— Та не переживай ти, Віра, все під контролем! — мати говорила по телефону так голосно, що я почула ще з порога. — Марина оплатила, організувала, сама все привезе.
А потім нехай з дітьми посидить, що їй ще робити? Все одно одна, за столом нудьгуватиме. Хоч якась користь від неї.
Я завмерла в передпокої батьківської квартири, тримаючи в руках пакет з продуктами.
Зайшла провідати, як зазвичай — по дорозі з роботи. Мати стояла на кухні спиною до мене, розглядаючи щось у телефоні.
— Шість дітей буде, уявляєш. Федір з Глібом, Танькиних двоє, у Свєтки один, ще Оленкина дівчинка. Марина впорається, вона ж щосуботи з племінниками сидить. Звикла давно.
Я тихо поставила пакет на підлогу. Значить, ось як. Я оплатила величезний банкет на двадцять п’ять осіб — майже всі мої заощадження за пів року.
Погодилася після нескінченних вмовлянь: «Мариночко, у тебе хороша зарплата, давай влаштуємо свято, щоб усі запам’ятали».
А моя роль на цьому святі — безкоштовна няня. Поки дорослі сидять за столом, я буду розважати чужих дітей в іншій кімнаті.
— Ну ти знаєш, самотні завжди раді допомогти, — продовжувала мати, і в її голосі не було навіть тіні сумніву. — Куди їй діватися? До нас хоч поїде, а то сиділа б вдома, телевізор дивилася.
Я розвернулася і вийшла так само тихо, як увійшла. У машині я хвилин п’ять просто сиділа, дивлячись в одну точку.
Щосуботи я забирала племінників. Антон з Ольгою привозили Федора і Гліба до восьмої ранку — іноді навіть не піднімалися, просто висаджували біля під’їзду.
— Ти ж вільна, нам потрібно побути удвох, ми так втомилися за тиждень.
Я годувала хлопчиків, водила їх у парк, в кіно, купувала їм іграшки. Цілий день. Поки брат з дружиною спали до обіду або ходили по ресторанах.
Я намагалася говорити. З братом — марно. З батьками — ще гірше.
— Марино, не будь такою байдужою, допомагай родині, — відрізала мати. — У Антона дружина, діти, відповідальність. А ти одна, тобі що складно?.
Батько кивав, не відриваючись від телевізора:
— Брат старший, йому важче, не вигадуй.
Тиждень тому я переказала гроші за банкет. Мати написала: «Розумниця, що все організуєш, приїдеш тридцятого, допоможеш».
Я думала — з накриттям столу, із зустріччю гостей. Як усі. Виявилося — ні. Я для них взагалі не людина. Проста функція.
Телефон завибрував. Олена, університетська подруга: «Маринка, останній шанс! Виліт тридцятого вранці, Приельбрусся, будиночок на чотирьох. Не передумаєш?»
Я набрала номер служби доставки. Довгі гудки, нарешті відповіли.
— Я хочу скасувати замовлення на тридцять перше грудня, прізвище Крилова.
Дівчина на тому кінці уточнювала деталі, потім замялася:
— Скасувати можемо, але передоплату не повернемо. Тридцять відсотків згорять.
— Скасовуйте.
Я кинула трубку і відразу написала Олені: «Бронюй. Їду». Руки не тремтіли. Всередині все було напрочуд спокійно і ясно.
Тридцять перше грудня, третя година дня. Я сиділа в будиночку на схилі гори, дивилася у вікно на засніжені вершини і пила гарячий шоколад.
Поряд — Олена з друзями, сміх, музика, відчуття того, що я нарешті там, де мені добре.
Телефон вибухнув дзвінком. Мати.
— Марино, де їжа?! — голос зривався на крик. — Гості приїжджають, доставка не відповідає!
— Тому що я скасувала замовлення. Тиждень тому.
Тиша. Довга, тягуча.
— Що?
— Я скасувала банкет. І я, до речі, теж не приїду.
— Ти що, з глузду з’їхала?! — мати закричала так, що я відсунула телефон від вуха. — У нас двадцять п’ять осіб! Що я їм скажу?!
— Скажи правду. Що я відмовилася бути нянькою на святі, яке сама оплатила.
— При чому тут нянька?! Яка нянька?!
— Я чула твою розмову з тіткою Вірою, мамо. Все чула.
Вона замовкла. Секунда, дві. Потім знову:
— Та що в цьому такого?! Діти ж не можуть самі по собі, хтось повинен наглядати! Ти б все одно…
— Сумувала за дорослим столом? Самотні завжди раді допомогти, правда?
Дихання збилося.
— Ти неправильно зрозуміла! Я не це мала на увазі!
— Мала. Хоч якась користь від мене — твої слова, мамо.
— Марино, не влаштовуй сцен! — голос став жорсткішим. — Приїжджай негайно, розберемося на місці!
— Я поїхала з міста. Зустрічаю Новий рік з людьми, які бачать у мені людину, а не прислугу.
Я вимкнула телефон, не чекаючи відповіді. Олена обійняла мене за плечі, нічого не кажучи.
І це був найкращий Новий рік у моєму житті — без образ, без почуття обов’язку, без відчуття, що я винна всім навколо просто за те, що існую.
Коли я повернулася додому третього січня, вони вже чекали біля дверей. І навіщо я сказала мамі, коли приїду?! Всі четверо — мати, батько, Антон з Ольгою. Обличчя кам’яні, мовчання важке.
— Проходьте, якщо приїхали, — я відчинила двері, пройшла всередину, скинула куртку.
Вони увійшли слідом, заповнивши собою маленький передпокій. Антон не витримав першим:
— Ти розумієш, що наробила?! Гості приїхали, діти кричали, мати мало не зомліла!
— І що ви зробили? — я обернулася, дивлячись йому прямо в очі.
— Замовили піцу на всіх! Ганьба повна! Батьки Ольги були в шоці, тітка Віра поїхала через годину!
— Значить, ніхто не залишився голодним. Добре.
Мати зробила крок вперед, голос тремтів від обурення:
— Як ти могла?! Ми ж рідні люди!
— Невже? — я посміхнулася. — А рідні люди випадково не піклуються один про одного? А у нас що? Я щосуботи сиджу з племінниками, щоб Антону було зручно. Плачу за спільні свята. А мої ролі в цій родині — нянька і гаманець.
— Ти все неправильно зрозуміла! — мати замахала руками. — Я хотіла, щоб тобі не було самотньо, щоб ти відчувала себе потрібною!
— Потрібною? “Хоч якась користь від неї” — це турбота про мене?
Вона зблідла, відвела погляд. Антон нахмурився:
— Про що ти взагалі?
— Запитай у мами. Вона тобі розповість, як планувала мій вечір — шестеро дітей під наглядом, поки дорослі за столом. Я ж одна, мені куди подітися.
Ольга не витримала:
— Ти егоїстка. Ми стільки для тебе робимо…
— Що ви для мене робите? — я обірвала її так різко, що вона замовкла. — Назви хоч щось одне.
Мовчання.
— В тому й справа. Я допомагаю — ви вимагаєте. Я плачу — ви приймаєте як належне.
Щосереди Антон підкидає мені дітей, навіть не питаючи, чи є у мене плани. А коли я спробувала поговорити, ви сказали: не будь байдужою, допомагай родині.
— Ми не думали… — почала мати.
— Ви взагалі про мене не думали. Я для вас не людина, а корисний додаток.
Батько важко зітхнув:
— Марино, ми любили тебе, піклувалися…
— Піклувалися про Антона. Про його комфорт, його сім’ю, його вихідні. Я завжди була на другому плані.
Мати схлипнула:
— Ти повинна вибачитися! Ти зіпсувала свято всім!
— Ні. Я не вибачуся за те, що перестала бути зручною.
Антон розвернувся до виходу:
— Знаєш що? Не потрібно. Живи своїм життям. Одна. Без сім’ї.
— Домовилися.
Спокій у моєму голосі, здається, приголомшив їх найбільше. Вони пішли, грюкнувши дверима.
Я залишилася стояти посеред кімнати, слухаючи, як стихають кроки за вікном. Потім відкрила вікно — впустити морозне повітря, щоб вивітрити їхню присутність.
Минуло півтора місяця. Антон написав у загальному чаті: «Марину виключаємо з сімейних заходів до вибачень».
Мати поставила сердечко. Батько промовчав. Я вийшла з чату, не відповівши.
Суботи без племінників виявилися довгими і світлими. Я записалася в басейн по суботах, з’їздила на вихідні в два міста, почала ходити в театр раз на два тижні.
Гроші, які раніше йшли на чужих дітей і сімейні внески, тепер витрачала на себе.
Одного разу в супермаркеті я побачила Ольгу. Вона стояла біля стелажа з дитячим харчуванням і говорила по телефону, не помічаючи мене:
— Та замучилася зовсім… щосуботи сама з хлопчиками, Антон на роботі… раніше хоч Марина допомагала… так, посварилися… ні, не дзвонить… горда занадто.
Я розвернулася і пішла в напрямку каси. Жалю не було. Зовсім.
У березні подзвонив батько:
— Як справи, Марино?
— Добре.
— Мати просила сказати… Антон хотів би поговорити. У нього ювілей, хотіли тебе покликати.
— Я зайнята.
— Зовсім? Назавжди?
— Якщо хочеш побачитися — приїжджай сам. Один. На чай. Без умов.
Він помовчав:
— Я ще подумаю.
Більше він не дзвонив.
Сім’я, яка тримається на почутті провини і маніпуляціях, — це не сім’я. Це клітка, де тобі кажуть, що замок — для твоєї ж безпеки.
Я вибралася. І єдине, про що шкодую, що не зробила цього раніше. Найстрашніша зрада — це зраджувати себе заради чужої зручності.
