— Коли ми з твоїм батьком одружимося, твоє життя перетвориться на кошмар, зрозумів?
Жінка нахилилася до хлопчика так близько, що він відчув запах її парфумів.
Саша притиснувся до кухонної шафи і стиснув край футболки.
— Чому ви так говорите?.. — голос затремтів сам собою.
— Тому що пора розставити крапки над «i», — холодно відповіла вона. — Запам’ятай: я не збираюся няньчитися з тобою.
Матір’ю бути теж. Я дітей не люблю, взагалі. Мені потрібен твій батько, а не ти.
— Тато про це знає? — тихо запитав він.
— Тато в мене закоханий, — посміхнулася жінка. — І скоро він на мені одружиться. Тож звикай: тепер він не тільки твій, але й мій. Я теж хочу проводити з ним час.
— А я чим заважаю? — щиро здивувався Саша.
— Своєю присутністю, — відрізала вона. — Тому не висни над ним, не проси нікуди тебе вести, не лізь з розмовами, коли я поруч. Хочу бути з ним наодинці. Не зрозумієш по-доброму — зроблю по-іншому.
Вона нахилилася ще ближче.
— Я вмію перетворювати життя людей на справжнє жахіття. Хочеш перевірити на собі?
Саша відчув, як до очей підступають сльози, і відвернувся до вікна.
У цей момент у передпокої грюкнули двері.
— Сашко, ти вдома? — почувся голос батька. — Привіт, синку!
Жінка миттєво випросталася, посмішка стала солодкою.
— О, Андрій прийшов, — проспівала вона. — Підемо зустрічати тата?
Саша промовчав…
… Рік тому Андрій і уявити не міг, що знову буде обговорювати весілля.
Після розлучення він вирішив, що сімейне життя — глава, яку краще закрити.
Колишня дружина полетіла в іншу країну з новим чоловіком.
— Мені потрібне нове життя, — сказала вона, засовуючи в валізу останню кофтину. — А дитина мене зараз тягне вниз. Ти впораєшся, ти ж надійний.
Справлятися довелося. Робота, уроки, кружки, каструлі, нічні температури, поїздки до лікаря.
Андрій жартував, що став «самотнім батьком-багаторуким Шивою». Але, коли Саша засинав, він часто сидів на кухні і думав, де ж він схибив.
Лариса з’явилася несподівано: струнка, доглянута, в дорогому костюмі.
Вони познайомилися на діловій зустрічі, потім була кава, обід, прогулянка по набережній.
— Ти не схожий на чоловіка з дитиною, — посміхнулася вона на третьому побаченні, коли він чесно розповів про сина. — Зазвичай такі живуть на роботі і між горщиками, а ти нормальний.
— Просто звик поєднувати, — посміхнувся Андрій. — У школі мене Юлієм Цезарем називали.
— Мене діти не лякають, — сказала Лариса і тут же додала: — Хоча якщо чесно, я їх не люблю. Не мій формат. Я до них байдужа.
— Саші вже десять, — обережно зауважив Андрій. — Він не немовля.
— Тим більше, — вона знизала плечима. — Ходить, говорить, сам їсть. Головне, щоб не нав’язувався.
І, до речі, у нас з тобою бонус. У тебе вже є дитина, значить, мені народжувати не обов’язково.
— Я б не відмовився ще від одного, — тихо сказав Андрій. — Але я не буду змушувати.
— Тоді ми з тобою ідеально підходимо один одному, — задоволено посміхнулася Лариса.
Він вирішив, що це дрібниці. Головне, що поруч нарешті з’явився хтось, з ким можна говорити не тільки про шкільні завдання і ціни на продукти.
Через пів року Андрій зважився познайомити Ларису і Сашу.
— Мені важливо, щоб ви подружилися, — сказав він синові вранці за сніданком. — Якщо щось тобі не сподобається, ти скажеш, добре?
— Вона буде жити з нами? — запитав Саша.
— Можливо. Колись, — чесно відповів Андрій. — Але я тебе не покину, це ти повинен знати завжди.
Саша кивнув, але в грудях неприємно потяжчало.
У суботу Лариса прийшла з букетом, пояшкою і коробкою цукерок.
— Привіт, герой, — вона нахилилася до Саші. — Я так багато про тебе чула.
— Добрий день, — ввічливо відповів він.
Андрій сяяв.
— Ну що, поїдемо втрьох у парк? Там атракціони, ярмарок…
— У парк? — Лариса тонко вигнула брову. — Я сьогодні в білих штанях, на атракціонах буде брудно.
Давай краще вдома затишно посидимо: фільм, сир, пляшечка червоного. Нам з тобою треба нормально поговорити, — вона заглянула Андрію в очі.
— Сашо, ти не проти, якщо ми сьогодні вдома залишимося? — запитав Андрій.
— Я в свою кімнату піду, — знизав плечима хлопчик. — У мене ще математика.
Він зачинив за собою двері і сів за стіл. Через стіну було чутно сміх Лариси і приглушений голос батька.
Саша дивився в підручник, але замість цифр бачив тільки чуже обличчя у їхній вітальні.
Наступного дня Андрій знову спробував:
— Сашо, підемо в кіно втрьох?
— Не хочу, — коротко відповів син.
— Чому?
— Просто не хочу.
— Ти її ревнуєш до мене? — м’яко запитав Андрій.
— Ні, — буркнув Саша і пішов до кімнати.
— Ну як тобі Лариса? — одного разу Андрій запитав між справою, коли вони вдвох мили посуд.
Саша витер руки і подивився у вікно.
— Не дуже, — чесно сказав він.
— Чому? — здивувався Андрій. — Вона ж намагається до тебе добре ставитися.
— Вона не така, як ти думаєш.
— З чого ти взяв?
Саша промовчав. Він згадував, як Лариса прошипіла в коридорі:
«Не заважай нам сидіти на кухні. Будинок великий, можеш і в кімнаті посидіти».
Згадував, як вона відсувала його зошити зі словами: «Знову ці уроки на столі, можна хоч раз по-людськи посидіти?»
Але сказати все це було страшно.
— Тату, не одружуйся з нею, добре? — тихо попросив він. — Будь ласка.
Андрій зітхнув.
— Сашо, я дорослий. Я бачу, що вона мене кохає. І вона до тебе нормально ставиться. Просто ви ще не звикли одне до одного. Це не привід руйнувати все.
Хлопчик опустив очі.
«Якби ти бачив її, коли тебе немає», — подумав він.
Лариса швидко зрозуміла, що відкрито ігнорувати сина не вийде, і придумала іншу тактику.
При Андрії вона була зразковою майбутньою мачухою.
— Сашко, тобі печиво з шоколадом чи з горіхами? — дзвеніла її посмішка.
— Ні, дякую, я не хочу, — відповідав він.
— Яка вихована дитина, — говорила вона Андрію. — Я навіть не думала, що можу прийняти когось чужого. Напевно, це доля.
Коли двері за Андрієм зачинялися, голос змінювався.
— Так, слухай сюди, — говорила вона, заглядаючи в його кімнату. — Мені набридло, що ти весь час трешся на кухні. Хочу спокійно посидіти з твоїм батьком — ти там. Знайди собі заняття. Будинок великий.
— Я просто вдома живу, — розгублено відповідав Саша.
— Живи у своїй кімнаті, — холодно кидала Лариса. — Мені твоя фізіономія тут не потрібна.
Потім з’явилися погрози.
— Знаєш, що таке інтернат? — одного разу запитала вона, коли вони залишилися вдвох. — Там режим, спорт, колектив.
Тобі, може, там навіть краще буде. Ти тут тільки заважаєш. І не думай, що я не зможу вмовити твого татка. Він м’який.
— Я все розповім татові, — видихнув Саша.
— Не розповісиш, — посміхнулася вона. — Скажу, що ти ревнуєш і вигадуєш. А якщо продовжиш псувати мені життя, я серйозно займуся цим інтернатом. Зрозумів?
Саша кивав і ночами тихо плакав у подушку. Вранці виходив на кухню зі звичною посмішкою.
— Привіт, тату, — говорив він. — Як справи?
— Не виспався, — відповідав Андрій і гладив його по голові. — Але коли бачу тебе, втома проходить.
Кілька разів Саша намагався заговорити серйозно, щоразу розмова закінчувалася однаково.
— Ти все сприймаєш занадто гостро, — розводив руками Андрій. — Ось підростеш — зрозумієш.
Кульмінація настала, коли ту, найважчу розмову знову обірвали на пів слові.
— Тату, я не хочу, щоб ти на ній одружився! — Саша зірвався на крик. — Хто завгодно, тільки не вона!
— Сашо, досить, — зітхнув Андрій. — Ви вже майже подружилися. Ти просто…
— Ми не подружилися! — закричав син. — Вона мене ненавидить!
— Все, мені треба на зустріч, — перервав Андрій. — Поговоримо ввечері, добре?
Вечора не знадобилося.
Андрій мав заїхати до школи на батьківські збори і попередив, що повернеться пізно.
Але нараду скасували, і він опинився вдома набагато раніше.
У квартирі було тихо. На вішалці висіло пальто Лариси, на підлозі — її туфлі.
Андрій уже потягнувся до дверної ручки кухні, коли почув її голос. Вона говорила по телефону:
— Я тобі кажу, все вже продумано, — сміялася Лариса. — Як тільки ми одружимося, я цього хлопчика віддам в інтернат.
Так-так, без жартів. Там йому буде краще, ніж під ногами у мене.
У Андрія немов холод по спині пробіг.
— Я маю на нього вплив, — продовжувала вона. — Він у мене закоханий. Поясню, що дитині потрібен колектив, дисципліна, чоловіча компанія. Головне — квартира і бізнес, решта — справа техніки.
Андрій увійшов до кухні.
— Ти впевнена? — голосно запитав він.
Лариса скрикнула, ледь не впустивши телефон.
— Я… я тобі передзвоню, — пробурмотіла вона в трубку і відключилася. — Коханий, ти вже тут? Я не почула…
— Зате я почув тебе, — сказав Андрій. — Повтори, що ти збиралася зробити з моїм сином.
— Це жарт був, — швидко заговорила вона. — Чорний гумор, ти ж розумієш. Ми з подругою так… Ну, розслабляємося.
Андрій мовчки відкрив шафу, дістав її валізу, кинув на підлогу і почав згрібати туди речі.
— Що ти робиш?! — закричала Лариса. — Ти з глузду з’їхав?
— Я погарячкував тільки один раз, — різко відповів він. — Коли повірив жінці, яка з першого дня говорила, що не любить дітей.
— Я не готова до дитини! — майже завила вона. — Тим більше до чужої. Але я тебе кохаю, розумієш? Ми можемо щось придумати. Сашу відправити, наприклад, до бабусі…
— У нього одна бабуся, — перебив Андрій. — І вона живе в іншій країні. І, до речі, навіть вона не додумалася б здати власну дитину в інтернат.
Лариса підвела голову.
— Ти ще пошкодуєш. Я красива, у мене зв’язки. А ти… з дитиною на руках, кому будеш потрібен?
Андрій штовхнув валізу в бік передпокою.
— Мені достатньо, що я потрібен своєму синові, — спокійно сказав він. — А тепер збирайся і йди. І так, ніякого весілля не буде.
У дверях кухні з’явився Саша. Він стояв босоніж і тримав у руці зелене яблуко.
— Тату? — запитав він.
— Все добре, синку, — відповів Андрій. — Ми просто закінчуємо одну помилку.
Лариса повернулася до Саші.
— Та пішов ти, малий, — зірвалася вона. — І ти, і твій герой-татко. Я ще знайду собі нормального чоловіка, без хвоста у вигляді дитини. Ви обоє не потрібні нікому.
Саша раптом зрозумів, що боятися більше нічого.
— Ти яблуко хотіла? — спокійно запитав він. — Лови.
Він кинув фрукт у її бік. Яблуко влучило їй у плече і покотилося по підлозі.
— Ти зовсім здурів! — завищала Лариса. — Бити жінку!
— Сашко, досить, — тихо сказав Андрій, але в його очах промайнула гордість.
Через десять хвилин двері грюкнули, і в квартирі стало по-справжньому тихо. З полиць зникли її флакони, з ванної зникли баночки.
У передпокої залишилася тільки самотня шпилька, яку Саша потім урочисто викине в сміттєве відро.
Вони сиділи на кухні вдвох. На столі стояли дві чашки чаю і тарілка з яблуками.
— Тату, ти не будеш сварити мене за яблуко? — нерішуче запитав Саша.
Андрій обійняв його за плечі.
— Вперше і, сподіваюся, востаннє, — сказав він, — я готовий похвалити тебе за хуліганство.
Саша посміхнувся крізь сльози.
— Ти справді ніколи не відправиш мене в інтернат? — тихо запитав він. — Як би не просили твої… наречені.
— Ніколи, — твердо відповів Андрій. — Ти — не перешкода. Ти — мій син. А ніякі Лариси нам з тобою не потрібні.
За вікном починав падати перший сніг. На плиті шипів чайник, у повітрі пахло яблуками.
Життя Саші точно не обіцяло бути ідеальним, але одне він знав уже точно: кошмар закінчився не тоді, коли його обіцяли кудись віддати, а в той момент, коли з їхнього будинку пішла людина, яка хотіла його віддати.
