— Мамо, ти не мала права! Це мої гроші, зароблені моєю працею! — Олена стиснула кулаки, намагаючись стримати істерику, що підступала.
— Маленька, я ж твоя мати. І краще знаю, як розпорядитися грошима.
Людмила Василівна стиснула губи і демонстративно відвернулася до вікна, всім своїм виглядом показуючи, що розмова закінчена.
— Краще знаєш? — Олена відчула, як тремтить голос. — Три роки я збирала на перший внесок! Кожну копійку відкладала. А ти… — вона замовкла, не в силах вимовити страшне слово «вкрала».
Людмила Василівна різко розвернулася:
— Не смій розмовляти зі мною таким тоном! Ти думаєш, я просто так це зробила? Думаєш, мені подобається, що моя старша дочка досі знімає квартиру?
Ці слова боляче врізалися в серце… Олена добре пам’ятала, як мати постійно дорікала їй тим, що в тридцять п’ять років у неї немає власного житла.
Ніби розлучення і необхідність самостійно виховувати дочку були її примхою, а не гіркою необхідністю.
— Гаразд, — Олена повільно видихнула, намагаючись заспокоїтися. — Просто скажи, куди ти поділа гроші? Це ж більше ніж 400 тисяч!
— Я все правильно зробила, — Людмила Василівна поправила сиве пасмо, що вибилося зі строгого пучка. — Наталія Петрівна підказала чудовий варіант інвестицій. Вкладеш зараз — через пів року отримаєш в півтора рази більше.
— Яка ще Наталія Петрівна? — Олена відчула, як земля йде з-під ніг. — Тільки не кажи, що ти послухала мою колишню свекруху!
Людмила Василівна стиснула губи:
— А що такого? Вона розумна жінка, у фінансах розбирається. Не те що деякі…
— Господи, мамо! Вона ж мене ненавидить! Після розлучення готова була землю їсти, аби тільки насолити! — Олена в розпачі схопилася за голову. — Куди конкретно вкладені гроші? В яку компанію?
— Я ж тобі кажу — в надійні руки. Все офіційно оформлено, — Людмила Василівна дістала з серванту папку з паперами. — Ось, договір інвестиційної участі.
Олена пробігла очима по документу і похолоднішала. «ТОВ Інвест-Гарант» — типова фірма-одноденка, яких тисячі.
— Мамо, це ж фінансова піраміда! Звичайні шахраї! — голос зірвався на крик.
— Не кричи на матір! — Людмила Василівна стукнула долонею по столу. — Я не перший день живу! Думаєш, я не перевірила? Наталія Петрівна сама туди вклалася, і її подруги теж. Всі задоволені, відсотки платяться вчасно.
Олена втомлено опустилася на стілець. Сперечатися було марно. Коли мати вбивала собі щось у голову, переконати її було неможливо.
У цей момент грюкнули вхідні двері, і в квартиру влетіла Аліна — молодша сестра Олени.
— О, сімейна рада? — вона кинула на диван сумочку від «Луї Віттон» (зрозуміло, підробку з «Аліекспресу»). — А я думала, ти на роботі, Олено.
— Аліна, ти знала? — Олена пильно подивилася на сестру. — Знала, що мама збирається вкласти мої гроші в цю аферу?
Аліна знизала плечима:
— А що такого? Нормальна інвестиційна компанія. До речі, я теж хочу туди вкластися, як тільки премію отримаю.
— Яку ще премію? — Олена гірко посміхнулася. — Ти ж тільки місяць як влаштувалася адміністратором в салон краси!
— І що? — Аліна підняла підборіддя. — Зате у мене є перспективи! А ти як сиділа бухгалтером на одинадцять тисяч, так і сидиш. Тільки й вмієш, що накопичувати та економити.
Це було вже занадто. Олена мовчки встала і попрямувала до виходу.
— Куди ти? — окликнула мати.
— До юриста. Буду писати заяву в поліцію.
— З глузду з’їхала? — Людмила Василівна схопила дочку за руку. — На рідну матір заяву писати зібралася?
— Відпусти, — тихо, але твердо вимовила Олена. — Я все сказала.
Увечері того ж дня Олена сиділа в невеликому кафе навпроти свого давнього друга Сергія.
Вони познайомилися ще в інституті, і з тих пір він залишався чи не єдиною людиною, якій вона могла довіряти повністю.
— М-да, — промовив Сергій, вислухавши історію. — Ситуація…
— Так і є, — Олена невесело посміхнулася. — І найгірше те, що я відчувала, що не можна довірити матері гроші. Але вона так тиснула: «Що, рідній матері не віриш? Я ж краще знаю, я старша, досвідченіша…»
— А чому взагалі гроші опинилися у неї?
— Та я ж у відрядження їхала на два тижні. А тут якраз термін вкладу в банку закінчився. Ну і попросила її отримати гроші за дорученням, — Олена похитала головою. — Хто ж знав, що вона вирішить розпорядитися ними по-своєму.
Сергій задумливо побарабанив пальцями по столу.
— Слухай, а ти впевнена, що твоя свекруха тут випадково з’явилася? Ось, дивись: вона знає, що ти збираєш гроші на квартиру.
Знає, що гроші ось-ось знадобляться для першого внеску. І тут раптом з’являється з вигідною пропозицією саме в той момент, коли гроші виявляються у твоєї матері…
Олена завмерла з чашкою кави в руці: — Думаєш, вона спеціально все підлаштувала?
— А ти згадай, як вона поводилася після вашого розлучення з Дмитром.
Олена пам’ятала. Ще й як пам’ятала. Наталія Петрівна, дізнавшись про рішення сина розлучитися, відразу стала на його бік.
Незважаючи на те, що саме Дмитро був винен у розвалі сім’ї, гуляючи направо і наліво.
«Сама винна! — заявила тоді свекруха. — Не стежила за чоловіком, не створювала затишок у домі, тільки про роботу думала!»
А потім почалися спроби відсудити у Олени половину її дошлюбної квартири, яку вона отримала ще від бабусі.
Дмитро, підбурюваний матір’ю, подав позов до суду, стверджуючи, що вклав туди значні кошти під час ремонту.
Олені довелося продати ту квартиру, щоб уникнути судових тяганин. З тих пір вона знімала житло і відкладала гроші на нове.
— От халепа… — Олена з силою стиснула чашку. — Схоже, ти правий. Це ж класична помста — не дати мені купити нову квартиру.
— Саме так, — кивнув Сергій. — А твоя мати просто стала зручним інструментом. Зіграли на її авторитарності, на бажанні контролювати твоє життя…
— І що тепер робити?
— Для початку — не поспішати йти в поліцію, — Сергій дістав телефон. — У мене є знайомий у відділі економічної безпеки. Давай я йому зателефоную, нехай проб’є цю контору по своїх каналах.
Через три дні вони знову зустрілися в тому ж кафе.
— Ну що? — Олена з надією подивилася на друга.
— Все погано, — Сергій похитав головою. — Контора дійсно шахрайська. Вже є кілька заяв від потерпілих.
Працюють за класичною схемою: збирають гроші, кілька місяців виплачують відсотки, потім — пшик, і кінців не знайти.
Олена відчула, як до горла підступає клубок:
— Тобто, грошей вже не повернути?
— Не панікуй. Є одна дивина, — Сергій знизив голос. — Мій знайомий каже, що компанія якось пов’язана з бізнесом твого колишнього тестя.
— У якому сенсі?
— У прямому. Офіс орендують в його бізнес-центрі, директор — якийсь його далекий родич… Загалом, все дуже дивно.
Олена відкинулася на спинку стільця:
— То що виходить… Наталія Петрівна спеціально підставила мою матір, щоб гроші в результаті опинилися у них?
— Схоже на те. І знаєш, що ще цікаво? — Сергій посміхнувся. — Ні вона сама, ні її подруги туди не вкладалися. Це все брехня.
Усвідомлення вдарило, як обухом по голові. Мати не просто піддалася на вмовляння — її цілеспрямовано використовували в чужій помсті.
— Що будемо робити? — запитав Сергій.
— Для початку поговорю з матір’ю. Їй потрібно знати правду.
Увечері Олена знову прийшла в батьківську квартиру. Людмила Василівна зустріла її насторожено:
— Що, заяву написала?
— Ні, мамо. Сідай, нам треба поговорити.
Олена дістала папку з документами, які підготував Сергія.
— Що це? — Людмила Василівна нахмурилася, пробігаючи очима по рядках.
У міру читання її обличчя змінювалося, стаючи все блідішим.
— Не може бути… — нарешті видихнула вона. — Наталія Петрівна… Вона ж… Вона сама говорила, що вклала туди гроші…
— Брехня, мамо. Все брехня. І про інвестиції, і про відсотки. Вона просто використовувала тебе, щоб помститися мені.
Людмила Василівна закрила обличчя руками:
— Господи, що ж я наробила…
Олена мовчки дивилася на матір. Гнів і образа нікуди не поділися, але до них домішувалося щось ще.
Жалість? Співчуття? Вперше вона бачила цю владну жінку такою розгубленою і безпорадною.
— Олена… донечко… — Людмила Василівна підняла на дочку повні сліз очі. — Я ж як краще хотіла. Думала, справді допоможу тобі швидше на квартиру накопичити…
— Знаю, мамо, — Олена важко зітхнула. — Знаю. Але ж не можна так — не запитавши, не порадившись…
— Я все продам! — раптом рішуче заявила Людмила Василівна. — Дачу, гараж — все! Поверну тобі гроші!
— Не треба, мамо. Є інший вихід.
Наступного дня Олена, Сергій і слідчий економічної безпеки сиділи в кабінеті Наталії Петрівни.
Та, побачивши папку з документами, миттєво розгубила весь свій апломб.
— Отже, — спокійно промовила Олена. — У вас є вибір: або гроші повертаються протягом тижня, або заява в поліцію.
І повірте, розголос вашому сімейному бізнесу абсолютно ні до чого. Особливо напередодні переобрання вашого чоловіка до міської ради.
Наталія Петрівна зблідла ще сильніше: — Ти… ти блефуєш!
— Перевіримо? — Олена поклала перед нею ще одну папку. — Тут заяви інших потерпілих. Поки що вони не подані офіційно. Але якщо знадобиться…
— Добре, — процідила колишня свекруха. — Я зрозуміла. Гроші будуть повернуті.
— Всі гроші, — уточнив слідчий. — Включаючи відсотки, які ви обіцяли.
— Та подавіться ви своїми відсотками! — Наталія Петрівна дістала чекову книжку. — Тільки знайте: після цього ми з вами незнайомі.
— О, повірте, — Олена встала, — це найкращий подарунок, який ви могли б мені зробити…
… Через місяць Олена сиділа на кухні у матері. На столі димів чай, у вазочці лежали улюблені Оленини пиріжки з капустою.
— Все-таки купила квартиру? — Людмила Василівна обережно поглянула на дочку.
— Так, мамо. Правда, далі від центру, ніж планувала. Але двокімнатну, а не однокімнатну.
— І… коли переїжджаєш?
— Наступними вихідними. Сергій обіцяв допомогти, він же на машині.
Людмила Василівна помовчала, розглядаючи чаїнки в чашці.
— Оленко… ти це… заїжджай іноді. Ну, в гості…
Олена посміхнулася.
— Обов’язково, мамо. Тільки давай домовимося: більше ніяких фінансових порад, добре?
— Добре, — кивнула Людмила Василівна. — Я все зрозуміла. Своя шишка — вона завжди болючіша за чужі синці.
У двері подзвонили. На порозі стояла Аліна.
— О, ви чай п’єте? А я з роботи. Уявляєте, мене на посаду старшого адміністратора підвищили!
Мати з дочкою переглянулися і розсміялися.
— Що смішного? — надулася Аліна.
— Нічого, сестричко, — Олена посунулася, звільняючи місце за столом. — Сідай, розкажеш про свої великі перспективи. Тільки врахуй: грошей у борг не дам!
Життя поступово налагоджувалося. Старі образи не зникли, але почали затягуватися, як рани.
У нову квартиру Олена переїхала на початку осені. Сергій дійсно допоміг з переїздом, а потім якось непомітно став все частіше залишатися на чай.
А одного вечора раптом сказав:
— Знаєш, я тут подумав… може, нам теж пора в щось разом інвестувати?
— Це в що ж? — насторожилася Олена.
— Ну, наприклад… — Сергій запнувся, — у спільне майбутнє?
Олена розсміялася і міцно поцілувала його. Все-таки в житті будь-які інвестиції мають сенс, якщо вкладати в правильних людей.
А Людмила Василівна… що ж, вона як і раніше намагалася давати поради. Але тепер, перш ніж щось сказати, все-таки думала. І це вже було перемогою. Нехай маленькою, але важливою.
Адже іноді головне — не запобігти помилкам, а навчитися їх визнавати.
І пам’ятати, що любов до близьких не вимірюється грошима, а проявляється в умінні поважати чужі кордони і рішення.
