— Тато? Що ти тут робиш о такій годині?
Еля відчинила двері і побачила батька з валізою. Степан Михайлович стояв на порозі — розгублений, пом’ятий, у зім’ятій сорочці.
За вікном уже стемніло, годинник показував пів на одинадцяту.
— Можна у вас трохи пожити? — запитав він, не дивлячись дочці в очі.
— Звичайно, заходь. Що сталося? Де мама?
— Вона вдома. Все нормально. Просто… можна я у вас побуду?
Еля пропустила батька в квартиру. Зі спальні вийшов її чоловік Ігор у домашніх штанях і футболці.
— Степан Михайлович? Добрий вечір. Щось сталося?
— Ми посварилися зі Свєткою. Можна у вас переночувати?
Еля та Ігор переглянулися. За дванадцять років, що молоді були разом, такого ще не траплялося.
Батьки Елі жили душа в душу — принаймні, так завжди здавалося. Сорок років разом, двоє дітей, онуки. Зразкова сім’я.
— Тату, а що сталося? — Еля допомогла батькові зняти куртку. — Ви ж ніколи серйозно не сварилися.
— Не хочу говорити.
— Може, чаю? — запропонував Ігор.
— Краще чогось міцнішого, — буркнув Степан.
Еля дістала з холодильника пляшку, нарізала овочі, ковбаску. Сівши на кухні, Степан випив чарку залпом, закусив огірком.
— Тату, ну розкажи. Може, можна щось виправити?
— Нема чого виправляти. Все. Сорок років коту під хвіст.
— Та що сталося?
— Вона мені зрадила. Ось що.
Еля ледь не вдавилася чаєм. Ігор закашлявся.
— Мама? Зрадила? Тату, ти що, з глузду з’їхав?
— На власні очі бачив.
— Що ти бачив?
— Не хочу говорити про це.
Степан налив ще чарку, випив. Еля дивилася на батька і не впізнавала.
Завжди спокійний, розважливий, він зараз був схожий на ображену дитину.
— Тату, мама тебе любить. Вона ж…
— Любить! — Степан стукнув кулаком по столу. — Так любить, що з Льовкою плутається!
— З яким Льовкою?
— З моїм другом! Ми так багато років дружили, а він… сволота!
Еля спробувала зателефонувати матері, але та не брала трубку. Надіслала повідомлення: «Мамо, тато у нас. Що сталося?» Відповіді не було.
— Гаразд, тату, давай спати лягати. Вранці на свіжу голову поговоримо.
— Не хочу спати.
— Степане Михайловичу, — втрутився Ігор, — давайте завтра ввечері посидимо нормально. Вип’ємо по-людськи, поговоримо. А зараз ви втомилися, і дорога…
— Яка дорога? Я на метро приїхав. Навіть машину не взяв. Залишив їй. Нехай з Льовкою на ній катається.
Степана поклали в кімнаті для гостей. Еля довго не могла заснути, думала. Батьки були для неї прикладом.
Коли подруги скаржилися на сімейні проблеми, вона завжди говорила: «Ось мої сорок років разом, і жодної серйозної сварки».
І раптом — зрада? У їхньому віці?
Вранці Степан поводився, як ні в чому не бувало. Поснідав, допоміг Ігорю полагодити кран, що капав у ванній, подивився новини. На питання про вчорашнє відповідав односкладово.
Еля знову намагалася додзвонитися до матері. На п’ятий дзвінок вона відповіла:
— Алло.
— Мамо, що відбувається? Тато каже, ти йому зрадила.
— Твій батько — старий дурень.
— Мамо!
— Що «мамо»? Сорок років прожили, а він таке влаштував… Льовці ніс зламав. Той тепер у травмпункті.
— За що?
— Запитай у свого батька. Нехай розповість, яку картину його хвора уява намалювала.
— Мамо, поясни нормально.
— Нема чого пояснювати. Кран потік, я сантехніка викликала. Льовка прийшов — він же по сантехніці підробляє на пенсії. Лагодив, весь водою облився.
Я дала йому футболку татову стару переодягнутися. А твій батько прийшов, побачив і вирішив… дурна я стара, що за такого ідіота заміж вийшла.
— Мамо, так це непорозуміння!
— Яке непорозуміння? Він Льовку відлупцював, мене обізвав і пішов. Сорок років разом, а він мені не повірив. Навіть вислухати не захотів.
— Мамо, він просто…
— Нічого не просто. Нехай живе де хоче. Я його знати не хочу.
Гудки. Еля поклала телефон, пішла до батька.
— Тату, я з мамою розмовляла.
— І що вона наговорила?
— Що Льовка сантехніком до вас приходив. Кран лагодив.
— Вона все бреше.
— Тату, а ти точно бачив, що вони… ну…
— Я бачив Льовку в моїй футболці! У моїй! Стоїть на кухні, чай п’є, в моїй футболці!
— І все?
— А що ще треба?
— Тату, може, він справді кран лагодив? Облив свої речі і переодягнувся?
— У мою футболку!?
— Ну і що? Мама дала переодягнутися. Що тут такого?
Степан мовчав. Потім встав, пройшовся по кімнаті.
— Вона з ним сміялася. Сидять на кухні, чай п’ють і сміються.
— Тату, це не злочин — сміятися.
— Вона зі мною так не сміється.
— Що?
— Давно не сміється. А з ним — сміялася.
Еля сіла поруч з батьком, взяла його за руку.
— Тату, ти ревнуєш?
— Які тут ревнощі? Мені шістдесят п’ять років.
— І що? Ревнощі не питають віку.
— Дурниці.
— Тату, а ти мамі казав, що тобі бракує її уваги? Що хочеш, щоб вона з тобою сміялася?
— Що я, хлопчисько, щоб уваги просити?
— А битися — не по-хлопчачому?
Степан опустив голову.
Увечері зібралися на кухні. Ігор дістав пляшку хорошого червоного, Еля приготувала закуски.
Степан спочатку відмовлявся, але після другого келиха розговорився.
— Розумієш, йду додому. Настрій хороший — премію дали на роботі. Думаю, куплю Свєтці квіти. Давно не дарував.
Заходжу в квартиру — голоси на кухні. Сміх. Йду туди, а там Льовка. У моїй футболці. Улюбленій. Яку Свєтка подарувала на день народження п’ять років тому.
— Тату, але ж це стара футболка.
— Улюблена вона! З Бівісом і Баттхедом. Свєтка спеціально замовляла, бо ми в молодості цей мультик любили. А він у ній сидить. І вони сміються. А під столом — його штани, а сорочка на стільці висить.
— Тому що мокрі були, — вставила Еля.
— Звідки ти знаєш?
— Мама сказала. Він кран лагодив, весь водою облився.
— Могла попередити, що сантехніка викликала.
— А ти б сам полагодив?
— Ні. Але попередити могла.
— Тату, а що було далі?
— А далі я як побачив його в моїй футболці… Підлетів, за груди схопив. Він мені щось каже, а я не чую. Свєтка кричить. А я його б’ю. Уявляєш? Льовці шістдесят вісім років, а я його б’ю.
— І що потім?
— Потім Свєтка мене відтягнула. Почала кричати, що я псих, що вигадую чорт знає що. А я їй кажу — я все бачу, не треба мені очі замилювати. Вона плакати почала. А я речі зібрав і пішов.
— Тобто ти навіть не вислухав її?
— А що слухати? Все ж очевидно було.
— Що очевидно, тату? Що твій друг прийшов полагодити кран?
— Та кажу ж, у моїй футболці він був!
— Тату, — Еля налила батькові ще келих, — а тобі не здається, що ти сам все вигадав? Ну дивись — якби у них щось було, хіба вони стали б це робити у вас вдома? Вдень? Коли ти в будь-який момент можеш прийти?
— Може, пристрість накотила.
— Яка пристрасть? Їм обом під сімдесят.
— Свєтці шістдесят три.
— Неважливо. Тату, ти ж розумна людина. Подумай логічно.
Степан мовчав, крутив у руках келих.
— Тату, а може, справа не в Льовці? Може, у вас з мамою щось не так?
— Все так.
— А чому вона з тобою не сміється?
— Не знаю. Втомилася, напевно.
— Від чого?
— Від мене.
Ігор, який до цього мовчав, раптом сказав:
— Степан Михайлович, а коли ви востаннє кудись разом ходили? У кіно, в театр?
— Не пам’ятаю.
— А квіти дарували?
— На восьме березня.
— А просто так?
— Навіщо просто так?
— А компліменти говорили? — підхопила Еля.
— Які компліменти? Ми сорок років одружені.
— Ось саме тому і потрібні.
Степан допив, відкинувся на спинку стільця.
— Я ідіот, так?
— Так, — сказала Еля.
— Дякую, донько, втішила.
— Тату, ти побив людину через свої вигадки. Образив маму. Пішов з дому, не вислухавши пояснень. Як це назвати?
— А що тепер робити?
— Вибачатися. Перед мамою, перед Льовкою.
— Свєтка мене не пробачить.
— Пробачить. Ви сорок років разом. Але доведеться постаратися.
Наступного ранку Еля повезла батька до квіткового магазину.
— Які брати? — розгублено запитав Степан, дивлячись на різноманіття букетів.
— Які мамі подобаються?
— Троянди, здається.
— Якого кольору?
— Не знаю. Червоні?
— Тату, ти сорок років з нею живеш і не знаєш, які квіти вона любить?
— Вона все любить.
Еля зітхнула. Вибрали великий букет з рожевих троянд — мама завжди говорила, що рожевий — її улюблений колір.
Потім заїхали в кондитерську за тортом. Степан вибрав «Наполеон» — в молодості вони зі Світланою часто його купували.
— А Льовці що купити? — запитав Степан.
— Пляшку хорошу. І до лікаря його, за свій рахунок.
Біля батьківського будинку Степан завмер.
— Не можу.
— Можеш. Іди.
— А якщо не відчинить?
— Відчинить. Іди вже.
Еля почекала в машині. Хвилин через десять батько написав: «Впустила. Розмовляємо».
Вона поїхала. Вдома Ігор запитав:
— Думаєш, помиряться?
— Звичайно. Вони ж кохають одне одного. Просто забули про це.
Увечері зателефонувала мама:
— Дякую, донечко.
— За що?
— Привела до тями старого дурня. Сидить зараз, телевізор дивиться. Вибачення досі просить.
— І правильно робить.
— До Льовки завтра поїдемо. Ніс йому зламав твій батько.
— Мамо, а ти його любиш?
— Кого? Льовку?
— Тата, мамо.
— А куди я від нього подінуся? Сорок років прожили. Вже звикла.
— Це не відповідь.
— Люблю, звичайно. Тому й пробачила. Але нехай ще трохи помучиться. Для профілактики.
Через тиждень Еля заїхала до батьків. Застала ідеалізовану картину: тато з Льовкою на кухні в карти грають, мама пироги пече.
— О, дочка прийшла! — зрадів батько. — Льовко, дивись, це моя Еля.
— Здрастуйте, — збентежено привіталася Еля.
У Льовки під оком красувався здоровенний синець, ніс був заклеєний пластиром.
— Здрастуй, красуне. Чув, ти батька напоумила. Молодець.
— Я тепер же Льовку на процедури воджу, — похвалився Степан. — У платну клініку. Ніс підліковуємо.
— І правильно, — сказала Світлана, виставляючи на стіл пироги. — Не треба на друзів кидатися.
— Та годі тобі, Свєта, — махнув рукою Льовка. — З ким не буває. Зате тепер Стьопка мені винен до кінця життя.
— Це точно, — кивнув Степан.
Після чаю Еля зібралася йти. Батько проводжав її до дверей.
— Дякую тобі.
— За що?
— За те, що не дала дурневі старому зовсім зганьбитися. Уявляю, якби я так і жив з цією думкою.
— Тату, просто наступного разу спочатку подумай, потім дій.
— Наступного разу? Не дай Бог наступного разу.
— І ще, тату. Даруй квіти. Не тільки на свята.
— Буду.
— І кажи мамі, що любиш її.
— Це складніше.
— Вчися. Сорок років не говорив, може, час починати.
Степан обійняв дочку, і Еля побачила, як він постарів за останні роки. Сивина стала помітнішою, зморшки глибшими. Але в очах з’явилося щось нове. Може, розуміння. Може, вдячність.
— Іди вже, — сказав він. — А то мати ревнувати почне.
— До рідної дочки?
— Після мого викрутасу вона від мене всього чекає.
Вони розсміялися. І Еля подумала, що іноді навіть найміцніші сім’ї потребують потрясіння. Головне — вчасно зупинитися і згадати, заради чого все починалося.
