Життя Євдокії Степанівни раніше було насиченим і щасливим. Чоловік її, Левко, був впливовим посадовцем, велика квартира, службова машина, своя теж стояла в гаражі.
Чоловік обожнював свою Дуню (домашні її всі так називали, пощастило ж з іменем), допомагав у всьому, і навіть на ринок вона їздила на службовій машині з особистим водієм чоловіка.
Той їй сумки допомагав донести до квартири.
Але Євдокія Степанівна була владною й любила всіх підпорядковувати собі, а домашні й так беззаперечно її слухали: і чоловік, і син Остап.
— Остапчику, швидко мити руки й до столу, — командувала вона. — Швидко сідай за уроки, потім у музичну школу поїдемо.
— Левко, ти чого валяєшся, вже пізно, не встигнеш поснідати, твій водій приїде. Одягай сьогодні ось цю сорочку з темно-синьою краваткою. І навіть не заперечуй, я знаю, що тобі одягти на нараду… — ну й усе в такому дусі, а чоловік і не заперечував, повністю довіряв дружині.
Але сталося нещастя, серцевий напад чоловіка все змінив.
Не довезли Левка до лікарні, не змогли допомогти, пішов в засвіти.
Горе Євдокії Степанівни мало не вбило й її, тяжко перенесла відхід чоловіка, лежала в лікарні, але все обійшлося.
Але характер все одно в неї залишився таким же владним і не терплячим заперечень. Вдовою залишилася у п’ятдесят років.
Остап, який виріс і був вихований матір’ю, був дуже прив’язаний до неї, і навіть коли одружився, все одно зі своєю сім’єю жив із нею.
Працював він теж на пристойній посаді, заробляв добре, це ще батько подбав і прилаштував сина до свого друга.
Оженився Остап на звичайній дівчині Златі, з простої сім’ї, до речі, в цьому випадку Євдокія Степанівна не перешкоджала синові.
— Остапчику, сам вибереш собі дружину, сам і житимеш із нею. Це твоя справа. Я не буду тобі радити, бо знаю — це невдячна справа. Я сама замолоду через це пройшла.
Остап познайомив матір зі Златою, вчителькою початкових класів.
Симпатична дівчина, поступлива, це одразу відзначила мати Остапа, й вона нічого не мала проти неї.
— Гаразд, діти мої, благословляю вас, одружуйтеся, я не проти. Жити вам, виховувати дітей.
Тільки жити будете тут, у квартирі, куди мені одній такі хороми?
— Звичайно, мамусю, звичайно, житимемо з тобою, — швидко погодився син, а майбутня невістка тактовно промовчала, їй скоріше за все хотілося жити окремо.
Життя з Євдокією Степанівною — це ще той атракціон.
У неї бував поганий настрій, і тоді всі ходили по струнці, але бувало й навпаки, тоді в квартирі було весело й гамірно.
Остап зі Златою жили вже майже десять років разом із Євдокією Степанівною. Багато чого було за цей час.
Злата й Остап кохали одне одного, у них уже двоє синів, старший навчався в третьому класі, а молодший тільки піде до першого класу.
Свекруха завжди допомагала з онуками, Остап із дружиною працювали. Усе ніби відносно непогано, але…
Характер Євдокії Степанівни з віком не ставав поступливішим, у квартирі вона була головнокомандувачкою, і всі підкорялися їй.
Усе має бути так, як скаже свекруха.
Злата насилу, але все-таки переломила себе, зберігала сім’ю, намагалася не звертати уваги на свекруху, хоча багато чого доводилося терпіти.
Злата не стала улюбленою невісткою для свекрухи, улюбленими були син і онуки, й усю свою любов вона виливала на них.
Якщо свекруха була не в настрої, тоді діставалося невістці.
— Златко, прати ти не вмієш, рушники не випираєш, готуєш несмачно, і хто тебе тільки вчив так готувати, за моїм Остапчиком погано доглядаєш, та й за дітьми теж.
Але добре хоч це було сказано тільки вдома, за поріг Євдокія Степанівна нічого не виносила, всі сусіди знали, що в них усе добре.
Здогадувалися, звичайно, знаючи її норов…
Скільки разів Злата намагалася умовити чоловіка винайняти квартиру.
— Коханий, я поважаю твою маму, але дуже тебе прошу, давай поживемо окремо, з кожним разом мені все важче підлаштовуватися під її настрій.
— Цікаво, чим це тобі не догодила моя мама? Так, характер не цукор, але вона нам допомагає з дітьми, ти біля плити не стоїш, приходиш з роботи на все готове. Замість того щоб дякувати мамі, ти бурчиш.
— Але я можу все це робити сама, Остапчику. Просто твоїй мамі не подобається, коли я на кухні, вона там господиня, і цим усе сказано.
І, як завжди, ця розмова закінчувалася нічим, так і продовжували жити. Злата вже змирилася зі своїм таким становищем, день у день вислуховуючи претензії свекрухи.
На роботі вона не скаржилася, не дай Боже дійде до чоловіка чи свекрухи.
Змирилася з великою квартирою, їй, до речі, подобалася житлоплоща, у всіх свої кімнати, з тим, що свекруха дивилася за дітьми, за це вона окремо їй вдячна, смачно готувала.
Час минав, діти підростали, Євдокія Степанівна старіла, але виглядала добре, не змученою, навіть стежила за собою.
Виходила іноді в магазин або прогулятися, завжди дбаючи про свій вигляд. Вже без помади на губах ніколи не виходила з дому.
Наближався Новий рік, а в Євдокії Степанівни ювілей — шістдесят років.
Злата з Остапом думали, що подарувати матері й як відзначити її день народження.
— Остапчику, твоїй мамі хоч що подаруй, вона все одно залишиться незадоволеною, щороку одне й те ж, навіть попри те, що подарунки ми їй купуємо за її бажанням, — казала невістка.
— Златко, та знаю я свою матір. Знаю. Але все одно треба щось придумати, адже ювілей. А що, як ми в кафе відсвяткуємо цей день? Підемо всі разом і посидимо, а то все вдома й вдома. Я замовлю столик, га? — пропонував Остап.
— Я теж за це, навіть сама хотіла тобі запропонувати, щоб вона не бурчала, що я несмачно приготувала, але ж все одно щось та не влаштує її.
— Ну й гаразд, перетерпимо, — відповідав чоловік.
Того дня Євдокія Степанівна прокинулася в гарному настрої, все-таки день народження, й діти напевно щось подарують.
Поки вона лежала в ліжку, всі по черзі привітали її: син, невістка й онуки.
Вручили подаруночок зовсім невеликий, вона хотіла було образитися, але тут онуки повідомили:
— Бабусю, ми сьогодні йдемо всі разом у кафе святкувати твій ювілей!
— Як у кафе, це серйозно? — дивлячись (розповідь спеціально для сайту – цей день) на всіх одночасно, спитала вона, й усі дружно закивали головами.
— Так-так, мамусю, я замовив столик у гарному кафе, тож до шостої години вечора ти маєш бути готова, а ми на роботу. — Я ще зателефоную й заїду за тобою. Ти ж у нас одна, і шістдесят років теж буває один раз.
Євдокія Степанівна, звичайно, була рада вибратися з дому, тому сказала:
— Ну, дякую, діти, це ви добре придумали.
Приїхали в кафе, сіли за столик, офіціант приніс смачні страви й заставив увесь стіл.
Син не пошкодував грошей для мами, аби вона залишилася задоволеною. Подарували їй величезний букет червоних троянд.
Звичайно, для пристойності Євдокія Степанівна побурчала:
— Остапчику, ми так скоро підемо по світу з простягнутою рукою, так витратився, кидаєш гроші на вітер.
Могли б і вдома приготувати щось, хоча про що я кажу, твоя дружина не вміє смачно готувати, — не забула й тут уколоти свекруха невістку, але Злата мужньо це перенесла, не бажаючи псувати свято.
Злата бачила, що за сусіднім столиком сиділи чоловіки, їх було троє, у віці, а один із них, із сивиною на скронях, найсимпатичніший із них, постійно кидав погляди в їхній бік.
Це помітила не тільки Злата, а й її чоловік.
Остап зрозумів, що цей зрілий чоловік поклав око на його дружину, й штовхнув її ногою під столом.
— Чого цей чоловік не зводить очей з нашого столу?
— Де? — здивовано спитала Злата.
— Де-де, ніби не бачиш, оченятами йому стріляєш, чи що, — приревнував чоловік її, говорячи тихо.
— Я не знаю, Остапчику, й припини тут влаштовувати сцену ревнощів.
Але Остап уже розлютився, обличчя його почервоніло, а Євдокія Степанівна дивилася на нього з докором.
Ніхто не знав, чим би це закінчилося, але чоловік (розповідь спеціально для сайту – цей день) раптом підвівся й підійшов до свекрухи, нахилився й поцілував їй руку.
Усі сиділи в ступорі.
— Євдокіє Степанівно, запрошую вас на танець, — чемно сказав він і вклонився.
Євдокія Степанівна заусміхалася, розквітла й зіскочила зі стільця:
— Звичайно-звичайно, згадаємо молодість.
Вона кокетливо червоніла й танцювала з ним, витончено поклавши руку йому на плече, а сама усміхалася ніжною усмішкою.
Діти й онуки зачаровано дивилися на них. Вони мило розмовляли, немов старі знайомі.
Вечір вдався, свекруха весь вечір протанцювала з Миколою, якого представила своїм рідним.
— Діти, це мій колишній однокласник, Микола. Знайомтеся, це моє шкільне кохання, навіть колись мріяли одружитися, але посварилися. В молодості все легко й швидко, тому не цінували нічого.
А я вийшла заміж за Левка, а потім і він одружився. Зараз він теж вдівець, як і я.
Коли йшли з кафе, свекруха, вибачившись, попередила, щоб діти її швидко не чекали.
Вона з’явилася наступного дня, а за її спиною маячив Микола.
— Так, діти мої, я розповіла про вас Миколі, що ви в мене найкращі: і син, і невістка, й онуки, й що я вас дуже люблю. Зустрілися ми вчора зовсім випадково, й прожитих років немов не було.
Ось такий щасливий ювілей у мене вийшов! Дякую вам, мої хороші, що влаштували мені таке свято. Це був найкращий подарунок! — поглядаючи на Миколу, говорила Євдокія Степанівна.
Поки діти й онуки оговтувалися від потрясіння, свекруха збирала свої деякі речі й, розцілувавши всіх на прощання, пішла з Миколою, сказавши на виході з квартири:
— Ми житимемо в Миколи, а ви живіть самі, вже час вам самостійно жити, без мене. Златка — хороша господиня, й нагодує смачно, й випере. Не ображайся на мене, Златко, якщо що не так.
Ти молодець. А ти, Остапчику, бережи свою дружину й дітей.
Євдокія Степанівна й Микола одружилися й жили добре, навідували дітей.
Свекруха поводилася як ангел, називаючи невістку донечкою, господинею.
Остап задоволений, він теж втомлювався від своєї матері, просто не зізнавався в цьому.
Микола не зводив закоханих очей зі своєї колишньої однокласниці, а тепер дружини. Усі раді й усі щасливі!
Гарного настрою всім і яскравих барв у житті!
