не гроші, не думай. Я хочу вийти на роботу, а Сашка в садок не беруть, місця немає та й хворіють там діти постійно. Чи не могла б ти сидіти з ним, з понеділка по п’ятницю.
Ще в басейн водити його треба і на розвивашки. Ти ж все одно на пенсії, нічим не зайнята, а нам заробляти треба з чоловіком. Свекруха працює, та й не захотіла б вона. Ну, що скажеш?
— Доню, здається, ти переоцінюєш мої сили. У мене тиск часто скаче, лежати хочеться, слабкість, а Сашко «шумоголовий», з ним не полежиш.
— Ой, та який там у тебе тиск! Ти ж не бабка стара! Впораєшся, звичайно! Он у Жанни мама багато років сидить з її дітьми, і нічого!
— Ну що за мода у вас з братом наводити як приклад інших людей. Я теж можу сказати, що у знайомої дочка няню взяла, щоб не просити маму сидіти з дитиною, шкодує її, в санаторії путівки купує.
Я можу брати Сашу до себе, але не кожен день. Мені буде важко з маленькою дитиною. Постійно готувати щось, гуляти, грати, стрибати.
Та й не хочу бути прив’язаною. Я хочу до сестри поїхати в гості, а то вона вже ображається, та й не бачилися давно…
— Значить, сестра образиться… А те, що я можу образитися, тебе не хвилює! Рідна дочка! Я і так рідко прошу щось, а тут раз попросила, і купа відмовок…
Я ще мовчу про гроші, які ти дала Єгору тоді на іпотеку. У нас з чоловіком хоч і є квартира, але гроші б не завадили. Але ти тільки йому дала, мені ні копійки. А тепер з онуком сидіти відмовляєшся…
Ти взагалі заради чого і кого живеш, я не розумію?! Ще трохи і за тобою догляд потрібен буде, не боїшся, що я можу відмовити, пославшись, що мені ніколи, тиск скаче і все таке?
Від Єгора з Вікою не дочекаєшся допомоги. Ось і подумай над своєю поведінкою, мамо!
Олена з жахом слухала, що говорить дочка, її Світланка, маленька кульбабка з бантиками в дитинстві…
— Я подумаю, донечко, обов’язково.
І скинула дзвінок. Стало погано, голову стиснуло, ніби лещатами. Точно тиск піднявся. Через два дні дочка зателефонувала Олені.
— Привіт, мамо. Ну що, ти подумала?
— Привіт, Світланко. Подумала. І зрозуміла, що це ви егоїсти, а не я. Я вирішила здавати цю квартиру і поїхати до сестри, ближче до моря. Це вона, до речі, запропонувала такий варіант.
Марина одна живе у великому будинку і буде рада, якщо я приїду. І я завжди мріяла жити біля моря.
— Ах, так значить? Кидаєш нас? Плювати на онука… Ну, добре, живи собі на втіху, сподіваюся, сестра подасть тобі склянку води в старості.
Олена здала квартиру і поїхала в невеличке село в Миколаївській області.
Спочатку син з дочкою не дзвонили, не цікавилися її життям, і вона не дзвонила. На душі було важко, що діти виявилися такими… Але, самі винні з чоловіком, що так виховали.
Потім почали телефонувати, Світлана скаржилася, що онук пішов у садок і постійно хворіє, і дорікала матері, що та їх підвела, поїхала і живе в своє задоволення. Олена не реагувала на її докори.
Влітку Світлана приїхала з сином до мами та тітки.
— Ну що, не чекали? А ми приїхали! Вирішили, навіщо платити за готель або квартиру, коли тут тітка живе, місця вистачить! Ми на пару тижнів!
У мене відпустка. Зробили сюрприз! Тим більше тітка Марина кликала нас кілька разів, а ми, дурні, все відмовлялися, незручно було.
Але якщо вже й мама тут живе, значить і нам можна, так?
Два тижні пролетіли швидко. Олена багато гуляла з онуком, купувала подарунки, одяг. Коли дочкс їхала, Олена дала їй грошей.
— Ой, ну дякую! Не завадять нам. Вовка машину хоче поміняти, економимо на всьому, на відпочинку хоч виграли, безкоштовно пожили, і за це дякую. Мамо, ти повертатися не думаєш?
— Ні, доню. Марина хворіє, у неї виявили рак, тому вона часто йде відпочивати в кімнату, якщо ти помітила. Вона просила нікому не говорити, тому не показуй, що знаєш. Я буду з нею тут.
— Нічого собі… А я ще й подумала, чому вона так сильно схудла і рідко з нами гуляє… Шкода… Сподіваюся, одужає.
А у неї ж нікого немає, крім тебе? Рак така річ, може швидко спалити людину… Явно будиночок цей тобі залишить. А він коштує пристойних грошей.
Зрозуміло тоді, чому ти приїхала до неї… Живи, звичайно, а ми самі впораємося…
— Донечко, я про це і думати не хочу. Лікування призначили, сподіваюся, все буде добре! І будинок тут ні до чого!
Вона моя сестра, допомагатиму до останнього чим зможу. А ти мене вражаєш, знову…
Олені було гірко і прикро, що у дітей зовсім інші цінності в житті, ніж у неї. І вона молилася про те, щоб не злягти на хворобу, не стати немічною, бо нічого хорошого її не чекало.
І навіть якби вона виконала всі забаганки сина і дочки, не факт, що вони оцінили б це і були вдячні.
Знайшли б до чого причепитися, і знову просили б про щось, погрожуючи горезвісним стаканом води в старості.
Марині допомогло лікування, у неї настала ремісія. У лікарні вона познайомилася з чоловіком, з яким вирішила зійтися.
Тоді Олена поїхала додому. Вона була рада, що у сестри все добре.
А Олену запросили на колишнє місце роботи, не вистачало фахівців. Вона з радістю погодилася.
З дітьми спілкувалася, допомагала в міру, сиділа з онуками, коли могла. Але насильно нічого не робила, відмовляла, коли не хотіла.
І син з дочкою приймали її вибір. Нехай вони вважали її егоїсткою, зате вона відстояла право вважатися зі своєю думкою. А що буде далі, життя покаже.
