– Як воно, кохати по-справжньому? – думала перед сном в освітленій місяцем кімнаті Леся.
Лесі щойно виповнилося двадцять. Вона ще не знала, як виглядає справжнє кохання, лише уявляла його за книгами, серіалами і трохи — за маминими спогадами. Але літо того року виявилося таким же непередбачуваним, як раптова гроза в червні: яскраве, гучне і… з блискавками.
Після кожного навчального курсу вона приїздила в батьківський будинок за містом, в селі. Любила гуляти на світанку. Любила слухати нічні мелодії природи та мріяти, як вона зустріне своє кохання.
Він з’явився на вечірці у Владика. Просто зайшов на подвір’я, ніби випадково — у зім’ятій сорочці, з поглядом, який був більше втомленим, ніж чарівним. Звали його Тарас.
Не високий, не атлет — але з отим голосом, у якому було щось кінематографічне. Говорив так, наче розповідав історії навіть тоді, коли питав, де вбиральня.
— Ти не звідси? — спитала Леся, коли вони залишилися удвох біля чайничка, що парував чай із м’ятою.
— Ага. З Києва. Програміст. Приїхав до діда.
— А, той, що з голубами? – спробувала вгадати дівчина. Бо той дідусь чимось нагадував їй Тараса.
— Той самий. А ти, я так розумію, місцева зірка? Тебе всі називають «та Леся». Навіть баба Стефа.
Вони обоє засміялися. Потім було все — вечори на лавці біля річки, гітара, перші доторки пальців, які тремтіли, ніби торкалися струни не тільки музичної, а й душевної.
Але Тарас був складний. Він міг зникнути на два дні, потім з’явитися з бутербродами, мов нічого не сталося. Міг здаватися щирим, а потім закриватися, як ноутбук перед оновленням. Леся мучилася. Записувала в щоденнику:
“Він — як стара пісня, яку любиш, але не завжди розумієш слова.”
Інколи вона телефонувала йому — і слухала довгі гудки. Інколи він приходив — і говорив щось таке беззахисне, що хотілося пробачити все:
— Прости, я… не завжди вмію бути поруч. Але коли я з тобою — я справжній.
Леся говорила собі, що це перше кохання. Що воно має бути безумним, щемким, диким. Але одного вечора, коли вона чекала його під липою майже годину, а Тарас так і не прийшов, у ній щось змінилося.
Одного разу він написав їй: “Сьогодні лишуся вдома, втомився дуже. Відпочину”.
Вона з розумінням відповіла: “Звісно! Висипайся та набирайся сил. Чекаю нашої зустрічі”. Але того вечора Леся випадково побачила його в компанії друзів — у кафе, де грала жива музика.
Він сміявся, тримав каву однією рукою та обіймав незнайому дівчину за плече іншою. Вона застигла на мить. Потім повернулася і пішла додому.
Вона зняла босоніжки, сіла просто на підлогу. І сказала вголос:
— Мені болить, значить — було справжнє. Але я не хочу більше бути лише очікуванням.
Через день Тарас приїхав із вибаченнями, але вона вже була не та. Вона подякувала. І обійняла. Але двері в душу тихо прикрила.
В щоденнику з’явився новий запис: “У мені все змішалося: злість, біль, і… ще щось. Я хотіла пробачити. Тому що люблю. Бо кожен дотик, кожен його погляд, це не просто спогад — це я, справжня. Але також я — та, яку обманюють.
Я не знаю, що страшніше: його брехня чи моя готовність знову повірити. Чи варто триматися за людину, яка навіть не може чесно сказати, де вона. Я — не запасний варіант. Я — не зручний тил. Я — Леся. І я маю вибір.”
Наступного ранку вона написала йому: “Можемо зустрітись? Поговорити.”
Зустрілися на старій лавці біля річки, де він вперше поцілував її у щічку та обійняв своїми гарячими руками, мов м’якими крилами чарівного птаха, коли вона змерзла від прохолоди води.
Тарас виглядав винуватим. Так він і був винуватим, але намагався не подавати вигляду і не починати з вибачень. Складна натура…
— Ти хотіла щось сказати? – впевнено і трохи злісно почав він розмову.
— Я бачила тебе вчора. У кафе.
Вона не звинувачувала, не проявляла емоцій, як їй здавалось тоді. Просто констатувала факт.
Тарас затамовано дивився в її ніжні очі, але не витримав того охололого погляду і опустив свої:
— Леся, я не хотів… Я не хотів тебе образити. Не знаю, чому так сталося. Мені просто важко з собою, а не з тобою.
— Тарасе, я не прошу пояснень. Я хочу лише, щоб ти зрозумів: я між «хочу» і «не хочу» вже надто довго. Я хочу тебе — чесного, присутнього. Але не хочу себе — що постійно сумнівається і болючої. Я намагаюся пробачити, але водночас — боюсь. Бо пробачення без змін — це пастка.
Він хотів доторкнутись до її руки, але вона відсторонилась. Хоча зробила це не різко, а лагідно.
«Чому робить так? Чому не кричить? Не сварить та не дорікає?» – думав він спантеличено. «Невже так швидко розлюбила?!…»
Але не кричала і не сварилась Лесі саме тому, що любила його настільки чисто, що не хотіла скривдити ні на дрібничку.
Довго мовчав, понуро смикаючи волосся біля вух та потираючи підборіддя. А потім це…
— Ми, можливо, могли б бути щасливими, — прошепотів він.
— Можливо. Але я хочу бути щасливою не «можливо». А точно.
…і вже потім було прощання. Тихе, чесне, остаточне.
Чи назавжди?
Їхня остання зустріч відбулася на вокзалі. Тарас мав повертатися до Києва. В руках — рюкзак, на плечах — тінь провини. Леся прийшла не з квітами, а з термосом чаю з м’ятою.
— Ще пам’ятаєш той вечір у Владика? — запитала вона, подаючи термос.
— Як забути. Там було справжнє…
— Було, — кивнула Леся. — І добре, що було.
Він дивився на неї довго. Потім простягнув їй свою улюблену книгу — стара, потерта збірка есеїв.
— Це на згадку. Там підкреслено — усе, що я не зміг тобі сказати та пояснити.
Вона не плакала. Просто усміхнулась:
— Тарасе… я не шкодую. Ти навчив мене слухати серце. Але тепер я навчаюся — берегти себе.
Він спробував щось сказати, але слова не з’являлися. Тільки пальці ковзнули по її руці востаннє, залишаючи тепло, як від недопитого чаю.
— Може, колись… — почав він.
— Не обіцяй. Нехай це буде просто спогад. Гарний, чесний. Без обіцянок, що не збудуться.
— Я хотів бути для тебе кращим.
— А я — для себе. І знаєш, я вже стала.
Поїзд рушив. Вона стояла ще хвилин десять, тримаючи книгу і вдихаючи запах залізничної осені. Потім повернулася додому — до себе нової.
З того літа в неї залишилась стара сорочка Тараса, з якої вона пошила чохол для подушки. Щоночі, коли клала голову, згадувала: перше кохання — це не ідеальний принц. Це перша зустріч із собою справжньою.
Минуло літо. Леся повернулася до університету після літньої практики, трохи подорослішала, навчилася пекти банановий хліб і вже не писала в щоденник кожну емоцію. Але час від часу вона поверталась у думках до того літа, до лавки, до голосу Тараса.
Одного разу, восени, вона побачила його в метро — він стояв у натовпі, тримав каву і, здається, когось чекав. Вони зустрілися поглядом. Він посміхнувся. Вона — теж. Але обидва не зробили ані кроку.
І це було правильно. У кожного тепер була своя історія. Їхня — залишилась у селі, у тому яскравому червні, між гітарними акордами і чайною м’ятою.
Леся йшла далі. І знала, що справжнє кохання — це не завжди той, кого ти зустріла першим. А той, хто з’явиться тоді, коли ти вже знаєш, ким є сама.
