— Боже, у вас у шафі, наче в магазині! Навіщо стільки мотлоху? — Олена перебирала пакети, що шаруділи. Нові, нерозпаковані. — Ось це візьму на ганчірки.
Вона зняла з гачка на дверцятах халатик: бавовняний, вицвілий, старенький.
— Тільки не цей! — Михайло Іванович відібрав халат у доньки, притиснув до грудей. — Краще візьми щось з неношеного. Кому воно тепер потрібне.
Олена знизала плечима і знову занурилася в шафу. А він зарився обличчям у старенький халат дружини, який зберігав її запах: привид аромату парфумів, натяк на корицю, нотка ванілі.
Маша любила пекти і любила важкий аромат «Сальвадора Далі». Жоден кондиціонер не зміг знищити цей запах. Машин, рідний.
— Тату, ну чого ти? Ну не треба, тату… — Олена торкнулася батька за плече, він підвів на дочку зволожені очі.
— Нічого, Оленко, трохи розчулився, не переймайся. Я тобі потрібен?
— Та ні, сама впораюся, Машка-молодша скоро прийде, допоможе.
— Гаразд, тоді ви з онучкою господарюйте, а я піду приляжу ненадовго.
Михайло Іванович, як і раніше притискаючи до грудей халат дружини, поплентався до спальні.
Там впав на ліжко й заплющив очі. Рідний запах розбурхував спогади.
***
Вони познайомилися більше сорока років тому. О, тоді Маша була зовсім іншою.
Легка, струнка, завзята: кирпатий ніс в зірочках веснянок, копиця волосся, в якій сонце запалювало руді іскри, зелені очі з ноткою божевілля.
Її привела з собою Оленка — дівчина тодішнього найкращого друга Міши. «Щоб тобі не було нудно», — сказала вона Міші. «Та я сам собі знайду!» — спочатку заперечив Мішка.
Але побачив Машу і пропав. Кудись випарувався хвацький дотеп, розбіглися слова, загубилися думки.
Він сидів на лавочці й мовчки потайки роздивлявся Машу.
— Ти мене боїшся, чи що? — запитала вона тоді. — Дивишся з-під чубчика, наче в замкову щілину підглядаєш.
— Вивчаю… — Нічого кращого не спало на думку.
— І як? — чортики в зелених очах затанцювали, Маша встала, зробила оберт навколо своєї осі: — Підходить?
Мішка відчув, що щоки стали гарячими.
«Ну тільки рум’янцем дівочим залитися не вистачало!» — розлютився він на себе.
— На перший погляд — цілком. — На допомогу злості прийшла нахабність, він підвівся, обійняв Машу, подивився на неї зверху вниз. — А далі подивимося.
— Добре, — погодилася Маша, знімаючи руку Мішки з плеча. — Подивимося. Але для цього руки не потрібні. Дивляться зазвичай очима. І ти краще присядь, а то в мене шия затікає.
Вона була йому ледь по плече, та й не дивно. Зросту в Мішки було майже два метри.
Не дуже вдалих, щоправда: здавалося, природа, коли ліпила Мішку, замислилася лише над зростом, а от на м’язи до цього каркаса вже сил не вистачило…
Але Міша не комплексував, не сутулився, не втягував голову.
«Зате у мене мозок краще працює, — відповідав він тим, хто з необережності намагався його підколоти. — Голова високо — кисню більше отримує».
Зазвичай Мішка не падав у слова, а ось поруч із Машею раптом напала мовчанка. Присів назад на лавочку, немов слухняне цуценя.
«Ось і подружилася Ольга, спасибі. — заворушилося в голові невдоволення. — Вони там обіймаються, а я страждаю.
Ось як з нею розмовляти, якщо язик задерев’янів, а словниковий запас пішов у відпустку.
Гаразд, переживемо один вечір. Адже ніхто не змушує мене з цією Машею до РАГСу бігти».
До РАГСу вони й не побігли, а пішли. Тільки сталося це значно пізніше.
Спочатку була любов. Та така, що Мішка іноді сам себе не впізнавав.
— Ти ж з мене просто мотузки плетеш, — беззлобно бурчав він, коли Машка тягла його то в похід, то на концерт, то на виставку.
— А з тебе вийдуть дуже гарні мотузки — довгі, — бризкала Маша.
І Мішка не сердився! Комусь іншому він би давно видав дозу отруйного сарказму за такі жарти. Але бог його знає, у Маші це виходило якось беззлобно, не ображаюче.
Як він раніше жив без неї? Вона наче деталь, яка нарешті стала на своє місце. І життя рушило, застукало колесами.
Час пролітав повз, змінювалися декорації. Друзі їхні одружилися, розлучилися, зникли з поля зору, наче виконали свої ролі в долі Міші.
Вони з Машею не поспішали за заповітним штампом, не мріяли про весілля з гостями і дурними пупсами на капоті машини… Усьому свій час.
Коли він настав, вони розписалися і поїхали до моря, під незадоволені голосіння рідні, яка жадала свята «як у людей».
Чудовий був час. А потім настав час нелегкий.
***
Батьки Міші, немов передбачаючи недобре, виїхали з країни. Залишили квартиру молодій родині. І це було справжнім щастям.
Саме там народилася донька, Оленка. А потім вони провалилися в безгрошів’я.
Завод Міші закрився, як і багато інших тоді. Він боровся: хапався за будь-яку роботу.
Маша почала економити. Саме тоді, напевно, у неї з’явилася звичка відкладати все на потім.
— Мишко, я тут для Оленки шикарну сукню дістала, — хвалилася вона.
— Та вона ж велика.
— Це на потім. Виросте, буде носити. — Маша прибирала обновку в шафу.
Міша не сперечався. Нехай лежить — їсти не просить. Правда, Олена доросте до цієї сукні роки через два.
— Дівчата на роботі в магазині такі парфуми запропонували… Не втрималася — купила, понюхай, — Маша простягала чоловікові зап’ястя.
Він чесно нюхав: запах здавався йому важким, задушливим. Але він погоджувався:
— Ну й добре, раз тобі подобається. Я тільки за, щоб у моєї дружини були маленькі радості щодня.
— Який щодня? Жартуєш? — Маша акуратно ставила коробочку на трельяж. — Це на потім… Хтозна, куди підемо.
Речі «на потім» займали свої полиці в шафі, ховалися в серванті до якихось таємничих кращих часів. Сорочки, сукні, постільна білизна, посуд, парфуми…
***
Потім їхня сім’я оговталась. Міша влаштувався на роботу до колишнього однокурсника.
І нехай він був далекий від торгівлі, зате дружив із цифрами. Це вміння дуже знадобилося тоді в бізнесі, як і аналітичний склад розуму Мішки.
Почали з маленького кіоску, з часом розрослися. З’явилися гроші.
Олена вирішила залишитися товарознавцем у своєму універмазі. «Щоб не тягнути роботу додому», — пояснила вона.
Зате додому тягнулося багато іншого. З’являлося в акуратних упаковках і відправлялося в шафу «на потім».
Міша терпів дивацтва дружини. «Вона свого часу скуштувала, ось тепер і запасається», — думав він і не сперечався до пори.
Збунтувався лише одного разу, коли дванадцятирічна Оленка попросила собаку.
— Ніякої собаки зараз! — відрізала Маша.
— А коли?
— Потім… Спочатку купимо дачу, може, в квартиру побільше переїдемо. Тоді подумаємо.
— Мамо, ну собаці не обов’язково потрібна дача і велика квартира. Я маленьку собачку заведу. І у своїй кімнаті триматиму. Будь ласка… — просила Олена.
— Я сказала, потім!
— Машо, ну що ти все життя відкладаєш? — втрутився Міша. — У нас же все в домі «на потім».
А коли це твоє «потім» настане? Та й чи настане взагалі… Нехай Лєнка собі друга заведе. Вона вже велика, відповідальна.
— Ви вдвох мене дотиснути вирішили? Не вийде. Зараз у нас інше на першому місці. Зовсім не собака. Я сказала потім, значить, потім!
У голосі Маші з’явилися сварливі нотки, брови зійшлися на переніссі.
Лєна ображено подивилася на матір і відступила. Знала, що не переспориш її в деяких речах.
І Міша знав, але спробував ще раз увечері, вже без доньки:
— Машо, ну навіщо ти образила Оленку? Я мовчав, терпів твоє накопичення, навіть десь виправдовував… Але всьому є межа.
Ось що на тобі зараз одягнуто? Та цьому халату вже роки три, не менше. А в шафі у тебе лежить гарний, новий, запакований у поліетилен — на потім.
Ти ж раніше була іншою. Усе це барахло для тебе було на десятому місці…
Маша мовчала, перебирала пензликом по скатертині, не дивлячись на чоловіка.
«Задумалася!» — зрадів Міша. А вона й справді задумалася. Тільки от не про те.
— Гаразд, якщо тобі не подобається цей халат, одягну новий. І навіть парфумами для тебе побризкаюся! Але собаки тут не буде. У нас дві кімнати на трьох.
Куди нам ще пса? На голову? І, так, раніше я була іншою: нерозсудливою, яка не знала, що таке життя. Ось і могла собі дозволити не думати про майбутнє.
— Ти б краще про сьогодення подумала, — зітхнув Міша.
Але вона вже встала, пішла в кімнату. Грюкнули дверцята шафи.
За хвилину Маша повернулася в новому халаті, зі зморшками від довгого лежання в пакеті. І важкий аромат, здавалося, хмаринкою завис у кухні.
Вона завжди любила такі парфуми. Відкрила сміттєве відро, злісно запхала туди старий халатик.
— Так краще?
Міша не відповів. Який сенс марнувати слова. Посваряться, ось і все.
Він не хотів скандалу. Вони завжди були рідкістю в їхній родині. Нехай рідкістю й залишаються.
Він любив Машу. Любив навіть таку: похмуру, злу, у новому халаті, що настовбурчувався, з цим неймовірним ароматом, який можна було різати ножем.
***
Мало що змінилося після цієї розмови. Мабуть, тільки те, що домашній одяг Маша стала міняти трішки частіше, та ще додався вічний запах парфумів…
Вона навіть готувати тепер вирушала у парадному вбранні. Немов говорила: «Дивись, милуйся, я йду тобі назустріч. І ти моїх тарганів потерпи».
Час минав. Олена росла. Про собаку більше не згадувала.
Замість дачі та більшої квартири Маша вирішила купити житло для доньки. У яке Олена й переїхала, коли подорослішала.
Здавалося, що після від’їзду доньки у звичному світі Маші виникла порожнеча, яку та кинулася заповнювати речами:
— Міша, дивись, я купила нові туфлі. Зараз носити не буду. Занадто гарні. Це на потім. Ну, до Оленки на весілля, наприклад, у них піду.
Він погоджувався, швидше вже зі звички.
— Я й тобі костюм купила. Шикарний, дорогий.
— На потім?
Вона кивала, ховала речі в шафу.
Вони почали частіше сваритися. Знову ж таки через мотлох.
— Навіщо ти взяв цю чашку, Міша? Вона ж із сервізу! — голос обурений, у зелених очах немає кумедних чортиків, тільки роздратування.
— І що? З неї не можна пити? — він роздратовано відповів.
— Можна… Але потім. Коли гості прийдуть, наприклад. Це на святковий стіл!
Він повертав чашку на полицю серванту, хоча більше хотілося розбити її об підлогу. Так, щоб осколки розлетілися на всі боки! Але він кохав свою дружину.
***
Потім Олена вийшла заміж. Народилася маленька Маша, така ж зеленоока, як бабуся, з такими самими милими сонячними веснянками на кирпатому носику.
І ця радість відкрила нові грані накопичення в Маші.
— Це я Машеньці купила, — показувала вона нову іграшку Михайлу. — На потім. А ще костюмчик на виріст.
— Це якесь божевілля! — бідкався Михайло. — Машо, жити треба зараз! Дарувати подарунки, носити гарні речі, їздити відпочивати.
Тобі ж до самої останньої хвилини життя не зносити все те, що ти купила «на потім». Та що там тобі! Навіть Машеньці-маленькій усе це не осилити.
— Впораємось, не переймайся! Все встигнемо, — обіцяла Маша. — Життя довге.
— Дай Бог, — погоджувався Михайло Іванович і обіймав її, вдихаючи запах кориці, ванілі та важких парфумів.
Він їх майже полюбив, бо кохав свою дружину.
Але життя виявилося не таким вже й довгим.
Одного разу, коли весна, пахнучи бузком, готувалася стати літом, Маша вирішила помити вікна.
— У суботу мій день народження. Наведу красу в квартирі. Олена з чоловіком і маленька Машенька прийдуть.
Хоча яка вона маленька? Вже дівчина, вважай, — щебетала вона, поки Михайло Іванович збирався на роботу. — П’ятнадцять років.
Та мені самій, страшно й подумати, за шістдесят! Це ж з страшна річ, як час летить.
Накриємо стіл, дістанемо сервіз, скатертина в мене десь у шафі лежала шикарна. Ну та, що «на потім». Настало це саме «потім». Є привід.
Михайло Іванович поцілував дружину в щоку:
— Ти ще в мене о-го-го!
— Та годі тобі. Зараз би цьому «о-го-го» на підвіконня залізти, та шию собі не скрутити, — посміхнулася Маша.
— Ти давай, не геройствуй.
Це останнє, що він їй сказав.
«Я тебе кохаю» крутилося на язику, та так і не вилізло назовні. Нібито ні до чого. Адже все й так зрозуміло.
Як вона впала з вікна? Може, послизнулася, може, закрутилася голова — адже це восьмий поверх, а може, їй стало зле.
Але результат один. Замість свята — горе. Замість Маші — шафа, повна нікому не потрібних речей, для яких так і не настало таємниче «потім».
«Ой, Машко, треба було жити зараз. Скільки разів я тобі казав, — думав Михайло Іванович, скорчившись над зім’ятим покривалом. — А тепер що?
Викину я твоє барахло, бо дивитися на нього сил немає. Викину і, може, заведу собаку. Бо не зможу повертатися в порожню квартиру.
Добре хоч Олена з Машенькою-молодшою є. Яке щастя, що ти не все відкладала на потім».
Він прислухався: за дверима тихо розмовляли дочка й онучка. І йому стало трішки легше.
