– Тань, ти хоч подумала? – Олексій відклав телефон і подивився на неї.
– Про що саме?
– Ти прекрасно знаєш, про що. – Він підійшов ззаду, поклав долоні Тані на плечі. – Ми ж сім’я. Справжня сім’я. Хіба тобі не хочеться спільної дитини?
Справжня сім’я. Тетяна подумки посміхнулася.
Її десятирічна Маша сиділа у своїй кімнаті, роблячи уроки. Дочка прийняла Олексія спокійно, без дитячих істерик і ревнощів – просто тому, що той особливо не ліз у її життя.
Не погано і не добре. Ніяк.
У самого Олексія десь ріс син, про якого він згадував приблизно раз на пів року, коли приходило повідомлення від колишньої з проханням про гроші.
– Льоша, я ж уже пояснювала.
– Що пояснювала? Що боїшся? Усі бояться, Таня. А потім народжують – і щасливі.
Вона відклала ніж, витерла руки рушником. За вікном догорав захід сонця, і кухня наповнилася теплим помаранчевим світлом – оманливо затишним.
– Це не просто страх. У мене реальні проблеми зі здоров’ям. Ти ж знаєш про щитовидку, про тиск…
– У всіх проблеми. І всі якось справляються.
Олексій сів за стіл, закинувши ногу на ногу. Гарний, упевнений, з цією своєю непробивною переконаністю, що життя – річ проста, якщо не ускладнювати його зайвими роздумами.
Тетяна пам’ятала, як саме ця легкість привабила її спочатку.
Після розлучення, після чотирьох років, коли вона тягнула все сама – роботу, дім, Машу, вічні підрахунки до зарплати – з’явився чоловік, який дивився на світ без її вічної тривоги.
Здавалося, поруч із ним можна видихнути. Здавалося…
– Льоша, я не хочу опинитися сама, але вже з двома дітьми. – Вона сіла навпроти, намагаючись зловити його погляд. – Розумієш?
– Чому сама? Я ж з тобою.
– А якщо все зміниться?
Він скривився.
– Ти у всьому шукаєш негатив.
Наступні тижні перетворилися на затяжну облогу. Олексій не відступав. Він умів бути наполегливим.
Обіймав її вечорами, говорив про маленькі ніжки й перші слова, про те, як чудово буде гуляти вчотирьох у парку.
Малював картинки майбутнього яскравими, соковитими мазками, повністю ігноруючи все, що не вписувалося в цю ідилію.
А Тетяна лежала ночами без сну і рахувала. Іпотека – одинадцять тисяч на місяць. Ще мінімум сім років. Її зарплата – двадцять вісім, і то якщо з преміями. Декретні – копійки.
Машу треба одягати, годувати, возити на англійську. Через пару років – репетитори, потім підготовка до іспитів.
І здоров’я. Боже, здоров’я. Останній візит до лікаря закінчився довгим списком аналізів і препаратів.
«Перед плануванням дитини обов’язково пролікуйтеся, – сказала лікарка. – Інакше ризикуєте і собою, і дитиною».
– Ти знову не спиш? – Олексій повернувся до неї в темряві.
– Думаю.
– Про погане, як завжди?
Він зітхнув – театрально, з присвистом.
– Тань, ну скільки можна? Вирішила б просто – і все само складеться. Завжди так буває.
Само складеться. Його улюблена мантра. Ніби життя – це пазл, деталі якого чарівним чином знаходять одне одного, якщо достатньо сильно в це вірити.
– Нічого само не складається, Льошо. Це тільки в казках.
– Ти просто песимістка.
Він повернувся на інший бік, і за хвилину його дихання стало рівним і глибоким. Заснув.
А Тетяна продовжувала дивитися в стелю, згадуючи, як поверталася з пологового будинку одна, бо чоловік – тоді ще офіційний – був надто зайнятий. Чим саме, вона дізналася пізніше…
***
Сварки прийшли якось непомітно. Начебто нічого не значущі, але все частіші й зліші.
– Я не розумію, чого ти від мене хочеш! – Олексій ходив по кухні. – Я хочу дитину. З тобою. Це що, злочин?
– Хотіти – не злочин. – Тетяна сиділа за столом, стискаючи пальцями скроні. – Я прошу тебе зрозуміти мою ситуацію.
– Яку ситуацію? Яку? Що всі жінки народжують, а ти особлива?
– У мене проблеми зі здоров’ям, Льошо.
– У всіх проблеми! – Він поставив чашку так різко, що кава вихлюпнулася на стіл коричневою калюжею. – Моя мати трьох народила і нічого, не скаржилася.
Тетяна промовчала. Сперечатися про чужих матерів – справа безнадійна.
– Гаразд, – вона підвела голову. – Давай конкретніше поговоримо. Мені потрібно пройти обстеження. Повне.
Підготуватися до дитини так, щоб не нашкодити собі та їй. Ти можеш допомогти?
– У якому сенсі допомогти?
– У прямому. Записати мене до лікарів, поїхати зі мною, розібратися в аналізах.
Олексій дивився на неї так, ніби вона попросила його станцювати балет.
– Це ж твої лікарі. Твоє тіло. Я тут до чого?
– До того, що дитина буде спільна. По ідеї.
– Але народжувати ж будеш ти. Я що, повинен за тебе по лікарнях бігати?
Через кілька днів вона повернулася до розмови. Спокійніше цього разу, зібраніше.
– Льоша, я порахувала. Щоб нормально підготуватися до планування дитини, мені потрібно близько ста тисяч.
Аналізи, лікування, вітаміни, препарати. Без цього лікар не рекомендує навіть пробувати.
Він відірвався від телевізора. На екрані щось вибухало – черговий бойовик.
– Скільки?
– Сто тисяч. Приблизно. Може, трохи менше.
– Ти зараз серйозно?
– Абсолютно.
Олексій розсміявся.
– Тобто ти хочеш, щоб я виклав сто штук на твої болячки?
– На підготовку до народження нашої спільної дитини. Яку ти так хочеш.
– Це твої проблеми, Таня. Твоє здоров’я. При чому тут я?
Вона дивилася на нього – на цього красивого, впевненого чоловіка.
І Олексій щойно вимовив саме ті слова, яких вона боялася. І водночас чекала. Бо десь усередині знала.
– Тобто якщо я буду при надії і в мене будуть ускладнення – це теж будуть мої проблеми?
– Ну ти переборщила. – Він похитав головою. – Це різні речі.
– Як це різні, Льошо? Поясни мені.
– Ну… лікуватися – це одне. А виношування – інше.
– А дитина захворіє – теж інше? А я в декреті без грошей залишуся – теж інше? Мені потім на кожну дрібницю у тебе гроші випрошувати?
Олексій підхопився з дивана, і його обличчя потемніло від злості.
– Ти спеціально все ускладнюєш! Спеціально шукаєш причини відмовитися! Визнай вже – ти просто не хочеш від мене дитини!
– Я хочу розуміти, що не залишуся одна з усім цим.
– Та яке «одна»? Я ж тут! Живу з тобою!
– Жити й допомагати – різні речі.
– Ти мене дістала своїми умовами! – Він схопив пульт, вимкнув телевізор. – У тебе вічно все не так! Завжди якісь «але»!
– Моє «але» – це моє здоров’я і безпека моєї дитини.
– Нашої! – гримнув він. – Нашої дитини!
– Яку ти не готовий утримувати навіть на етапі планування.
Вони завмерли по різні боки кімнати. Між ними – журнальний столик, два метри килима і прірва нерозуміння.
– Знаєш що, – Олексій заговорив тихо, і це було лякаюче, – якщо ти не хочеш нормальної сім’ї, навіщо взагалі жити разом? Навіщо все це?
Тетяна повільно видихнула. Ось і воно. Ультиматум.
– Тобто я маю народити, щоб ти залишився?
– Я хочу сім’ю, Тань. Справжню.
– А та, що є – несправжня? Моя донька – несправжня?
Він скривився.
– Ти все перекручуєш.
– Ні. Я просто нарешті чую, що ти насправді думаєш.
Вона встала, пройшла повз нього на кухню. Налила води.
– Таня, ну досить уже! – Він з’явився у дверному отворі. – Давай як нормальні люди все вирішимо.
– Ми вирішуємо. Я запропонувала тобі конкретну річ – оплати підготовку до своєї мрії, якщо тобі так важлива ця дитина. Ти відмовився.
– Тому що це маячня! Сто тисяч на аналізи!
– Це не маячня. Це медицина. І це показує, наскільки серйозно ти ставишся до того, чого вимагаєш.
Олексій мовчав секунду, дві, три. А потім його обличчя спотворилося – гримаса, яку Тетяна бачила вперше за весь рік.
– Знаєш що? Мені це набридло. Ось це все. – Він обвів рукою кухню, коридор, невидиму Машу за стіною. – Ти хочеш жити одна – живи. Я йду.
І пішов. Справді пішов. Зібрав сумку за п’ятнадцять хвилин, поки Тетяна сиділа на кухні з недоторканою склянкою води.
Не сказав «до побачення». Не спробував поговорити ще раз. Просто грюкнув дверима – і все.
Тиша навалилася відразу, як важка ковдра. Маша виглянула зі своєї кімнати.
– Мамо? А де дядько Льоша?
– Поїхав.
– Надовго?
Тетяна подивилася на доньку – на її спокійне, трохи сонне личко, на розпатланий хвостик, на забруднені фломастерами пальці.
– Назавжди, здається.
Маша кивнула. Без особливих емоцій. Наче йшлося про сусіда, який переїхав в інший район.
– Гаразд. Мамо, а можна мені яблуко?
***
Дні минали своєю чергою. Олексій не дзвонив, не писав, розчинився в просторі, наче його й не було ніколи.
Тетяна ловила себе на тому, що чекає – не на його повернення, ні. Чекає хоч якогось знаку, що рік спільного життя щось означав.
Знаків не було.
Зате був спокій. Дивний, незвичний спокій, який поступово заповнював квартиру, витісняючи тривогу і напругу.
Більше ніхто не вимагав рішень. Ніхто не питав «ти подумала?» з цією вкрадливою наполегливістю. Ніхто не кривився від її страхів і не називав їх драмою.
Тетяна вставала вранці, будила Машу, готувала сніданки, їхала на роботу, забирала доньку зі школи, перевіряла уроки, читала перед сном.
Звичайне життя. Нудне, розмірене, передбачуване.
Минув місяць, потім другий. Тетяна записалася до лікаря – на ті самі аналізи, про які говорила Олексію.
Оплатила сама, з відкладених грошей. Почала лікування. Не заради майбутньої дитини – заради себе.
Вечорами, коли Маша засинала, вона іноді сідала на кухні з чаєм і думала.
Про те, що просте жіноче щастя – надійний чоловік поруч, повна сім’я, відчуття захищеності – можливо, їй недоступні.
Можливо, це з тих речей, які одним даються легко, а іншим не даються зовсім.
Ці думки приходили пізно ввечері, у темряві, коли втома змивала захисні бар’єри.
Тетяна просто визнавала: так, боляче. Так, самотньо. Так, хотілося б інакше, але вийшло як вийшло.
А через рік Тетяна зустріла Миколу. Як нагороду. Добрий і турботливий, він просто огортав її ніжністю і любов’ю.
Подружився з Машею, яка, у свою чергу, потягнулася до нього.
І Тетяна хотіла знову з головою зануритися в ці почуття. Як минулого разу.
Але всередині все стискалося від страху, а раптом все знову зруйнується?
Але Микола не тиснув, не ставив умов. Він просто був поруч. І Тетяна майже здалася.
Вона нарешті дозволила собі розслабитися і бути щасливою. Вперше з упевненістю, що все буде добре. Тепер це справді її чоловік.
