— Та що ви знаєте? — звернулася до нього Софія, — Вас взагалі ніхто не питав, — теж суворо промовила жінка.
— Повірте, трохи знаю.
— Ну якщо ви такий розумний, то чому живете тут, у цій убогій кімнатці? — Софію вже було не зупинити.
Віра Іванівна багатозначно переглянулася з сусідом і пішла до своєї кімнати подалі від гріха…
… Чекаючи чоловіка з роботи, Софія сиділа за кухонним столом і пила чай з чебрецем, не поспішаючи потягувала ковток за ковтком.
Почувши звук ключа в замку, встала і зупинилася в отворі дверей кухні. Увійшов чоловік Ігор серйозний і мовчазний.
— Привіт, — першою промовила вона, — знову запізнився, я давно повечеряла, ось чекаю на тебе…
— Привіт, — відповів Ігор. — Могла б і не чекати, я не голодний, і взагалі, я ненадовго, речі зберу і піду, — промовив він, не роззуваючись. Пройшов у кімнату, відкрив шафу і дістав валізу.
Софія стояла в ступорі. Нічого не розуміючи, дивилася, як він кидає у валізу перші-ліпші свої речі.
— Ігорю, поясни, що відбувається?
— А ти не розумієш? Я від тебе йду, — чітко вимовив він, не дивлячись їй в очі.
— Куди?
— До іншої жінки…
— І, напевно, до молоденької, хоча ще й сам молодий, сорок років — це не вік, — трохи єхидно сказала Софія, приходячи до тями і розуміючи цей момент.
“Нізащо не розплачуся, не побачить він моїх сліз”, — вмовляла вона себе, а вголос промовила:
— І давно це у тебе з нею?
— Майже рік, — спокійно промовив Ігор, і побачивши її здивування, додав, — це твої проблеми, якщо ти нічого не помічала, не здогадувалася, значить я відмінно шифрувався.
— Ти йдеш назавжди… чи…? — раптом вона задала відкрите питання.
— Сонь, ти що, зовсім не розумієш? Слухай мене уважно, — я йду від тебе до іншої, у нас з нею скоро буде дитина. Ми з тобою не змогли народити, ось Катя і подарує мені сина.
Даю тобі один місяць, щоб ти виїхала з моєї квартири. Як і куди — це твої проблеми. Ми тут будемо жити з Катею і сином. Поки вона живе на орендованій, та це до твого від’їзду.
Ігор пішов. Софія залишилася на самоті, стіни тиснули на неї, в квартирі тиша. Вона увімкнула телевізор, нехай хоч хтось говорить.
З Ігорем прожили дванадцять років…
До тями жінка приходила близько тижня, але впоралася.
У спадок від батьків, які рано пішли з життя, їй залишився будинок у селі. Але жити одній у селі їй ніяк не хотілося.
“Не зможу я там жити, — думала Софія, — далеко від цивілізації, ніяких зручностей і повна відсутність роботи. В тридцять п’ять років не хочеться жити в селі.
Тому будинок я продам. І на виручені гроші доведеться купити поки що кімнату в комуналці або гуртожитку, далі життя саме підкаже”.
Так вирішила, так і зробила Софія. Будинок продала відразу ж, як тільки приїхала в село. Сусідка Варвара тоді чекала на неї.
— Сонечко, добре, що ти приїхала, вже хотіли в місто їхати розшукувати тебе.
— А що сталося? — запитала Софія.
— Так це… мої родичі хочуть твій будинок купити. Приїхали з півдня. Їм і потрібен такий будиночок, який не шкода знести і побудувати новий на цьому місці. Хочуть вони поруч з нами оселитися, моя сестра з чоловіком…
— Боже мій, Варвара, так я за цим і приїхала, як чудово, нехай беруть, тільки за ціну домовимося. Ось мій номер телефону.
Вдало все склалося, вже через десять днів гроші були у неї на руках, звичайно невелика сума, що там виручиш від напівруїни.
Все-таки придбала маленьку кімнату в гуртожитку квартирного типу. Кухня спільна, в двох кімнатах живуть сусіди, а третю придбала вона. Тому і вважала, що це — комунальна квартира.
Сусіди на вигляд тихі, цілком пристойні люди. Софія з ними рідко перетиналася.
З ранку до пізнього вечора на роботі, і саме там у неї закрутився роман з колегою Тимуром. І начебто все у них складалося добре, принаймні Софії так здавалося.
Незадовго до жіночого свята восьмого березня, Тимур їй повідомив:
— Мені треба багато про що подумати, я щось не впевнений у своїх почуттях, давай зробимо паузу в наших стосунках.
— Давай зробимо… Хоча, знаєш… Іди ти далеко лісом, — розлютилася вона на нього.
Повернулася того вечора додому зла. Їй тридцять шостий рік йде, і у неї немає часу на паузи. Вирішила свій стрес заїсти.
Відкрила холодильник, там у неї був невеликий шматок шинки, але не змогла знайти. Її навіть затрясло.
— Хто взяв мою їжу? — грізно закричала жінка на всю кухню.
— Сонечка, я її ще два дні тому викинула. Вона зазеленіла і запах у холодильнику з’явився.
Я вирішила, що ви все одно її не їстимете, навіщо ризикувати своїм здоров’ям, — спокійно і трохи вкрадливо промовила сусідка Віра Іванівна.
— Ви не знаєте, що чуже чіпати не можна? — бушувала Софія. — Не вам вирішувати, що мені їсти.
Софія розійшлася не на жарт і весь свій гнів виливала на сусідку.
Мало того, що з чоловіком розійшлася, втратила нормальне житло, та ще й цей колега вирішив взяти паузу. Можна сказати, відібрав надію на щастя.
А тут ще й сусіди будуть її продукти відбирати.
— Віра Іванівна, не засмучуйтеся, — промовив Іван Ілліч, сусід, який жив в іншій кімнаті.
Йому було років шістдесят, сивий чоловік, інтелігентний, в окулярах, дуже спокійний, завжди сидів на кухні в куточку в старому кріслі з газетою або книгою. Віра Іванівна дійсно засмутилася, по ній було це видно.
— У Софії зараз говорить злість. Вона зривається на вас тому, що її хтось засмутив інший. Не приймайте на свій рахунок, — сказав Іван Ілліч повчальним тоном, не відриваючись від газети.
— Та що ви знаєте? — звернулася до нього Софія, — Вас взагалі ніхто не питав, — теж суворо промовила жінка.
— Повірте, трохи знаю.
— Ну якщо ви такий розумний, то чому живете тут, у цій убогій кімнатці? — Софію вже було не зупинити.
Віра Іванівна багатозначно переглянулася з сусідом і пішла до своєї кімнати подалі від гріха.
Софія голосно грюкнула своїми дверима і сіла на диван.
— Такий собі кухонний філософ сидить там, ще й вказівки роздає, ще й вчити мене життю буде, — думала вона розлючена і голодна.
Минуло близько години. Софія потроху заспокоїлася, дивлячись у ноутбук, згадала, що цю шинку купувала давним-давно. Можна уявити, на що вона там перетворилася. Їй стало соромно…
— Взяла і ні за що образила Віру Іванічну, а вона, між іншим, мені в матір годиться. Нерви зовсім розхиталися, так недовго перетворитися на скандалістку або істеричку.
Вони, напевно, так про мене подумали. Треба вибачитися, — вирішила вона.
Віру Іванічну вона застала на кухні.
— Вибачте мене, Віра Іванівна, не знаю, що на мене найшло. Просто стільки всього навалилося… І Іван Ілліч правий.
Сусідка посміхнулася і обійняла Софію:
— Буває, Сонечка, я так і зрозуміла. Сідай до столу, чай будемо пити, з пирогом і цукерками.
Ти, дитинко, краще попроси вибачення у Івана Ілліча, ось йому-то дісталося незаслужено. Адже він дійсно професор, викладав в університеті.
І квартира у нього була в центрі міста, велика, і робота улюблена. Але… — Віра Іванівна перепочила, трохи помовчала. – Але все змінилося, коли захворіла його дружина, виявили онкологію в головному мозку. Наші лікарі відмовилися оперувати, сказали – пізно.
Тоді він знайшов в Ізраїлі клініку, вони взялися, але грошей потрібно було багато. Іван Ілліч вхопився за цей шанс, позичив величезні гроші і полетів з дружиною.
Операція пройшла успішно, але поліпшень не принесла. Дружина ще трохи пожила, але потім все одно стало гірше і вона пішла в інший світ.
Іван Ілліч звільнився з роботи відразу і сам доглядав за дружиною до останнього її дня. Ну а після втрати дружини продав свою квартиру і розплатився з боргами. Так і опинився тут.
Софія, почувши цю історію, ледь не розплакалася.
— Дякую, що розповіли мені, — промовила вона, — завтра неодмінно попрошу вибачення.
Наступного дня після роботи Софія несміливо постукала в кімнату Івана Ілліча з подарунком у руці. Він відчинив.
— Добрий вечір, Іване Іллічу, — простягаючи йому подарунок, промовила вона, — ось, прийміть, будь ласка, від мене і вибачте мені, заради Бога, вибачте. Незаслужено я вас вчора образила, ви ж були праві.
Вона розсипалася перед ним у вибаченнях, він слухав, не перебиваючи, а коли вона закінчила, сказав:
— Яка приємна несподіванка. Але подарунок і ваші вибачення я згоден прийняти, якщо ви відзначите зі мною свято. У мене ж сьогодні день народження.
— Ой, вітаю вас, і подарунок, якраз доречно, — промовила Софія, — я, звичайно, я із задоволенням. Чим вам допомогти?
Разом з Вірою Іванівною вони накрили стіл. Поки накривали, Софія відверто поговорила з сусідкою і розповіла все про себе.
Як вперше наївна студентка інституту повірила одруженому чоловікові і опинилась при надії, але він змусив вирішити цю проблему, сам відвіз її до лікарні, сам оплатив.
Потім вони розлучилися. Після того випадку вона не могла народити, і можливо тому колишній чоловік і кинув її.
Стіл вже був накритий, коли в двері подзвонили, Софія поспішила відкрити, на порозі стояв чоловік років сорока, високий і усміхнений.
— Добрий день, я син Віри Іванівни — Роман, — представився він.
— Добрий день, Софія, я тут живу. Проходьте.
Бесіда за столом була жвавою, вітали Івана Ілліча, бажали йому здоров’я і всіх благ. Але ще й сміялися від душі.
Роман виявився цікавим співрозмовником, дуже багато знав історій. Раніше він був геологом, а зараз далекобійник, тому історій йому було не позичати.
Софії все було незвично, ще вчора майже нічого не знала про цих людей, а сьогодні вони всі сидять і спілкуються, немов рідні.
Іван Ілліч через кілька годин з Вірою Іванівною пішли до своїх кімнат. А Роман сказав:
— Ходімо прогуляємося, розкажете мені про себе. Я тут і сам нечастий гість, і вас бачу вперше. У мене в місті квартира, часто виїжджаю, а мама ні в яку не хоче переселятися звідси.
Скажу по секрету, вона трохи закохана в Івана Ілліча, та й він теж, мені так здається, — сміявся Роман. — А я довгий час не буваю вдома, як от мені одружитися, — говорив з посмішкою він, — була дружина, коли я був геологом, так під час моєї відсутності інший зайняв моє місце.
У місто тільки прийшла зима, навколо було біло і падав сніг великими пластівцями. Було тихо, без вітру.
Софія з Романом гуляли кілька годин, і було зовсім не холодно. Потім розлучилися, розійшовшись по домівках.
Через три дні він їхав у рейс, про це Роман повідомив їй сам.
— Надовго? — поцікавилася Софія.
— Ні, на тиждень і все, повернуся. Ти мене почекаєш?
— Звичайно, я буду дуже чекати.
Так і почався їхній роман, який потім стрімко перейшов у справжнє сильне почуття.
Вони одружилися. Софія переїхала до нього, а через рік у них з’явився маленький Арсеній.
Коли Роман надовго їде в рейс, Софія з сином на деякий час повертається до своєї комуналки.
Так швидше пролітають дні очікування. Та й Віра Іванівна з Іваном Іллічем дуже допомагають і безмежно люблять онука. Кращих няньок для Арсенія не знайти.
