— Синку, я б на твоєму місці не стала це їсти. У них в будинку, напевно, бруд всюди. Отруїшся або заразу, яку занесеш.
Поліна Андріївна остовпіла від цих слів, а онука була готова провалитися крізь землю від сорому…
…У будинку Клавдії Семенівни трагедія. Єдиний син Ваня одружився з дівчиною із сусіднього села. Одружився, не спитавши благословення у матері.
— Ти навіщо привів цю Таньку? Вона бідна, без роду, без племені. Нехай би й жила далі зі своєю бабкою! — Клавдія Семенівна закотила очі. — Прийшла з одним вузликом.
Вона тебе, синку, не інакше як напоїла. Ти у мене розумний, добрий, довірливий. Хіба про таку невістку я мріяла?
Свекруха відразу почала непримиренну війну з Тетяною. Найжорстокішу битву, з постійними причіпками.
А в цьому самозакохана Клавдія Семенівна була справжня майстриня. Спілкування з ненависною невісткою жінка звела до мінімуму.
Коли улюблений син повертався з роботи, мати з великим задоволенням згадувала його колишніх подружок, сусідських дочок, даючи зрозуміти Тетяні, яких завидних наречених позбувся син через неї.
За відсутності Івана все своє обурення і невдоволення мама Клава виливала на ні в чому не винну дівчину:
— Хіба так порядна господиня в хаті підлогу миє? Підлога повинна виблискувати. А посуд як ти помила?
Хто так миє? Про прання — я взагалі мовчу. Чистота в домі — це обличчя господині! А борщ ти як зварила? Нічого не вмієш, що тут говорити.
Тим не менш, за вечерею, коли вся родина сідала за стіл, Клавдія Семенівна з апетитом їла, зварений непутящою невісткою борщик, а потім багатозначно промовляла:
— Баба, яка не вміє смачно зварити своєму чоловікові борщ, не годиться на звання дружини.
Кожен Божий день свекруха заходила з перевіркою в спальню Івана і Тетяни. Їй неодмінно потрібно було переконатися, що в кімнаті у молодого подружжя все в порядку.
Чи протерла невістка пил? Чи акуратно складена білизна в шафі? І не дай Боже, на шкарпетці Івана вона виявляла дірку.
Тут же нещасній Тані влаштовувалася справжню прочуханку, супроводжувана істерикою, яку чули всі сусіди.
Клавдія грюкала дверима, ридала, голосила, а після вдалого «концерту», жменями ковтала таблетки.
Тетяна терпіла. Більше того, намагалася догодити владній і норовливій свекрусі. Вставала на світанку, лягала після півночі.
Але старання невістки не торкалися душі Клавдії Семенівни. Вона хотіла вигнати прокляту дівчину зі свого будинку, будь-що-будь.
Якось в гості приїхала бабуся Тані. У онуки був день народження. Поліна Сергіївна, дуже мила старенька, нарвала в палісаднику білих ромашок, спекла пиріг з капустою.
Частування навіть не встигло охолонути. Однак бідній бабусі довелося двадцять хвилин стояти на ганку, поки Таня намивала підлоги під пильним поглядом свекрухи:
— Негоже гостям ходити по брудній підлозі. Ти її вранці погано вимила. А декому нема чого без запрошення шастати.
— Бабуся Поля мені не чужа. Вона мені найрідніша! — боязко заперечила Тетяна, а свекруха лише похмуро зсунула брови.
Коли ж дійшла черга до пирога, Клавдія Семенівна дуже переконливо вимовила:
— Синку, я б на твоєму місці не стала це їсти. У них в будинку, напевно, бруд всюди. Отруїшся або заразу, яку занесеш.
Поліна Андріївна остовпіла від цих слів, а онука була готова провалитися крізь землю від сорому.
Таня низько опустила голову, обличчя її вкрилося червоними плямами, а з очей ось-ось готові були зірватися сльози.
Іван уважно подивився на матір і з’їв майже весь пиріг. Мати заохала і схопилася за серце, але фокус не пройшов.
А наступного дня син з дружиною, зібравши нехитре багатство, благополучно перебралися жити в скромний, старенький будиночок Таніної бабусі.
Спочатку Клавдія Семенівна вихвалялася. З мстивим виглядом розповідала сусідкам:
— Нічого, нічого! Погуляє в примах і назад прийде. Ось же, дитина нерозумна.
Однак син не повертався. У гості до матері не навідувався і, на її великий жах, навіть не привітав маму з днем народження. Вперше в житті.
Минали дні за днями. Ображена Клавдія Семенівна знітилася, згорбилася і схудла.
Вона ходила по спорожнілому будинку з кута в кут. Правильно в ньому були вимиті підлога і тарілки, правильно випрана білизна. Але жінку постійно мучили думки:
— Що я не так зробила? Адже я хотіла Вані тільки добра, а він і не згадує про матір.
Вона мучилася безсонням, плакала, жаліла себе. Із сусіднього села доходили чутки — невістка народила сина, пішла працювати в школу, за хлопчиком доглядає прабабуся.
Однак, новини аж ніяк її не порадували, а навпаки — викликали новий приплив ненависті до Тетяни.
— Злодійка! Вкрала у мене сина.
А подивитися на малюка хотілося. Клавдія Семенівна зробила це потайки.
Серце відгукнулося болісною заздрістю, коли вона спостерігала, як Поліна Андріївна няньчить її онука.
— Була б у Вані інша дружина, і я б любила хлопчика. Так ця, дрянь, позбавила мене і сина, і онука.
І звичне почуття неприязні та ненависті розпалювалося в душі з новою силою. Полюбити дитину Тетяни Клавдія Семенівна не могла — це було для неї за межею дозволеного.
Від злих думок і постійного розладу Клавдія почала марніти і хворіти. Навіть сходила до місцевої ворожки. Та гроші взяла, пообіцяла, що син незабаром розлюбить ненависну невістку.
І свекруха стала чекати, що Іван одумається і повернеться в рідний дім. Але замість цього прийшла нова звістка, яка застала Клавдію Семенівну зненацька. Тетяна пішла у засвіти під час других пологів…
— Ось воно як. Само собою все вирішилося! — зраділа свекруха — Тепер, Ваня неодмінно повернеться.
Дасть Бог, знайде собі підходящу пару. Він у мене красень, молодий — ще буде щасливий. Немовля можна відразу віддати в іншу сім’ю.
Нехай усиновлять. А старшого — в дитячий будинок визначимо. І ніхто в селі нас не засудить. Мужику без баби одному дітей не осилити.
Мати чекала сина з дня на день, але він так і не приїхав. Більше того, люди говорили, що Іван дуже сумує за покійною дружиною.
— Ось, дурень! — розсердилася мати і сама вирушила до сина.
Ваня довго не міг зрозуміти, чого домагається від нього матуся.
— Мамо, про що ти говориш? Я не розумію. Семена в дитячий будинок, а Васю чужим людям на усиновлення?
У погляді сина Клавдія Семенівна прочитала щось таке, що вирішила краще відступити і поговорити пізніше. А пізніше розмови не вийшло.
І знову пролітали дні за днями. Самотні, тужливі, порожні. Вечорами мати діставала старенький альбом і переглядала фотографії.
— Ось Ваня маленький. Ось до школи пішов. А це що? Фотографія з інституту. Хто це з ним? Так це ж Танька! Розлучниця, проклята.
Посміхається на весь рот. Змія! — Клавдія Семенівна навіть забула, що невістки немає в живих — Ну що він в ній знайшов? Сіра як миша. Чим тільки його приворожила?
Жінка з цікавістю розглядала просте обличчя молоденької дівчини.
— Ніс картоплиною, волосся тонке, очі розчепірені. Не годиться вона моєму синові за дружину.
Минули роки. Ваня переїхав з дітьми до міста і забув дорогу до рідного дому.
Клавдія Семенівна тужила, плакала, ходила до церкви, ставила свічки за упокій Тетяни і просила:
— Тебе вже давно немає. Поверни мені сина. Тепер він тобі не потрібен.
Вона від туги висохла, пожовкла як осіннє листя, захворіла. Коли хвороба трохи відпускає, Клавдія Семенівна одягається і їде в сусіднє село на кладовище на могилку невістки.
Довго сидить там на лавці, плаче і скаржиться:
— Зовсім мене замучили болячки, ночами спати не можу. Одній так погано, порожньо у великій хаті. Ваня з тих пір, як ти пішла з життя, жодного разу не з’явився. Крім тебе і поскаржитися нікому.
З пам’ятника на свекруху величезними очима дивиться і задумливо посміхається Тетяна. Літній жінці здається, що невістка їй співчуває.
Клавдія Семенівна, досхочу поплакавши, береться обривати навколо могили траву. Продовжує розповідати сільські плітки.
Так у турботах непомітно біжить час. Закінчивши справи, старенька збирається в зворотний шлях. Вона хреститься.
— Ну, до побачення, поки що! — зітхає, кланяється пам’ятнику і тихо каже — Донечко.
