– Та ти без мене загнешся! Ти нічого не зможеш! – кричав чоловік, складаючи свої сорочки у велику сумку.
Але вона змогла. Не загнулася. Можливо, якби дала собі час подумати про те, як вона буде виживати з двома дітьми, вигадала б собі різні жахи, то, дивись, і пробачила б зраду.
Але не було цього часу, їй пора дочок до садочка вести і потім на роботу бігти.
А чоловік тільки пів години тому прийшов додому: задоволений новим коханням, весь такий у собі впевнений.
Тому, одягаючи пальто, Тетянка коротко і чітко роздавала команди малечі:
– Оля, допоможи Ані застебнути куртку і простеж у садку, щоб вона добре їла. Вихователька скаржилася, що вона відмовляється від каші.
– Льоша, а ти постарайся відразу все своє, нажите непосильною працею майно забрати одним разом. Не тягни кота за хвіст. І ключ від квартири в поштову скриньку кинь. Бувай.
Оля з’явилася на світ рівно на пів години раніше Ані і вважалася за старшу.
Зараз їм по чотири роки. Дівчатка самостійні, кожна зі своїми особливостями характеру.
Якщо Оля просто з’їсть цю неприємну їй манну кашу – тому що так треба, то Аня буде відстоювати свою думку:
– Там грудочки, я це не буду їсти.
Добре, що дитячий садок зовсім поруч з будинком – десять хвилин шляху.
Дочки безперестанку базікають, відволікають від усвідомлення труднощів подальшого життя.
На роботі теж немає часу задуматися про особисте – прийом у терапевта завжди розписаний похвилинно, а потім ще виклики треба обслуговувати.
І тільки вже ввечері, побачивши в передпокої порожні плечики, на яких зазвичай висіли куртки чоловіка, зрозуміла, що з цього дня вона одна.
Тільки не в її характері розкисати і скаржитися: все має бути, як завжди, і навіть краще.
У будь-якій ситуації можна скласти руки і сидіти сумувати, а можна спокійно все обдумати, постаратися знайти вихід і хоч трохи позитиву.
Для початку ось вечерю, наприклад, треба приготувати.
– Що у нас з дівчатами змінилося? – міркувала Тетянка, нарізаючи овочі для салату. – Пішов чоловік. Які функції він виконував? Що тепер ляже на мої тендітні плечі?
Та нічого такого, чого я не зможу. Треба тільки трохи розпорядок дня підкоригувати. Я впораюся. Все добре. А буде ще краще.
Я не хочу так жити і весь час думати про те, де він, знову у коханки? Краще одна. Важче, зате спокійніше.
Прочитавши чергову історію з “Пригод динозаврика Діно” і поцілувавши дочок, що засинали, Тетяна поспішила у ванну: машинка вже вимкнулася, треба розвісити білизну.
Перед сном вирішила випити чашку чаю, упорядкувати думки, розпланувати завтрашній день.
Дівчатка у неї схожі одна на одну, як дві краплі води – близнючки.
Двоє – це, можливо, і важче, ніж один, але тільки Таня ніколи так не думала. Дивувалася, коли оточуючі їй співчували.
– У нас все добре, – відповідала вона, – ніхто з останніх сил не вибивається. Я справляюся.
Чайник закипів. Таня заварила чай з улюбленою мелісою, увімкнула затишне бра.
За вікном негода: сніг з дощем, а в квартирі тепло і тихо, тільки годинник на стіні цокає…
І тут у двері подзвонили. Таня, побачивши на порозі сусідку, здивувалася: ця літня жінка була їй неприємна.
Самотня пенсіонерка виводила свою мляву собачку вранці на прогулянку, сухо віталася з Танею, піджимуючи тонкі губи.
Собаку цю Таня кілька разів бачила біля смітника: худа і брудна, вона мовчки стежила очима за кинутим у контейнер сміттєвим пакетом. Мабуть, пожаліла її старенька, прихистила.
Ніхто бабусю ніколи не відвідував, вона теж тільки в магазин ходила, та ось собачку тепер вигулює.
– Вибачте, що я вас потурбувала, – сказала старенька, кутаючись у пухову хустку, – але я бачила сьогодні, що ваш чоловік речі в машину завантажував. Він вас покинув?
– Це зовсім не ваша справа, – різко відповіла Таня.
– Ваш чоловік – це точно не моя справа. Я просто хочу вам запропонувати – якщо раптом знадобиться допомога, ви можете звернутися до мене. З дівчатками посидіти або ще щось.
– Заходьте, – запропонувала Тетянка. – Як вас звати? – запитала вона, наливши чай у дві чашки. Поставила на стіл миску з печивом: – Будь ласка, пригощайтеся.
– Мене Євгенія Миколаївна звати. А вас, я знаю – Таня. Так ось, Тетянко, – відламавши шматочок печива, продовжувала старенька, – я не нав’язуюсь.
Просто знайте – якщо вам щось знадобиться – я буду рада допомогти. Ви не думайте, що за гроші, зовсім ні. Просто так. Для мене це буде в задоволення.
Євгенія Миколаївна зробила маленький ковточок чаю і, кивнувши головою, сказала:
– Дуже смачно. Це меліса? У мене на дачі росте багато різної зелені, і мелісу я теж саджаю.
Приїжджайте влітку до мене відпочити, місця всім вистачить. У мене там яблуньки ростуть, дуже смачні яблука…
А Таня дивилася на Євгенію Миколаївну і задавалася питанням: чому їй здавалося, що старенька була неприємною людиною?
Може тому, що та не посміхалася підлесливо в обличчя, цікавлячись при цьому, чи не важко їй з близнючками?
Не лізла в особисте життя і в душу, як інші, а лише проходила мовчки повз?
А Тетянці через це здавалося, що вона зарозуміла і горда.
Ось і про чоловіка нічого не питає, не сипле сіль на рану, просто допомогу запропонувала.
Тетяна на сусідку вже іншими очима подивилася: вона охайна, тапочки новенькі, не розтоптані, волосся в вузлик зібране, сукня з мереживним комірцем.
І пахне від неї приємно, якимись легкими ненав’язливими парфумами.
Таня слухала розповідь старенької про дачу, про яблука, про маленьку плетену альтанку, про озеро, де все літо живуть ненажерливі качки, і тривожні думки відходили все далі, а на душі ставало тепліше…
Тетяна все це прекрасно пам’ятає, хоч з того дня вже п’ять років минуло. Пам’ятає, як чоловік кричав їй в обличчя:
– Загнешся! Не зможеш без мене!
Але все це вже позаду. Євгенія Миколаївна вправно ріже яблука, розкладає їх красиво по тісту, ставить деко в гарячу духовку.
Салати вже готові, м’ясо тушкується на плиті. Сьогодні у улюбленої сусідки день народження.
На дворі серпень. Двері та вікна затишного дачного будиночка розкриті навстіж. Кухня наповнюється ароматом яблучного пирога.
– Як вона мене виручала! – дивлячись на розчервонілу від гарячої духовки стареньку, думала Тетяна. – Що б я без неї робила?
Дівчата обожнюють бабусю Женю. А вона ж могла тоді двері зачинити, не пустити її.
Дочкам вже по дев’ять років – школярки. Кожне літо тільки тут, на цій гостинній дачі проводять.
Тут озеро, друзі і улюблена бабуся. Рідна, близька, добра…
– Піду, ще яблук зберу, компот зваримо, – каже Таня і виходить з кошиком у двір.
Під яблунею, в тіні, лежить собака Алька. Хто б міг подумати, що та млява неприємна тварина зі смітника, яку старенька прихистила, перетвориться ось на цю прекрасну красуню і виявиться лабрадором?
– Все любов. Тільки любов рятує нас, – думає Тетяна і простягає Альці на долоні печиво…
