— Тату… — ледь чутно прошепотіла Ліза, з трудом повертаючи голову, немов навіть цей маленький жест давався їй з неймовірним зусиллям.
Вона лежала в лікарняній палаті вже чотири довгих місяці. Хвороба, як тінь, невідступно повзла по її тілу, висмоктуючи з нього життя день за днем.
Хвороба залишала лише тендітний силует дівчинки, яка колись стрибала по кімнатах, сміялася, будувала замки з подушок і вірила в чудеса.
Я ковтнув, відчувши, як всередині стискається щось невидиме, але болюче.
— А можна мені собачку?
Мені здалося, що в цей самий момент, коли вона попросила собаку, її обличчя трохи посвітлішало — ніби в ній спалахнула іскорка надії.
— Звичайно, можна, сонечко, — прошепотів я, намагаючись говорити впевнено. — Яку захочеш.
І наступного дня, не роздумуючи, я поїхав до притулку. У величезній залі, де в клітках сиділи десятки собак, моя душа раптово завмерла, зупинившись на одній.
Вона була худенькою, чорно-білою, з очима, в яких відбивався цілий всесвіт — розумні, глибокі, тривожні і добрі одночасно.
— Її звуть Луна, — сказала жінка з притулку. — Вона дуже добра. Особливо любить дітей.
— Підійде, — кивнув я, дивлячись на собаку. — Моїй дочці вона потрібна.
Коли я привіз Луну додому і обережно ввів її в кімнату до Лізи, сталося диво. Дочка вперше за багато тижнів посміхнулася.
Посміхнулася по-справжньому — теплою, живою посмішкою. Вона обійняла собаку, притиснулася до її шерсті, як до живої розради, і прошепотіла:
— Вона відчуває, що мені погано… Тату, дякую…
Але життя, як завжди, не дало нам довго насолоджуватися цим моментом.
Через пару днів мені терміново потрібно було поїхати у відрядження. Це не можна було відкласти — все було пов’язано з роботою, а отже з нашим майбутнім.
На час я залишив Лізу з її мачухою, моєю другою дружиною, яка обіцяла доглядати за дочкою.
— Не переживай, ми впораємося, — сказала вона спокійно.
Я поїхав з важким серцем, але сподівався, що все буде добре. Що Луна буде поруч. І Ліза точно не буде одна.
Але відрядження обірвалося на два дні раніше. Увечері я повернувся додому і… почув тишу.
Ні сміху Лізи, ні легких звуків від капців по підлозі, ні лап Луни, які чудернацько тихо стукали, коли вона бігла нам назустріч.
Серце стиснулося. Передчуття вдарило, як блискавка. Я кинувся в кімнату доньки — порожньо. Тільки порожня миска на підлозі і сліди лап, що ведуть до дверей.
На кухні — дружина. Сидить. П’є чай. Холодна, як лід.
— Де Ліза?.. Де собака?! — вирвалося у мене.
— Віддала я цю смердючу псину! — пирхнула вона. — А Ліза в лікарні. У неї піднялася температура, а ти з цими блоховозами…
Я більше не слухав. Через двадцять хвилин я був у лікарні. Ліза лежала, бліда, вся в сльозах.
— Тату, вона пішла?… я кликала її… а її не було… Чому?..
— Я знайду її, сонечко, — прошепотів я, стискаючи її долоню. — Обіцяю.
Три дні і дві ночі я не спав. Я об’їздив все місто, дзвонив у кожен притулок, кожну ветеринарну клініку, розміщував оголошення, просив допомоги у незнайомих людей. Я був готовий на все.
І на четвертий день я знайшов Луну. Вона сиділа в кутку вольєра, притиснувшись до стіни, скиглила, ніби знала, що на неї чекає порятунок.
Коли я відкрив клітку, вона кинулася до мене з такою силою, ніби в ній прокинулася вся любов, весь страх, вся надія — і тепер вона знала: ми знову разом.
Повернувшись до лікарні, я приніс Луну прямо в палату до Лізи. І знову за ці страшні місяці я побачив, як в її очах загорілося світло — живе, справжнє світло.
— Ти повернув її… значить, і я зможу повернутися, так?.. додому?..
Минуло два місяці. І сталося диво: Ліза пішла на поправку. Поступово, але неухильно.
Її обличчя знову стало рум’яним, рухи — впевненішими, голос — дзвінкішим.
А мачуха? Ми розлучилися. Жорстокість не заслуговує ні сім’ї, ні прощення.
Тепер у нас з Лізою і Луною — нове життя. Справжнє. Повне любові, відданості і світла.
Після виписки Ліза майже не відходила від Луни. Вони спали разом, їли разом, навіть телевізор дивилися удвох.
Луна ніби відчувала кожне коливання стану Лізи: якщо доньці ставало зле, собака клала морду їй на груди і скиглила. А коли Лізі було весело — Луна скакала по кімнаті, як цуценя.
— Тату, — одного разу сказала Ліза, — я ж тоді майже пішла… Але вона… вона мене втримала. Ніби гавкала на хворобу і гнала її геть.
Я мовчки кивнув, міцніше стиснувши її долоню.
Тим часом колишня дружина почала дзвонити. Спочатку з претензіями:
— Ти зруйнував сім’ю через собаку!
Потім з благаннями:
— Я не думала, що це так серйозно. Я просто не хотіла бруду в будинку… Повернися.
Але я не відповів. Зруйнувала не я — вона. Того вечора, коли проміняла хвору дівчинку на зручність і комфорт.
Через пів року Ліза вже гуляла в парку. В руках — повідець, поруч — щаслива Луна. Я трохи позаду, щоб не заважати.
І тут вона різко обернулася:
— Тату, можна ми з Луною підемо до всіх? Нехай вони з нею познайомляться! Адже вона у нас особлива!
Я кивнув, серце стиснулося від радості. Моє сонечко знову сміялося.
Минув рік. Ми разом переїхали в інше місто — ближче до моря, до сонця, до чистого повітря.
Я влаштувався працювати віддалено. Ліза пішла до школи, а Луна стала офіційною собакою-терапевтом: її тепер іноді запрошують до лікарні до інших дітей.
Одного разу я побачив, як Ліза тихо шепоче Луні:
— Ти ж знаєш, так? Тато — мій герой, а ти — моє диво. Разом ви мене врятували.
Я відвернувся, щоб вона не побачила сліз.
Іноді мені здається, що Луна з’явилася в нашому житті не випадково. Ніби її прислали з неба… як останній шанс. І цей шанс ми не пропустили.
Вже через кілька років хвороба відступила повністю. Ліза зміцніла, виросла, покращала. Її волосся знову стало густим, а щоки — рум’яними. Лікарі тільки хитали головами:
— Ми самі до кінця не розуміємо, як. Справжнє диво.
Але я знав — це диво звалося Луна.
Тепер щовечора, коли сонце сідало над морем, ми втрьох — я, Ліза і Луна — виходили на берег.
Ліза збирала мушлі, розповідала мені про школу, а Луна бігала по хвилях, гавкаючи на захід сонця.
Іноді до нас підходили перехожі:
— Яка у вас добра собака. Прямо як ангел.
І щоразу я ловив на собі теплий погляд дочки — вона знала, що це був її ангел-охоронець.
Одного разу, під час сімейної вечері, Ліза сказала:
— Тату, я колись теж заведу притулок. Для собак таких, як Луна.
— Чому? — посміхнувся я.
— Тому що одна з них врятувала мене. А тепер я хочу, щоб хтось врятував і їх…
Минали роки. Лізі виповнилося вісімнадцять. Луна постаріла — рухи стали повільнішими, очі трохи потьмяніли, але душа її залишилася такою ж: доброю, відданою, справжньою. Вони, як і раніше, були нерозлучні.
Коли настав той день… Ліза лежала поруч з Луною на підлозі, гладячи її по голові.
— Дякую тобі… — прошепотіла вона. — Я буду жити. Обіцяю.
Ми поховали Луну під старим деревом біля берега, де вона так любила ганятися за чайками. Ліза повісила на гілку її нашийник і написала на камені:
«Луна. Та, хто врятувала мене. Та, хто навчила мене жити. Моє світло. Моя тінь. Моя душа».
Тепер у нас є притулок. Невеликий, але зручний. Ліза рятує собак, як колись і хотіла.
І коли ввечері заходить сонце, і мале щеня кладе їй голову на коліна — вона посміхається крізь сльози:
— Я жива. Значить, все не дарма.
І десь там, серед зірок, напевно біжить щаслива Луна — по небу, по хмарах, туди, де діти більше не хворіють, а собаки завжди повертаються додому.
