— Та не радій. Їхні сердечка вже не б’ються. Треба терміново до лікаря, якщо хочеш залишитися живою.
У Віри випало з рук морозиво. Вона інстинктивно схопилася за свій величезний живіт.
— Зачекайте! — крикнула Віра тітці в старому береті, але та вже зникла з поля зору.
Жінка часто-часто кліпала очима, щоб сльози, що накопичилися в очах, або пролилися, або пішли назад.
Значить, її чуття не підвело. Щось не так з малюками.
І ні прогулянка на свіжому повітрі, ні улюблене морозиво тут не допоможуть. Треба терміново до лікарні.
***
Лікар серйозно подивився на дівчину і важко зітхнув. Йому й говорити нічого не треба, жінка все зрозуміла.
У хлопчиків-близнюків не буде дня народження…
Віра завила від горя, не бажаючи, щоб у неї забирали дітей, яких вона ще й не бачила, але вже дуже любила.
Наступний тиждень минув, наче в кошмарному сні.
Жінка дивилася на стіну, зарившись у дитячу ковдрочку.
Толя вміло приховував від дружини свої сльози і лише сидів поруч та тримав її за руку. Як впоратися з цією втратою, молода сім’я не знала.
Коли жінці трохи полегшало, вона вийшла на вулицю. Туди, де зустріла тітку в старому береті, яка побачила трагедію.
Віра йшла, опустивши голову, щоб ніхто не помітив, як з її очей ллються сльози.
— Не плач, — почула жінка за спиною і відразу ж обернулася, — так мало бути, значить. Залиш свої сльози в цьому дні й іди в завтра.
Голову підніми, плечі розправ. Усе у тебе ще буде. Твої діти відсвяткують день народження.
— Звідки ви все це знаєте? — Віра благально подивилася на тітку.
— Я просто міська божевільна, — похмуро відповіла вона і, розвернувшись, швидко пішла геть.
Віра витерла сльози й шморгнула носом. Якщо відкинути всю дивакуватість того, що відбувається, то ця тітка в чомусь права.
Горе ніколи не зникне повністю. Але гострий біль з часом трохи вщухне.
Віра з чоловіком переживуть цю втрату разом. Зможуть колись увійти в майбутній день з посмішкою.
— Усе у тебе ще буде. Твої діти відсвяткують день народження, — повторила Віра слова тітки.
***
Віра з Толею трималися за руки в кабінеті лікаря. Долоня жінки була така крижана, ніби вона без рукавичок ліпила сніжки.
Толя намагався її зігріти і мимоволі поглядав на дружину. Віра з посмішкою чекала, що скаже лікар.
Але чоловік по обличчю лікаря розумів: вердикт не втішний.
— Так, — лікар подивився на подружжя, — скажу відразу, мій особистий професійний висновок — безпліддя. Але…
У Віри потекли з очей сльози. Губи все ще були розтягнуті в посмішці, але тоненькі річки лилися вниз по щоках.
Толик підхопився на ноги і підняв дружину:
—Вибачте, ми підемо. На прийом запишемося іншим днем, — Толик кивнув на дружину, яка була на межі істерики, — зараз ми не можемо, розумієте?
— Я більше не можу, Толя. Правда. Я або збожеволію, або щось зроблю з собою. Не можу. Хоч та тітка й сказала, що у моїх дітей буде день народження, але вона просто…
— Вірочка, це чергове випробування, яке ми переживемо. Головне, що ми разом, — чоловік обійняв дружину, — і не ходи більше, не шукай цю жінку. Вона просто божевільна.
Після цих слів Віра затихла й замислилася.
Коли Толя вирушав на роботу, вона спочатку виходила на вулицю. Кілька годин проводила біля парку, де зустріла тітку в береті.
А вже потім йшла додому і займалася справами.
Чомусь Вірі здавалося, що вона потребує поради, слова або ще одного пророцтва цієї міської божевільної.
Вкотре не зустрівши її, вона повільно йшла додому. Раптом жінка побачила знайомий старий берет. Тітка порпалася в урні біля лавки.
— Доброго дня! Здрастуйте, — Віра відразу ж відчула, як залоскотало в носі, і потерла його, щоб знову не розплакатися, — ви сказали, що у моїх дітей буде день народження. Але… я не можу мати дітей…
Тітка витягла з урни газету, швидко проглянула її і сказала:
— Ти хто така? Я нічого не краду… А, це вчорашня, — вона з силою кинула газету на лавку і швидко пішла вперед.
Віра сіла й дала волю сльозам. Ні. Ця тітка їй не допоможе. Як вона могла думати інакше? Це дійсно просто міська божевільна.
Жінка витерла сльози й поглянула на газету. Серед численних рекламних оголошень виділялося одне.
— Ось, — Віра показала Толі газету, — ми не можемо дати світу нову людину. Але ми можемо виховати таку.
Толик подивився на оголошення. Усміхнений малюк дивився з картинки, а поруч напис: я не ваш?
— Ти хочеш взяти дитину з дитячого будинку?
— Так!
Після довгих обговорень подружжя прийняло рішення.
Вони хотіли саме немовля. Хотіли пережити всі перші радості й труднощі батьківства разом із дитиною.
— Підбір дитини… Звучить так, ніби ми картоплю в магазині вибираємо, — пробурмотіла Віра.
— Це ж офіційна процедура, — буркнув на неї Толик, не відриваючись від фотографій, і тут же замовк.
Віра простежила за поглядом чоловіка. Він дивився на малюка. Але чоловіка цікавила не зовнішність карапуза.
— День народження, — тихо сказала Віра, — наші мали народитися приблизно в цей час…
Очі в нього чорні, як стигла вишня. Як у тебе. А сам світленький і родимка на лобику. На мене схожий…
Подружжя більше нікого не дивилося. Свою дитину, тримісячного Дениса, вони вже знайшли.
***
— Віра, ти занадто сильно нервуєш. Ми підготували всі документи, все добре. Відмови не може бути!
Жінка витерла холодний піт з чола.
— Я не нервую. Мені погано. Я, напевно, десь підхопила вірус, — Віра притиснула рот рукою і вискочила з кімнати.
Через пару хвилин Толик постукав у ванну.
— Віра, ти вже третій день зранку, скорчившись, сидиш у ванній. Може вийти так, що…
— Ні! — жінка вийшла, — це вірус. Тобі ж лікар сказав, що дітей у мене бути не може.
— Гаразд, — чоловік не став сперечатися. Але вирішив, що обов’язково купить в аптеці тест і просто покладе його на поличку.
Через кілька днів жінка все-таки вирішила перевірити припущення чоловіка.
— Ти впевнений? Друга смужка бліда, здається. Може, помилка? Тест бракований, — Віра догризала другий ніготь, — звичайно! Лікар же сказав…
— Я три купив. Ще раз зробиш?
Дружина кивнула. У той момент, коли всі нігті були б згризені, подружжя все-таки переконалося: дві яскраві смужки на тесті є.
***
Віра гордо крокувала вулицею з коляскою. Там спав Денис, якого вони забрали з дитячого будинку. У животі штовхався другий хлопчик. Ім’я йому ще не придумали.
Жінка була щаслива. Звісно, вона вже порахувала всі терміни. Виходило, що нова людина народиться тоді, коли Денису виповниться рік. Тобто, через два місяці.
Двоє хлопчиків святкуватимуть свої дні народження один за одним.
Цікаво, як виглядатиме її другий син? Світленький, як Віра. Або темненький, як Толик.
Жінка подивилася на сплячого Дениса. Чим старшим він стає, тим більше схожих рис у нього з батьками.
Незнайомі люди, бачачи всю сім’ю в зборі, кажуть: дивно, як малюк схожий на вас обох.
— Гарненький, — почула Віра за спиною й обернулася. — Скоро рік, так?
Там стояла тітка в старому береті. Вона з посмішкою дивилася на Дениса.
— Тільки не думай, що буде два дні народження.
Тітка кивнула на живіт Віри і, як завжди, втекла в натовп.
У жінки підкосилися ноги і перехопило подих. Вона не може знову втратити дитину.
***
— Я вам повторю ще й ще: все абсолютно нормально. Немає причин побоюватися.
Я не можу покласти вас на збереження! Немає показань!
Крім того, у вас же малюк… Денис. Ви й йому потрібні! — лікар був непохитний, — будь ласка, не накручуйте себе. Не нервуйте.
Але Віра не могла не нервувати. Вона потайки плакала, коли Толик був на роботі.
Денис же залазив до матері, обіймав її живіт і радісно сміявся, коли зсередини його вітав братик.
Два місяці пролетіли швидко. Денис відзначав свій перший день народження, з апетитом поїдаючи кашу з яблуком на сніданок.
Трохи пізніше мали прийти родичі. У холодильнику вже стояв торт, приготований Вірою напередодні.
Толик вишкріб останню ложечку для сина, коли з кімнати вийшла перелякана Віра.
— Води…
— Що води? — не зрозумів Толик.
— Відійшли. Дзвони в швидку!
***
Денис солодко спав у ліжку, а Толик уже кілька хвилин дивився на екран телефону.
— Народила Діму. Здоровий. У нас усе добре, — прочитав він уголос і, не соромлячись, розплакався від щастя, — у наших синів день народження в один день. Тільки з різницею в рік.
***
Минуло шість років.
— Денис, наздоганяй! — Діма рвонув з місця, залишаючи за собою хмари пилу.
— Діти, будь ласка, заспокойтеся! Ми поки дістанемося до розважального центру, ви всі розжаритеся! — Віра стиснула руку Толика і голосно крикнула.
Брати зупинилися й обернулися. На подружжя дивилися два абсолютно однакові хлопчики. Тільки один був вищим.
— Хлопчаки… Що з них взяти, — Вірочка почула знайомий голос.
Тітка в старому береті посміхалася. Діма й Денис уже підбігли до батьків.
— Здрастуйте! — хором сказали вони, ніби знали цю тітку. — У нас сьогодні день народження.
— А я знаю! Тільки ти, — вона вказала пальцем на Діму, — затримався на рік.
— Так вийшло, — збентежено сказав хлопчик, — але ж прийшов!
Подружжя здивовано спостерігало за цим дивним діалогом.
— Я ж казала, що буде один день народження! — тітка повернулася до батьків.
У Віри защеміло в носі, і вона одразу ж потерла його, щоб сльози не бризнули з очей.
Потім подружжя запитало у хлопчиків, чи знають вони цю тітку, і чому Діма так їй відповів. Але син нахмурився.
— Не пам’ятаю я ніякої тітки. А ти, Денисе?
— І я не пам’ятаю! Мамо, ви з татом носіть панамки, щоб сонце голову не напекло, — хлопчик повернувся до брата і хитро підморгнув йому.
