– Та нічого йому не потрібно, Кольці. Ні будинок, ні бабуся. Базікало, одним словом…
Тетяна ніяк не могла збагнути – як таке можливо? Їхня нова сусідка, напевно, була права…
…Цей будинок, точніше – ділянку під будівництво в селищі, вони купили у єдиного власника – у Миколи Петровича. Довго шукали, радилися, їздили по окрузі, придивлялися. Скрізь були і плюси, і мінуси.
Ця розвалюшка плюсами пересилила. По-перше, ділянка знаходилася в селі передміському – всього п’ять кілометрів до міста, де жили і вони, і дочка.
По-друге, ціна ділянки не зашкалювала, господар поступався. По-третє, ділянка велика, двадцять три сотки.
А по-четверте, споруди, що стояли на ній, були настільки погані, що прибрати їх не становило особливих труднощів. Стіни глиняні, саманні давно похилилися, а солом’яний дах провалився.
Але були й мінуси – документи на будинок і ділянку треба було відновлювати, все застаріло. І цілий рік Тетяна і Матвій тільки виправляли за дорученням від господаря документи.
Отримав цей будинок він від своєї рідної бабусі в дар кілька років тому. Бабуся теж жила тут, та й Микола бував тут наїздами і жив по кілька місяців.
Після продажу збирався разом з бабусею з’їхати.
Бабуся його Ганна жила вже не в самому будинку, а в старій глиняній, скошеній одним боком даху до землі, хатинці.
Хатинка наполовину складалася з печі. Вона, хоч і була старша за основний будинок, але чомусь тримала стіни і тепло в них набагато краще.
Миколі було під п’ятдесят, його бабусі – під дев’яносто.
І ось у липні, коли приїхав Микола, угода, нарешті, відбулася. Всі документи підписані обома сторонами в присутності нотаріуса.
З’ясувавши, що ламати старі споруди, будувати новий будинок, господарі почнуть тільки восени, Микола попросив не гнати поки бабусю.
Він їде на відпочинок, а як повернеться – її перевезе. А Тетяні з Матвієм шкода чи що? Ні, звичайно.
Нехай поки живе, як жила. Хоч ділянка не заросте травою. Тим більше, що вони довго ще там селитися не збиралися, а бригада будівельників повинна була приступити до розчищення і будівництва лише ближче до вересня.
Але ось уже і серпень, ось уже і бригаді пора приступати, а Микола раптом зник з телефонного зв’язку.
Спочатку вони не дуже переживали: адреса і паспортні дані у них є, є і місце роботи. Все вони про Миколу знають. Все, та не все…
Микола звільнився із заводу за цей час, поїхав. А куди – достеменно не знали навіть його приятелі. Казали – поїхав на заробітки за кордон, чи то до Китаю, чи то до Індії.
Ось тоді й злякалася Тетяна, наче на якогось шахрая натрапила. Схопилася за серце. До швидкої справа дійшла.
Матвій, бачачи, що дружині від таких новин зовсім зле, заспокоював.
– Ой, та годі тобі, Таня! Що сталося? Нічого. Будинок наш, ділянка наша, всі документи. А бабуся… Ну, є ж якісь служби. Вона ж без власності, то повинні її в якийсь будинок престарілих забрати. Розберемося…
Зібралися, поїхали. Треба було поговорити з самою старенькою.
А вона жила, як і раніше. Ніби й не продавав онук її ділянку разом з будинком, з городом, та й разом з нею, виходить.
Ходила по двору, справлялася з десятком курей і невеликим городом, в якому доживали свій вік замшалі сливи і суховерхі вишні.
– Здрастуйте, Ганно Григорівно.
Ганна Григорівна ніяк не відреагувала, вона була майже глуха. Тільки коли побачила їх, трохи занепокоїлася, а що робити ніяк не знала, тому почала ходити туди-сюди.
– Баба Ганна, давай присядемо, – Тетяна намагалася пояснити бабусі ситуацію, – Ви пам’ятаєте, що будинок продали? Микола ваш нам його продав.
Баба Ганна кивала:
– Продали, мила, продали…
– А Коля приїде? А то ми ж будівництво почнемо.
– Приїде, мила, приїде…
– А коли?
– Так скоро, – вона розгладжувала старомодну спідницю і все озиралася на город – треба було доготувати, від чогось її відволікли.
Загалом, було зрозуміло, що бабуся слабо усвідомлює, що онук її покинув.
Потім, разом з бабою Ганною, Тетяна зайшла в її хатинку-землянку. Двері відкривалися важко, і Матвію довелося підкопати землю перед дверима.
Все тут занепало. Розсохлися віконні рами, єдине вікно не розчинялося років сто, викривилися косяки.
У кутку, між пічкою і стіною з килимком на двох цвяхах і обваленою штукатуркою – топчан, а на ньому залатане покривало і несвіжі подушки.
Стіл із щербатими мисками, в одній пара картоплин у мундирі, стара почорніла від гару електроплитка, залізні кружки, зашарпані чарки з товстого темного скла.
У кутку якісь жорна і ступа з запиленими травами. На печі теж трави і казанок, біля порога на підлозі розсипана цибуля. Як тут може жити стара людина?
Але баба Ганна хвацько рукавом змахнула зі столу, відсунула миски вбік, схопила ковш, плеснула води в темно-зелений чайник і, увімкнувши плитку в розетку, що бовталася в стіні, поставила його.
– Чаєм чи що нас напоїти хочете? Та що ви…
– Зараз чаю поп’ємо з пряниками, – проскрипіла слабочуюча бабуся і дістала з ящика столу залізну цукорницю і малі прянички в скляній банці, – Миші прокляті! Ховаю все.
Матвій так і стояв у дверях, сісти тут було особливо й ніде, всього два стільці.
– Піду я, – голосно і похмуро сказав він і вийшов.
– А чай?
– Я вип’ю, – голосно відповіла Тетяна, – Давайте.
Треба було ще раз спробувати пояснити бабусі ситуацію. Нехай їде куди-небудь. Або доведеться вживати заходів. Але бабуся почала свою розповідь.
– У мене півня немає. Зарізала півня. Старий вже, в бульйон пішов. Мені б півня ось, – її погляд впав на цибулю, що лежала на підлозі, – А цибуля нині вродила, дивись.
Шкода, що мало посадила, навесні побільше посаджу. Цибуля у нас завжди хороша. Тобі цибулі треба? Бери… Як тебе звати?
– Тетяна!
– О! У мене ж кума теж Тетяна була. Третій рік як не стало, а може вже й не третій… може…
Тетяна вийшла з цибулею. Баба Ганна наповнила їй руки. Вийшла, так нічого й не пояснивши колишній господині. Важко було пояснити.
Баба Ганна жила дрібною повсякденністю, жила звичками, жила за накатаною колією. Тетяна зрозуміла – перспективи переселення бабі Ганні пояснити нереально.
– Що робити будемо? – вона була ще більше розгублена, ніж до приїзду сюди.
– Завтра за’їду в соцзахист, дізнаюся. Вона ж має право за законом на будинок престарілих? Чи ні? – Матвій теж ніколи з таким не стикався.
– Ось завтра і дізнаєшся…, – вона подивилася на дорогу і сплеснула руками, – Ні, ну, треба було нам так вляпатися!
А він! Як це можливо залишити стареньку ось так? Рідну бабусю! Ти бачив, як вона живе! Яка скотина – цей Микола!
Але в соцзахист у справах бабусі довелося йти Тетяні. Матвія закрутили справи роботи і будівництва…
Виявилося, що не можна ось так швидко влаштувати людину в будинок престарілих. Купа документів, оформлення опіки, медогляди і призначена судом психіатрична експертиза.
Для обстеження після суду бабусю помістять в психоневрологічний стаціонар для проведення дослідження.
І лише після закінчення перевірки, висновки будуть передані до судових інстанцій. А там ще 30 днів…. Загалом, це питання не одного місяця…
…Саме цю будівельну бригаду нові господарі чекали довго. І тепер будівельники могли вже приступити до розчищення майданчика під будівництво. Ось тільки старенька…
Матвій психовав.
– Та виселити її, та й все! Нехай онук головою думає! Куди ми її потягнемо? У нас всі права на цю ділянку…
Треба сказати, що родина нещодавно продала стару квартиру матері. На ці, і ще підкопані кошти і збиралися почати будівництво.
Мріяли про свій будинок вони давно, але коштів на покупку готового не вистачало. А тепер жили разом з донькою, зятем і трирічним онуком у двокімнатній квартирі.
Там і мали залишитися молоді, а будинок мав стати спільним місцем збору сімей сина, який живе в місті, і дочки, місцем відпочинку для онуків і рідні.
Гарна така мрія. І початкові кошти для її здійснення є.
– Матвій, ну, може не ламати поки її хатинку цю? Відгороди як-небудь…
– Як? Як ти собі це уявляєш? Там буде бульдозер, вантажівки, бетономішалка… Або все зносити, весь майданчик, або викручуватися біля під’їзду, при знесенні старого… Та й з якого дива?
– Мамо, ви маєте повне право на цю ділянку. Звертайтеся в поліцію, до влади, нехай вирішують. Ти вічно всіх жалієш…, – переконувала дочка.
А Тетяна перестала спати ночами. Вранці бігала по інстанціях, відправляла папери, невпинно намагалася з’ясувати – де цей Микола. Господи, як бути?
– Як же ви не здогадалися, що бабусю ніхто забирати не буде? – запитувала працівниця соцзахисту, – Нікому не потрібні старі люди.
– А ви б здогадалися? Сказав, продадуть і їдуть, потім трохи почекати попросив… Ну, нам не шкода, все одно жити там не збиралися, під знесення все. А він такий приємний чоловік, як тут запідозриш…
– Ох, знаєте, скільки таких – покинутих старих…
Тетяна знала одне – виселяти бабусю з поліцією у неї не підніметься рука.
Будиночок бабусі відгородили, почали розчищати майданчик. І ось почалися проблеми.
– Таня! Там жах! Їдь – розбирайся! Не з роботи ж мені йти! – дзвонив Матвій.
– Що там?
– Бабуся твоя не дає нічого робити, бігає там по будівництву, заважає.
Тетяна швидко зібралася, взяла випічки і цукерок, викликала таксі і попрямувала в селище на будівництво.
Таня вийшла з машини на центральній дорозі, йшла до будинку серединою провулка.
Селище це з прямими вулицями, високими будинками під залізом і шифером, з жердинами і тарілками антен, палісадниками з трояндовими кущами і синіми вересами, їй безумовно подобалося все більше.
Солом’яний дах виднівся лише на їхній ділянці. Але ж і там буде все по-іншому. Ось тільки… Звалилася на голову ця бабця!
Баба Ганна сиділа на лавці перед зламаним парканом на самоті, втомлена і спустошена.
Сьогодні вранці вона, як завжди, вийшла погодувати курей, але не встигла ще й прибрати за ними, як до будинку під’їхали гучні машини, якийсь трактор і кілька чоловіків зайшли у двір.
На стареньку вони мало звертали увагу. Озирнулися і почали шумно, безжально розбирати паркан, зносити споруди.
Радісні кури вирушили гуляти в утворені щілини. Баба Ганна лаялася, намагалася зупинити чоловіків, метушилася перед трактором, що заїжджав у двір, махала руками.
Тут вже будівельники і подзвонили господареві. Бабкин будинок вони не чіпали, як і велів їм Матвій, відгородили стрічкою, але бабуся все одно дуже заважала.
– Здрастуй, баба Ганно!
– Здрастуй, здрастуй! – баба Ганна підняла на Тетяну згаслі очі, але Таня так і не зрозуміла, чи впізнала вона її.
Присіла поруч.
– Ось так, баба Ганно, ось так. Новий будинок будемо будувати, великий.
– Яблуню зламали, хороша була, я яблук намочу цілу каструлю бувало… Діти їдять. Любили… Ой, – вона озирнулася, – а картоплю втрамбують тепер, не викопаю!
– А давайте ми попросимо цю лавку до вашого будиночка перенести. Добре? А поки що ходімо до вас, чаю вип’ємо, я булочок привезла, – відволікала Тетяна.
Таня відвела бабу Ганну в хатинку. Господиня була розгублена, задумлива, оглядала незвичний розвалений двір, що звільнявся від будівель.
І вдома у себе вона сіла, склавши руки. Тетяна сама налила води, поставила чайник, розклала булки.
Треба було пояснити бабусі, що незабаром їй доведеться поїхати, лікуватися в стаціонарі, що там їй тільки допоможуть.
А потім, через деякий час, вона опиниться в хорошому місці – де умови, догляд, харчування і лікування.
Таня почала говорити. Намагалася донести все м’яко, неквапливо, дохідливо. Говорила і прибирала на столі, споліскувала тарілки в тазику, розставляла.
І тут озирнулася. По щоках баби Ганни текли безшумні сльози, вона не витирала їх, навіть і не помічала.
Тетяна так і сіла, дивлячись на стареньку. Невже тільки зараз баба Ганна все зрозуміла?
А баба Ганна, не витираючи сльози, раптом усвідомлено, ніби твердий розум повернувся до неї осяянням, подивилася на Тетяну і запитала.
– А Колька де?
– Не знаємо, – Таня знизала плечима, – Зник. Шукаємо.
– Живий? – зітхнула баба Ганна.
– Та що ви, що ви, бабо Ганно. Живий, звичайно, живий. Просто поїхав далеко.
Бабуся встала, підійшла до ліжка, яке виявилося і скринею, покопалася там, дістала старий оксамитовий потертий фотоальбом, поклала його на стіл перед Тетяною.
Спокійно, з обжитою печаллю вона перегортала сторінки, схиливши голову набік, розповідала про свою сім’ю.
– Це мій Петя, коли з фронту прийшов. Ми ще були незнайомі. А це Люба, сестра, пішла у засвіти давно, а це моя мама… Ось Костя на руках, він маленьким ще від мене пішов, голодували.
З пожовклих фотографій на Тетяну дивилася історія великої родини.
– А це хто?
З вигорілої фотографії на неї дивилася статна красуня. Русява коса перекинута на груди і спускається значно нижче пояса, очі широкі сині.
Коричнева довга сукня, біла манишка і комір. Як княгиня – смілива і впевнена у своїй красі.
– Так це я, – відповіла баба Ганна, – Худа була, як тріска.
– Баба Ганна, ви – красунею були.
Тетяна гортала альбом і здавалося їй, що ці люди десь тут, поруч, живуть у збереженому ще просторі пам’яті бабусі і підуть тоді, коли піде вона.
Вони пили чай з булками. Баба Ганна була зовсім без зубів, вона розмочувала булку в чашці, ловила розмоклі шматки пальцями і клала в рот.
– Гей, господине, – крик з двору, – Куди лавку ставити?
Тетяна розпорядилася поставити лавку прямо біля будиночка, а потім повернулася, стала допомагати мовчазній бабі Ганні прибирати посуд зі столу. Бабуся надмірно метушилася.
– Я сполосну. Ідіть, бабо Ганно, лавку випробуйте. Поставили тут.
Тетяна зітхала. Як же важко … Ось, все зрозуміло, що це місце, цей похилений будинок-сарай – не для перебування такої старої людини.
І ясно, що умови в лікарні та будинку престарілих в сто разів кращі.
Але ніяк в голові у Тетяни не вкладалося – як баба Ганна буде звикати до нових місць?
Тут пройшло все її життя, тут – вся її пам’ять. Як же вона злякається, розгубиться в тому новому житті… Як же погано їй буде!
Вона трохи прибрала, вийшла, нахилившись у низьких перекошених дверях хатинки. І раптом почула пісню.
Баба Ганна сиділа на лаві, дивлячись на двір, на те, як завантажували в машину знесені залишки будівлі.
Вона вже не обурювалася, змирилася, зрозуміла – її будинку більше немає, і, здавалося, думала, що і її життя скінчилося.
Вона гойдалася і скрипучим, але дуже приємним мелодійним голосом співала:
– На вулиці дощик відром поливає, відром поливає, землю прибиває. Ой, люленьки-люлі, землю прибиває… Брат сестру гойдає…
І здалося Тетяні, що в густому гуркоті руїн двору баба Ганна побачила в блакитній димці якийсь далекий свій минулий вересневий день, юну, струнку і легку ще Ганну. Так явно вона це відчула!
І тут Тетяна зрозуміла, що не буде вона більше займатися справами влаштування баби Ганни куди б то не було. Не буде! Нехай старенька живе, як жила.
І город потім розіб’ють їй, і допоможуть. А як будинок побудують, так і заберуть її. Будинок великий буде – вистачить всім місця.
Як ось тільки Матвію це пояснити? Як довести до свідомості? Нервувати та кричати буде…
Так і вийшло. Матвій, як зазвичай, спочатку замовк, ніби перевертав у душі важкі жорна, зі скреготом обдумував не саму думку і ідею дружини, а те, як би відповісти їй солоніше.
– Розуму в тебе зовсім не стало! Чужу бабу на шию собі вішати! Та й мені! Як ми будувати будемо, ти подумала? Вона – вже проблема, а далі…
– Та не кричи ти! Розумію я!
– А якщо розумієш…
– І ти зрозумій. Для неї переселення – як останній шлях. Мені здалося, що вона саме так і думає – думає, що все… кінець дому, кінець життя.
Матвій, ми як загарбники в її очах, дерева викорчували з корінням, картоплю закатали, будинок зруйнували… Все, до чого вона звикла, зруйнували прямо на її очах.
– Таня! Це наш будинок! Ми гроші заплатили.
– Але не їй!
Матвій схопив трубку телефону, потягнув за шнур, і апарат, зісковзнувши з полірованої тумбочки, загримів по підлозі, від нього відлетів невеликий шматок.
У трубці квакнуло і затихло. Матвій присів навпочіпки, постукав по важелю пальцем, але трубка мовчала.
– Ну ось! Через тебе все! І Сергію не подзвониш! Думав, хоч він матері мізки поправить!
Тетяна взяла з його рук телефон, відклала вбік.
– Матвію, Матвійчику, та хіба Сергій зрозуміє? Він же її й не бачив. А ти подумай – Микола цей сильно в ціні поступився. Ось і вважай, що їй – заплатимо.
І не грошей їй треба, а просто залишити поки цю її … сарайку чи будинок, допомогти трохи і план перебудувати. А у людини життя … Хіба це багато за людське життя?
– Переконала себе, що рятуєш, і сама ж і повірила. Нерозумно це, нерозумно!
Але Тетяна вже відчула поступки в словах чоловіка. Просто потрібен час, він не звик відразу здаватися. А через пару днів він повернувся з будівництва, розповів.
– Я їй пів мішка картоплі привіз, а вона питає: викопали все-таки? Свою має на увазі. Кажу – ага, викопали. Нехай думає, що її це картопля.
І Тетяна зрозуміла – Матвій відчув її правоту. Не міг не відчути.
Часто в селищі Тетяна їздити не збиралася, тим більше поки заливали фундамент, проводили комунікації. Що там робити жінці, якщо є господар?
Але тепер їздила щотижня – відвідувала бабу Ганну, привозила частування, трохи прибирала в її хатинці.
Матвій почистив їй димар, обмазав глиною, поставили з будівельниками в хатинці баби Ганни інші двері – з великого будинку, змінили електрику.
А Таня наводила господарський затишок. Привезла нові відра і тазики, віддала свою, від матері залишилася плитку, постелила свої старі доріжки, які давно лежали без діла.
Внутрішнє оздоблення будиночка баби Ганни змінило його.
До зими новий будинок був зведений, накрили дахом, але він ще стояв зовсім нежитловий. На зиму будівництво призупинили.
Матвій з Танею навідувалися туди і гостювали у баби Ганни.
Цієї зими намело снігу. Матвій робив у дворі доріжки, рубав дрова. Таня бігала бабі Ганні в магазин.
А одного разу, повернувшись, застала картину маслом: її дорослий чоловік заснув на топчані баби Ганни, а вона сиділа біля нього в головах і співала:
– Ой лю-люлі-люлі, Налетіли гулі, Налетіли гулі, Та й сіли на люлі…
Голова баби Ганни «працювала» з перемінним успіхом. То вона не могла згадати їхніх імен, а то згадувала найдрібніші подробиці їхнього останнього приїзду.
То раптом починала називати Матвія Колькою, то розповідала найдрібніші деталі солінь і рецепти випічки напам’ять.
Тетяна давно познайомилася з сусідами, вони теж доглядали за старенькою.
Навесні будівництво відновилося. Бабі Ганні біля хатинки прокопали грядки, і вона знову старанно поралася – майже дев’ять десятків років, а у неї – ні травинки.
Цього літа Матвій з Тетяною мали переїхати в новий будинок. Вже перевозили деяке начиння.
А ще одну з кімнаток вже планували для баби Ганни. Навіщо їй з пічкою зимувати, з дровами, якщо у них – газ? І раптом…
Вони привезли новий диван і деякі меблі з магазину, вивантажувалися. Тетяна бачила – Баба Ганна гачком на своїх грядках. Значить, все добре.
Спочатку – меблі. Поки вивантажували, баба Ганна підійшла.
– Коля ж живий, так.
– Живий, живий, бабо Ганно, не сумнівайся, – голосно прокричала зайнята Таня, – Зараз ось меблі вивантажимо, і я прийду.
Вона махнула рукою на хатинку і тут її погляд застиг – на порозі стояв схудлий Микола, колишній господар, онук баби Ганни. Власною персоною.
Покликала Матвія. Микола прямував до них.
– Здрастуйте! – підняв обидві руки, – Знаю, знаю! Лаєте, кричите, останніми словами назикаєте. Винен, каюся! Дуже винен.
Так вдячний Вам, що не вигнали бабусю. Так вдячний! Допомагали – бачу. Все бачу. А у мене такий поворот, такий…
І він почав довго і сумбурно розповідати, як з друзями поїхав на заробітки до Китаю, як потрапили там в історію, як не міг він повернутися, бо були вони там нелегально…
Він кидав якісь незрозумілі терміни, пояснювався сумбурно, вибачався.
– Думав вже, не переживе бабка це, думав – вигнали ви її, бомжує. А сам застряг, хоч плач, – закінчив.
– А написати? Просто написати невже не можна було? – запитала Тетяна.
І знову сумбурні пояснення, що весь час думав, що ось-ось, що ще трохи і вдасться повернутися, але…
– І що тепер? – Матвій таранив його поглядом з-під брів.
– Заберу. У мене ж квартира під Вінницею. Велика трикімнатна. Бабуся ж виростила мене. Рідна душа. Буде там жити.
Доглядальницю найму. Я там майже не живу, все в роз’їздах, вахта у мене буде.
– Ви ж неодружений, – згадала Тетяна.
– Ні, вже давно в розлученні. З дітьми тільки в хороших стосунках, але вони в столиці живуть…
Завтра квитки візьму, а післязавтра – в таксі і на поїзд. Потерпіть нас ще пару днів, будь ласка. Поїдемо тепер вже точно.
Матвій цієї ночі перевертався з боку на бік. Тетяна теж не спала, тільки робила вигляд.
Добре ж все – так переживали, що ділянку з навантаженням у вигляді старенької купили. Сварилися, не знали – куди її діти.
І ось все вирішилося. Відвезуть її. Можна буде знести хатинку, і двір буде прямокутним, правильним. Можна звести там гараж пізніше, як і хотіли спочатку.
Добре все, але… Баба Ганна буде жити на четвертому поверсі багатоповерхівки з якоюсь доглядальницею…
Чи розуміє вона зараз це? Не факт. Але в поїзд, звичайно, сяде. Застукають колеса, і які думки закрутяться тоді у неї в голові? Як перенесе дорогу, коли нікуди з села практично і не виїжджала?
Вона зараз як дитина: знає, де стіл, де чайник, де грядки і магазин… Це і є весь її світ.
А ще фотографії, які вона часто дістає, розглядає, гладить зморшкуватими потемнілими пальцями, згадуючи всі дрібниці минулого свого життя…
І ще пісні, яких вона знає безліч. Чи є у неї майбутнє поза цим, нехай оновленим, але все ж її рідним двором?
А на ранок обоє з опухлими від безсоння обличчями, майже не домовляючись, зібралися в село.
– Ну, ось що, Микола, бабу Ганну не віддамо, – без натяків почав Матвій, потім зрозумів, що говорить щось не те, – Тобто, нехай залишається, ми не проти доглянути за нею.
– Як це? – Микола не розумів.
– Так це. Ну, куди вона поїде? Скільки їй вже років! Пожалій. Навіщо її тягнути за тридев’ять земель? – Матвій не дуже вмів переконувати, але Микола і сам все розумів, зітхнув.
– А якщо з нею щось трапиться? Вона вже стара… Вона і мене не завжди впізнає, – сумнівався.
– Адресу залиште тільки, повідомимо, якщо що. Ну, і телефонуйте, телефон ми проведемо, – сказала Тетяна.
Микола наступного дня поїхав, один поїхав. А Матвій з Тетяною цього дня вирішили заночувати тут, на новому дивані.
Сьогодні вони дуже втомилися, вийшли і сіли на широку, світлу, нещодавно зроблену Матвієм лаву.
Безшумно з’явилася зі своєї хатинки маленька сутула баба Ганна, прикрила за собою двері, перехрестила їх дрібним хрестиком і, схиливши набік голову в темній хустці, підійшла до них.
Вони розсунулися, вона сіла посередині. Це було не схоже на неї – зазвичай вона цуралася, соромилася, намагалася бути осторонь, а тут…
Праворуч – Матвій, ліворуч – Тетяна, а посередині – баба Ганна в новій Тетяниній кофті.
– Бабо Ганно, з нами будеш жити, чуєш?
Бабуся мовчала, дивилася вдалину.
– Бабо Ганно, Микола поїхав, тепер ти – з нами. Ми днями переїдемо остаточно. Чуєш?
Бабуся кивнула і ледь посміхнулася.
