Коли чоловік іде з життя, жінка раптово стає «зручною». Не тому, що вона цього хоче, а тому, що тепер нібито «нікому не повинна заважати».
Валентина це відчула особливо гостро вже на дев’ятий день після прощання з чоловіком, коли до неї вперше прийшла Марина — зовиця.
— Валюшо, ну ти як тут? — з удаваним жалем видихнула вона прямо з порога, пахнучи якимись солодкуватими парфумами.
— Жива поки що. Сама не знаю, як, — сухо кивнула Валентина, роблячи крок убік, щоб та пройшла.
Марина пройшла, як господиня, не забувши пронести перед носом Валентини целофановий пакет з парою остиглих пиріжків — з картоплею, як завжди.
Вічно з картоплею. Мабуть, інших смаків не було в її світі.
— Ось, вирішила тебе порадувати. А то ти все одна і одна… — театрально сплеснула руками Марина.
— Ага. Одна, без пиріжків була. Тепер все — свято, — хмикнула Валентина і пішла ставити чайник.
Будинок був тихий. Навіть занадто. Після втрати Віктора шум телевізора перестав бути необхідністю, і тепер кожен рух Валентини звучав, як удар молотка: стукіт чашки, скрип шафи, шурхіт капців.
Все було голосно, дратівливо. Та й Марина сиділа як гостя в чужому домі, хоча поводилася, ніби вона господиня. Дивилася на стіни оцінювально, очима перераховувала, скільки що коштує.
Особливо скарбничка-будиночок на полиці — яскрава, червона, порцелянова, з віконцями.
Там були гроші на подорож.
Тиха мрія, як улюблена стара пісня, яку ти вмикаєш тільки вночі — щоб ніхто не чув, не почав реготати і не порадив «краще зробити ремонт на ці гроші».
А мрія була проста: відвідати 7 чудес, але не світу, а України. Валя уявляла, як вона буде насолоджуватись різними краєвидами. Не фотографувати. Не робити селфі. Просто дивитися. Жити. Без чужих турбот.
Але ці мрії замінилися на чашку з каламутним чаєм — Марина знову прийшла не просто так.
— Ти знаєш, у нас тут така справа… — затягнула вона, і Валентина вже заздалегідь знала, що мова не про пиріжки і не про рецепти бабусиних салатів.
— Ні, не знаю. Але, мабуть, зараз дізнаюся.
Валентина присіла навпроти, дивлячись прямо на обличчя Марини. Не зі злості. З досвіду.
Марина зробила два ковтки, скривилася, ніби ковтнула морської води, і поставила чашку з демонстративною акуратністю.
— Денис цього року вступав. Золота голова, Валюшо, не побоюся цього слова. Розумничок. Але бюджет — не пройшов. Не вистачило одного бала, уявляєш? Одного!
— Куди вступав? — Валентина навіть не спробувала вдавати зацікавлену.
— На юриста. Там конкурс — ти не уявляєш!
— Уявляю. У мене чоловіка через цю спеціальність і не стало. Напевно, від жаху, як там тепер все дорого, — Валентина схилила голову набік. Вона вже починала розуміти, до чого все це веде.
— Ну ось… Я до чого… Денис засмутився, це й не дивно. Але є місця на контракті! 48 тисяч на рік, це якщо без хабарів. І я подумала… ну ти ж завжди нам допомагала… Може, і зараз…
Ось воно. Ось вона, геніальна причина візиту.
Валентина замовкла. Не тому, що не знала, що сказати, а тому що знала — занадто добре.
— Марино, у мене пенсія шість тисяч. І це на місяць. Ти серйозно?
— Але ж ти збираєш! Я ж бачу — ти не живеш на широку ногу. Он, цей порцеляновий будиночок…
Валентина різко встала.
— Ти прийшла просити у мене гроші на навчання твого племінника, знаючи, що у мене залишилася єдина мрія в житті — поїздка. Не машина. Не ремонт. Просто поїздка, яку я тепер зможу здійснити одна, без чоловіка…. За свої гроші. З пенсії. За тридцять років роботи. А ти зараз сидиш і очима кліпаєш, ніби це нормально. Ти взагалі чуєш себе?
— Валя… Ну що ти… Він же хороший хлопчик. Він буде тобі вдячний!
— Я не банк. Мені від його вдячності тепло не стане. І це не «він буде вдячний» — це «ти хочеш, щоб я за нього заплатила». Ось і скажи чесно.
Марина опустила погляд. Це був єдиний чесний рух за весь вечір.
— Ну… Якщо не ти… То хто? Адже він не винен, що у нас немає грошей. Ти все одно одна, Валюша. Ну, а так хоч добру справу зробиш. Все краще, ніж на старості років країною кататися…
Ось воно. Ось де все збіглося.
Валентина раптом зрозуміла, що вона не просто «вдова з пенсією». Вона для них — просто гаманець.
Сентиментальний, наївний, з пиріжками. Без дітей, без галасливої родини, без адвоката.
Але у неї була мрія. Стара. Справжня. І вона не хотіла, щоб її знову поставили на паузу, як це робили все її життя. Спочатку чоловік, потім робота, потім лікарня, потім життєві втрати.
І раптом, в абсолютній тиші, Марина додала, майже пошепки:
— А якщо не заплатимо зараз — він не вступить. Це квиток у життя, Валя… Ти ж не пошкодуєш?
Валентина нічого не відповіла. Просто мовчки встала, пішла на кухню, взяла ці два чортові пиріжки і акуратно, не дивлячись, поклала назад у пакет.
— Марино. Забери ось це. І давай так. Я подумаю. Відповідь дам через тиждень. А поки — мені потрібно побути наодинці.
— Ну… добре. Тільки не зволікай. Час — не гумовий…
— Саме так, — кивнула Валентина, дивлячись прямо їй в очі, — час — не гумовий. Мій тим більше…
Двері зачинилися.
А потім настала тиша. Така густа, що здавалося, вона капала зі стелі.
Валентина підійшла до полиці, зняла скарбничку-будиночок і притиснула до себе, як дитину.
— Не віддам я тебе. Хай ідуть вони всі…
Але про себе все ж подумала:
“А якщо правда — хлопчина без навчання залишиться? А якщо я потім пошкодую?”
І ось з цим питанням вона пішла спати. Точніше — валятися в ліжку і дивитися в стелю.
Тому що спати, коли тебе тримає за горло совість, просто не виходить.
Весь час Валентина ходила з обличчям, ніби у неї камінь у черевику. І дістати не може, і йти треба.
Вона прала, поливала квіти, варила щось незрозуміле з макаронів і сосисок, які ще минулого місяця мали закінчитися, але жили, як таргани.
Марина не дзвонила. Мабуть, вирішила зіграти в холодний шантаж: «Якщо довго мовчати, може, Валюша сама запропонує». Або просто сиділа і вмивалася власною правотою.
А Валентина варилася у своїй каші з сумнівів і звичної провини. Прямо як у дитинстві, коли вкрадеш чужу жуйку, а потім тиждень спиш з думкою, що потрапиш до пекла.
На п’ятий день вона пішла в магазин — просто, щоб провітритися.
Взяла сумку, потерту, але з гордим шиком, і вирушила за яйцями, хлібом і ковбасою. Хоч якесь задоволення.
Магазин був звичайний — з продавчинею в береті на голові і піснями з «Ретро FM».
У Валентини з цим місцем була історія: одного разу вона тут упустила пачку гречки, і з тих пір продавчиня її запам’ятала, як «та, яка кульгає і упускає». Ну а що — у всіх свої прізвиська.
Цього дня все було як завжди. Доти, доки вона не почула знайомий голос.
Такий, з перчинкою і жалісливим тоном, як у вчительки, яка ставить двійку, але з посмішкою.
Марина.
— Так так, я їй сказала, звичайно! Вона, знаєш, така… наївна. Все про подорож свою. Мріє, бачте, дуринда. А я їй: «Валя, ну ти ж добра, ну допоможи!»
Голос доносився з сусіднього ряду, де продавали печиво і цукерки по акції.
— А вона що? Мовчить. Думає, значить. Ну, я ще пиріжків напечу на вихідні, зайду — підігрію там… Вона ж вдова, шкода її. А гроші у неї точно є. Копить, копить… А ми тут з Денисом по кутках шкребемо!
Валентина залишилася стояти за рогом. Не ворушилася. Не дихала. Тільки серце тук-тук-тук, як барабан на похоронах власної гідності.
— Головне — не тиснути сильно. Якщо вона відчує, що її хочуть використати, закриється, як мушля. Треба м’яко. Через сльози. Через «сподіваємося тільки на вас»…
— А якщо не дасть? — озвався другий, невідомий чоловічий голос.
— Ну… значить, витратила життя даремно. В подорож в її віці? Ну ти сам подумай. Це ж абсурд.
Валентина не пішла до них. Не вийшла на бій, не влаштувала сцену.
Вона просто розвернулася, поклала назад у кошик пачку масла і пішла. На автопілоті.
Вдома вона не плакала. Навіть не лаялася. Просто дістала скарбничку-будиночок, поставила на стіл і довго дивилася.
Потім встала, пішла у ванну і включила кран. Дуже гарячий. Нехай пара знесе з голови всю цю ганебну виставу, в якій вона грала «добру дурепу».
Але вода не допомогла.
«Змарнувала життя даремно…»
Ця фраза ніби вкарбувалася.
Увечері вона зателефонувала Олені — єдиній своїй подрузі, з якою вони ще співали разом у хорі.
Олена була вічно зайнята, але зате знала, коли треба просто слухати, не перебиваючи.
— Олено, уяви, я почула, як вони мене обговорюють у магазині. Марина і якийсь мужик. Обзивають. Типу “стара”, “дурепа”… А вона до мене з пиріжками ходить. Хитра тварюка, виявляється.
— Так! А тепер уважно: ти будеш давати їм гроші? — голос Олени став як у командира спецназу.
— Не знаю. З одного боку, шкода хлопця. А з іншого — не хочу, щоб мене використовували, як пенсійний банкомат.
— Валя! Ти не зобов’язана бути доброю. Особливо тим, хто об тебе витирає ноги. Якщо вони вважають, що ти змарнувала життя — саме час витратити решту життя на себе. Хоча б один раз. Зрозуміла?
— Ну… — Валентина закусила губу.
— Завтра зранку — йди і купуй путівку на подорож. Не відкладай. Просто зроби. До кінця тижня ти повинна тримати в руках квитки. Я свою думку тобі сказала.
— Ти завжди була диктатором, — посміхнулася Валентина.
— А ти — занадто доброю. Час змінюватися.
Тієї ночі Валентина лягла в ліжко з несподіваним спокоєм. Її ніхто не переконав. Просто… голос Марини в магазині вимкнув якийсь старий тумблер всередині.
Той самий, який відповідав за «бути хорошою», «всім допомогти», «не образити».
А вранці — рівно о 08:52 — вона відкрила ноутбук, знайшла сайт турагентства і ввела в пошуковий рядок запит.
І поки чайник закипав, вона вже оформляла бронь.
Нехай думають, що вона змарнувала життя. Нехай регочуть. Вона поїде в омріяну подорож. А вони нехай ідить до біса!
Вранці Валентина одягла свою найбоєвішу сукню — темно-синю, з ґудзиками і поясом, який підкреслював талію, якщо втягнути живіт і стояти боком.
Підвела очі, одягла сережки і вперше за останні роки подивилася в дзеркало не як «ось ця бабка з вокзалу», а як жінка, у якої в кишені маршрут не на ринок, а до мрії.
Путівка була оформлена. Її чекали три тижні з екскурсіями.
Валентина вперше відчувала, що купує не «відпочинок», а право жити по-своєму. За свої гроші і для себе. Без сторонніх «треба».
Але як же в житті буває красиво — коли тобі підсовують сюрприз не в подарунковій коробці, а у вигляді колишнього зятя, що стоїть під дверима з квітами і виразом обличчя «я все усвідомив».
— Мама Валя… Привіт. Я знаю, несподівано. Але я повинен був прийти. Поговорити.
Це був Роман. Чоловік її дочки. Колишній. Дочка хворіла і її рано не стало. Валя опікувалась онуком, бо Роман на певний час просто зник…
Він такий, якого «нібито нема за що ненавидіти», але і в очі дивитися не хочеться — тому що занадто багато невисловленого.
— Ага. Дуже несподівано, — Валентина уперлася рукою в косяк. — Ти чого? Квіти помилково приніс?
— Ні. Я… Я дізнався, що ти збираєшся в подорож. І вирішив — треба поговорити.
— Ага. Тільки якось вибірково. Після того, як доньки не стала, я тебе жодного разу й не бачила.
Роман опустив очі. У його руках тремтіли лілії. Безглузді, як вибачення через три роки.
— Я був у жахливому стані. Я не впорався. Вибачте.
— Я теж не справлялася. Але я не втекла. — Валентина відступила вглиб квартири. — Гаразд. Говори швидко. Мені ще валізу збирати.
Він пройшов всередину, сів на краєчок стільця, як школяр на батьківських зборах.
— Я хотів… запропонувати допомогу. Я тут почав невеликий бізнес. Свою справу. І хочу віддячити вам. Ви бул поруч з Дашею. Ви все тягнули, виховували Сашку, коли я божеволів. Я повинен це компенсувати.
— Компенсувати? Чим? Переказом на картку? Або промовами на тему «як я виріс як особистість»?
— Хочете — грошима. Хочете — просто поїдемо в подорож. Разом. Я теж мріяв про це. Даша весь час говорила, що проїхатись різними куточками країни це не тільки ваша, а і її мрія. Була…
Валентина замовкла. Десь всередині зачинилися дверцята. Не на ключ — а намертво.
— Ти проспав три роки, а тепер вирішив стрибнути у вагон мрії? Не вийде, Рома. Це не групова терапія. Це мій маршрут.
Моя точка. Моя, чорт забирай, відпустка життя. І я їду одна.
— Але ви ж зовсім одна…
— А ось і ні, — Валентина посміхнулася. — Я їду з собою. З тією, якій весь час говорили «потерпи», «почекай», «не зараз».
Роман встав. Квіти залишилися на табуретці, як невдалий тост.
— Якщо передумаєте…
— Не передумаю. А поки що, двері там.
Коли він пішов, Валентина видихнула. Сівши, подивилася на валізу. Потім — на скарбничку-будиночок, в якій більше не було грошей, але залишилася звичка мріяти.
В обід Марина зателефонувала.
— Валя, ну ти ж розумієш… Ми в безвихідній ситуації… Денису так треба! Я тебе прошу…
— Марино, ти краще пиріжки неси сусідці знизу. Я їду. І я тебе дуже прошу — не використовуй слово «прошу» як спосіб маніпулювати. Це не працює.
— Ти справді… вирішила поїхати?
— Не вирішила. Вже їду.
І, не дочекавшись відповіді, Валентина натиснула «відбій».
Світ, де вона — головна героїня власного життя, нарешті почався.
