Перевертаючись в ліжку з боку на бік, Валентина важко зітхала в темряві, аж доки її чоловік, Віктор, не попросив:
— Та спи вже, Валюхо, мені зранку рано вставати, я зовсім з тобою не висплюся.
Почулося тяжке зітхання, і жінка сумно видала:
— А я не можу заснути, бо дізналася таке! Донька з зятем, виявляється, дачу купили торік і нічого нам про це не сказали!
Віктор вмить підскочив у ліжку і увімкнув торшер, його обличчя спотворила тривога.
— Що? Звідки дізналася?
— Та Надька, сусідка наша, по секрету прошепотіла. Її донька Марія спілкується з тією жінкою, що продала Каті дачу минулого року. Кажуть, Катя спеціально кредит взяла, аби вирішити дачне питання.
От скажи, Вітю, за що Катя так із нами чинить? Ми ж їй хіба не пропонували відгородити ділянку в нас і звести там дачний будиночок?
Навіщо вона чужим людям віддала гроші за такий самий клаптик землі, який у нас могла безплатно взяти?
Та й Бог із ним, із грошима. Навіщо вона промовчала і приховала купівлю дачі від нас?
Віктор похмуро мовчав, поглядаючи на дружину.
Пригадав уголос, як донька із зятем не показувалися цього літа, лише перекидалися дзвінками.
Востаннє приїжджали тільки на новорічні свята взимку і на восьме березня проїздом були, з’явилися на очі, передавши матері квіти.
Тепер стало зрозуміло, чому молодь віддалилася від батьків — у них своя дача.
Раніше не було жодного вихідного, щоб донька з чоловіком не приїхали. Подобалося молодим копатися на городі, збирати ягоди, купатися в басейні, який встановлювали на подвір’ї будинку, любили вони засмагати і лежати потім на надувних матрацах під палючим сонцем.
Катя вийшла заміж за міського хлопця, спочатку жили кілька років у квартирі мами зятя, а потім назбирали на початковий іпотечний внесок і придбали квартиру, проте відпочивати їм більше подобалося в селі у батьків Каті.
А тепер уже й не заманиш сюди. Звісно, раз з’явилася власна дача!
До ранку Віктор не стуляв очей, усе ходив будинком туди-сюди, роздумував про таку «зраду», а вранці вирішив, що всі справи зачекають, потрібно відшукати ту дачу, де відпочиває тепер донька із зятем, і подивитися в очі знахабнілим родичам!
Насамперед Віктор опитав сусідку Надю, з пристрастю.
Та спочатку відмовлялася, але потім здалася і заходилася телефонувати доньці, аби та дала точну адресу дачі.
Сусідська Марія була вже й не рада, що проговорилася матері, але нічого не поробиш.
Так, за ланцюжком, утвореним «зрадниками», Віктор і довідався про все, завів свою стареньку «Ниву» і поїхав за вказаною адресою розшукувати те, що придбали донька із зятем.
До слова, цей будиночок виявився майже поруч, у сусідньому селі.
Машину Віктор залишив у затишному місці за магазинчиком, сам із дружиною Валею пішов прогулюватися сільськими вуличками.
Маленький, ще не старий будинок стояв у самому кінці вулиці і примикав до лісу.
Віктор постояв за воротами і пройшов у двір, голоси почув він за будинком, туди і попрямували з дружиною Валею.
Визирнули з-за рогу, немов злодії, через що у Віктора відразу утворився клубок у горлі.
До чого ж прикро! Діти могли б поділитися радістю придбання дачі, але змовчали, як чужі. І навіть гірше: чужі й то похвалилися б.
— Ось тут поставимо альтанку, а тут зробимо штучний ставок, обкладемо навколо красивими гладенькими камінчиками, вийде дуже стильно! — почув Віктор вигук зятя.
— Так-так, матінка б не дала зносити всі ці грядки і видирати смородинові кущі, — промовила Катя. — Мені здається, пусти сюди мою маму, вона все засадить кабачками і примусить теплицями. І ще вимагатиме обгородити більшу частину двору, щоб город розширити.
Зять тут же розсміявся:
— Мені теж так здається. Тому краще нехай не знають, що в нас тут коїться. Не потрібен цей город, ми на дачу будемо приїжджати не гарувати, а відпочивати! Поміняємо піч, парканчик цей знесемо, геть грядки, зробимо на цьому місці газончик, шезлонги розставимо і будемо приїжджати щоліта з друзями, смажити мʼясо і відпочивати.
Тут Валентина не витримала і вискочила із засідки:
— А взимку будете палець смоктати! Ледарі, грядки їм завадили, треба ж! Зять нам попався поганий, ледащо, аби тільки відпочивати, а ти, Катю, така ж стала! Ну знаєш, донечко, не очікувала від тебе зради!
Віктор теж вийшов з-за рогу. Було вже безглуздо ховатися.
Донька Катя і зять Іван дивилися на непроханих гостей.
— Мамо, тату… – закліпала очима Катя. – Чому не подзвонили, не сказали, що зайдете до нас?
Віктор подивився з досадою:
— А ти нас не запрошувала, донечко. Ти взагалі не вважала за потрібне сказати, що придбала дачу! Наче ми чужі вам, приховували. Тьху!
— Татку, – одразу засмутилася Катерина.
Вона кинула на землю вила і побігла до батька з матір’ю:
— Та ми не хотіли нічого говорити вам, щоб ви не заважали нам здійснювати наші плани! Знаю ж, ви стали б першими нас відмовляти від покупки. Стали б знову пропонувати зробити дачу по сусідству з вами, на вашій ділянці.
— А що я, поганого хіба порадив? – здивувався Віктор.
— Та справу то добру запропонував, тату. Але ж земля там – ваша. Ви б вказували там, де що робити. А нам самим хочеться бути господарями на своїй дачі! Щоб ніяких грядок і кущів із ягодами. Ми хочемо відпочивати на дачі, а не працювати!
— Ледарі, – похитав головою Віктор. – Лише б лежати.
Віктор із Валею були дуже ображені на доньку із зятем, хотілося гордо розвернутися і піти геть, відмовившись від чаю.
Але… Єдина донька Катя злякано заглядала в очі батькові й матері, хапала батьків за руки і вмовляла залишитися на чай і вислухати. Довелося поступитися їй.
Усі пройшли в будинок, виявилося, що пити чай сідали на веранді.
Тут дочка із зятем уже постаралися на славу, встигли прибрати, відмити стелю, вікна, пофарбувати стіни в приємний м’ятний колір фарбою.
Не вистачало лише дрібниць, наприклад зручних стільців, скатертини, фіранок на вікна.
Але молоду сімейну пару, обтяжену іпотекою, було можна зрозуміти, грошей не вистачало на все.
Валентина пила смачний чай, який заварила донька, і подумки вже підбирала які штори і тюль вона привезе доньці в наступний свій приїзд.
— Ми боялися, що ви почнете відмовляти нас від купівлі дачі, – почала порозумітися дочка. Вона пурхала верандою, подаючи до чаю то варення, то рогалики.
— Але ми такі щасливі, що в нас із Іванком з’явився (розповідь спеціально для сайту – цей день) власний клаптик землі і будиночок на ньому. Ніхто нам не в указ, хочемо у вихідні зранку приїдемо, а хочемо – вночі. Хочемо – працювати вийдемо, а не хочемо – відпочиваємо, і ніхто нас не поганяє.
— Он воно що, – проворчав Віктор. – Ви ледарями стали. І хочете зі зручністю лежати. Ну а картоплю що, не будете садити? Дивлюся, город угробили, все зрівняли із землею і паркан ламаєте.
— Та не потрібна нам картопля, тату, – сумно подивилася донька. – Коли-небудь я стану старшою, почну тягнутися до землі, тоді й посадимо її, можливо. А поки я вашою картоплею по горло з дитинства сита!
— Але це нерозумне вкладення, – обурилася Валя, – всі люди як люди, купують дачі, щоб овочі вирощувати, а вам би тільки лежати! От прийдете до мене просити ягід чи огірочків солоних – не дам! Бо працювати треба, а не валятися на шезлонгах!
— Ось тому ми й купили собі окремо дачу! – розсердилася Катя. – До вас як не приїдеш відпочивати, доводиться в город іти, грядки полоти, картоплю копати, перебирати.
Втомилася я від такого життя – у будні на роботі гаруєш, у вихідні – у вас! Не полежати жодного разу! А на своїй дачі я сама собі господиня і приїжджаю на неї відпочивати на природі! Ось так-то!
Довго ще доводилося Валентині з Віктором миритися з уподобаннями доньки та зятя. І хоча їм здавалося, що діти неправильно живуть, постаралися більше не лізти з моралями.
Згодом звикли, що у Каті з Іваном є свої справи. Вони раділи рідкісним їхнім приїздам і обдаровували на дорогу банками із закрутками і варенням, ну а як? Якщо рідні люди.
Згодом і дочка із зятем стали розсудливими. Навідпочилися, насолодилися самотністю і оговталися, почали частіше заїжджати по-сусідськи до батьків, допомагати в городніх справах, та посадили картоплю.
