Вже втретє за тиждень Таня застала свого малого сина, Льову, біля сусідського паркану.
Хлопчик притиснувся до паркану, його пальці нервово перебирали дерев’яні планки, а очі не відривно стежили за рудою куркою, яка важливо крокувала по двору.
– Льова, додому! – покликала Таня, але син навіть не обернувся.
Вона зітхнула і обережно підійшла ближче. У цей момент з-за рогу будинку з’явилася Дарина – худа, з різкими рисами обличчя, у вицвілій синій сукні жінкм. Побачивши Льову, вона нахмурилася.
– Знову тут? – її голос прозвучав сухо, але без злості.
Льова не відповів – він рідко відгукувався на чужі слова. Але його пальці раптом завмерли, а погляд став ще більш зосередженим.
Курка, помітивши рух, кудкудакала і дзьобала зерна біля його ніг, ніби навмисно дратуючи.
Дарина схрестила руки на грудях.
– Чого він весь час тут тиняється? – запитала вона у Тані, але вже м’якше.
– Йому подобаються кури… – Таня збентежено посміхнулася. – Він просто спостерігає. Не буде заважати.
Дарина мовчки дивилася на Льову. В її очах промайнуло щось невловиме – чи то біль, чи то спогад.
– Раніше у мене їх два десятки було… – раптом сказала вона тихо, більше собі, ніж Тані.
Льова, немов відчувши, що мова йде про курей, несподівано підвів очі на Дарину. Не посміхнувся, не заговорив – просто подивився.
Сусідка завмерла. Потім різко махнула рукою:
– Гаразд, нехай дивиться. Тільки за паркан не лізти.
І, розвернувшись, пішла в будинок, грюкнувши дверима.
Таня підійшла до сина, обережно взяла його за руку.
– Ходімо, сонечко.
Льова на секунду затримався, ще раз глянув на курку, потім покірно пішов за Танею.
Сергій, знайомий Тетяни з юнацьких років, з’явився через кілька днів. Він тримав у руках яскраво-зелений дитячий велосипед з блискучими колесами і дзвінком на кермі.
Льова, який сидів на землі і викладав у ряд камінчики, навіть не підняв голови, поки не почув легкий дзвін.
Хлопчик повільно повернувся. Його погляд ковзнув по велосипеду, затримався на спицях, що оберталися в сонячному світлі, і раптом в його очах спалахнув інтерес.
– Подумав, йому сподобається, – посміхнувся Сергій, обережно поставивши велосипед.
– Він ніколи не катався… Навіть на триколісному. Боюся, він злякається… – зізналася Таня.
Сергій кивнув і присів навпочіпки за метр від Льови і тихо покликав:
– Льово. Хочеш, покатаю?
Хлопчик не відповів, але перестав перебирати камінчики. Сергій повільно підкотив велосипед ближче, потім – несподівано для Тані – сів на нього сам.
Його довгі ноги безглуздо стирчали в сторони, але він зробив вигляд, що це абсолютно нормально, і кілька разів натиснув на дзвінок.
– Дінь-дінь!
Льова завмер. Потім – на подив Тані – невпевнено потягнувся до керма.
– Ось так, – Сергій обережно зліз, допоміг хлопчикові вхопитися за ручки. – Тримай міцніше.
Льова не відразу зрозумів, що робити, але коли Сергій почав повільно вести велосипед, його пальці вчепилися в кермо сильніше.
Таня не могла відвести очей. Льова не посміхався, не сміявся, як інші діти, але в його зазвичай розфокусованому погляді тепер горіла вперта рішучість.
– Тримай рівновагу, – Сергій йшов поруч, однією рукою притримуючи сідло. – Ось так… Молодець.
І тоді – о диво! – Льова сам натиснув на педаль. Всього один оберт. Потім ще один. Таня прикрила рот долонею. Її хлопчик їхав.
Сергій, не перестаючи підбадьорювати Льову тихими словами, подивився на Таню і посміхнувся.
А Льова вже котився по двору, все впевненіше натискаючи на педалі. Його пальці міцно стискали кермо – ніби він нарешті знайшов те, що так довго шукав.
З того дня Сергій став часто заходити. Він, як і Лев, вважав за краще влаштуватися біля паркану, що розділяв двір Тані і сусідки, навіть приніс туди пеньки, щоб зручно було сидіти.
Дарина, яка часто поралася у дворі – підмітала, поправляла паркан, годувала курей і гусей, робила вигляд, ніби не помічає сусідів. Вона жодного разу не поглянула в їхній бік.
Ці вечори нагадали Тані про час, коли вона була щаслива: тоді Лев був зовсім маленьким, і його дивацтва ще не лякали колишнього чоловіка Костю, тоді у неї була сім’я.
Чи зможе Сергій стати її сім’єю?
Одного разу Таня набралася сміливості і запитала:
– Сергій… Ти пам’ятаєш, як ми сиділи тут влітку, перед тим як я поїхала?
Він напружився, але не став заперечувати.
– Пам’ятаю.
– Ти тоді сказав, що місто мене зжерє…
– І не помилився, – він різко повернувся до неї, і в його погляді спалахнула стара образа. – Ти повернулася зламана. З дитиною, яку покинули. Хіба це не доказ?
Чути таке було боляче. Але він був правий.
– Головне, що я повернулася. І Льова тут щасливий.
– Ти могла б бути щаслива тоді, – перебив Сергій. – Якби залишилася.
Тиша зависла між ними, важка і колюча. З сусідського двору долинув звук відра – Дарина різко поставила його на землю. Сергій здригнувся і мимоволі обернувся.
Льова раптом підняв голову і потягнувся до велосипеда – свого нового способу спілкуватися зі світом. Сергій подивився на нього, потім на Таню.
– Я просто не можу забути, – зізнався він. – Що місто забрало у мене все.
Таня хотіла заперечити, але в цей момент зловила погляд сусідки. Вона що, підслуховувала їхню розмову?
Дарина стояла, стиснувши граблі, і дивилася прямо на Сергія. А він встав і пішов геть.
І Таня раптом усвідомила: вони всі троє – вона, Сергій, Дарина – були поранені одним і тим же. Всі вони втратили все, що було для них важливим.
Льова подзвонив у дзвінок. Дзвін-дзвін. Ніби даючи знак.
Крім Сергія, Таня спілкувалася тільки з Людкою. Що б Сергій не говорив, але в міському житті були свої принади – там у Тані залишилися подружки, кіно і прогулянки по набережній.
У селі Таня часто сумувала, але Людка завжди вміла підняти їй настрій. Ось і цього разу – у Людки втекли поросята, і вони з Танею вдвох бігали за ними по всьому городу, регочучи, як божевільні…
… Першою дим помітила Людка.
– Таня! Пожежа! – закричала вона.
Повільно, немов у кіно, Таня обернулася і побачила, як з її будинку валить дим.
– Льова! – її голос зірвався в німий жах.
Ноги підкошувалися, але вона мчала, спотикаючись об купини, серце калатало так, що, здавалося, ось-ось розірве груди.
Коли вона вбігла у двір, то побачила Дарину. Сусідка, завжди така похмура і замкнута, виносила з палаючого будинку Льову – він був блідий, з широко відкритими очима, але живий.
Вона тримала його міцно, притискаючи до себе, її обличчя було спотворене гримасою болю – рукав її кофти тлів, на руках червоніли страшні опіки.
– Він піч відкрив, – хрипло видихнула вона, передаючи хлопчика Тані.
Льова не плакав. Він був у шоці, його пальці судорожно вчепилися в мамину кофту, але він дихав.
Таня обійняла його, не в силах вимовити ні слова. Тільки потім, крізь ком у горлі, прошепотіла:
– Дякую…
Дарина не відповіла. В її очах було щось невимовне – ніби вона бачила не цю пожежу, а ту, давню, яка забрала у неї все.
Притискаючи до себе обпечені руки, вона вже бігла до колонки, щоб підключити шланг до води, а звідусіль збігалися люди з відрами, готуючись боротися з вогнем.
Сергій прибіг разом з іншими, і Таня чекала, що він кинеться до неї, але, побачивши Дарину, він завмер. І в цей момент Таня все зрозуміла.
Вона притиснула Льову міцніше, відчуваючи, як він тремтить. А над селом піднімався чорний дим, і здавалося, що він назавжди змінить всіх – і тих, хто втік від минулого, і тих, хто так і не зміг його відпустити.
Будинок обгорів, але відновити його ще було можливо. Людка запросила Таню поки пожити у неї, все одно кімната пустувала з тих пір, як син поїхав до міста вчитися.
Сергій заглянув до них ненадовго: в руках у нього була банка з маззю від опіків, і Таня впевнилась у своєму припущенні. Стало гірко: його вона теж втратила.
– Іди до неї, – Таня тихо сказала Сергію, поправляючи ковдру на плечах Льови.
Хлопчик, загорнутий в чужий плед, вже засинав у неї на руках, змучений шумом і страхом.
– Вона мене до себе не пустить, – пробурмотів він, але в голосі не було впевненості.
Таня подивилася на нього – на цього впертого, скривдженого чоловіка, який роками носив у собі образу, наче броню.
– А ти спробуй, – посміхнулася вона крізь сльози. – Тепер у тебе хоча б є привід.
Сергій затримав погляд на Льові – на його спокійному обличчі, на віях, що тремтіли уві сні. Потім різко кивнув і вийшов.
Коли Сергій зник у будинку сусідки, Таня відчула, як щось клацнуло – ніби старий замок нарешті піддався ключу.
Льова уві сні притиснувся до неї міцніше. А десь далеко, за річкою, піднімався місяць – блідий, холодний. Але він обіцяв, що завтра знову буде сонце.
