Петро Артемович скорботно похитав головою:
– З нашою мамою щось не так, і я не розумію, що саме.
Вона сама на себе не схожа. Говорить абищо, поводиться дивно. Я не знаю, що робити…
– Тату, не накручуй! – вигукнула дочка, – у мене від страху вже все тремтить всередині! Кажи чітко, що сталося!?…
…Як тільки дружина поїхала в санаторій, Петро Артемович зібрав екстрену сімейну нараду. Так і сказав дітям:
– Терміново приїжджайте. У нас проблема. Ваша мама не в собі…
Діти злякалися і відразу ж з’явилися на заклик батька.
– Тату, що сталося? – схвильовано запитала дочка прямо з порога, – де мама?
Петро Артемович не встиг нічого відповісти, оскільки з іншого боку син уже відчиняв двері своїм ключем.
– Що сталося? Пожежа? Землетрус? – невдоволено кинув він, знімаючи куртку, – невже не можна було з розмовами кілька тижнів почекати? Ми ж збираємося разом Новий рік зустрічати.
– Ми повинні поговорити наодинці. Точніше – втрьох. Без мами, – загадково прошепотів Петро Артемович.
Він штучно озираючись по сторонах: ніби боявся, що його хтось підслуховує.
– Давайте, проходьте, там чай на столі і пироги, що мати перед від’їздом напекла.
– Так мама поїхала? – здивувалася дочка, – Куди?
– У санаторій, – відповів батько і скривився так, ніби йому в рот запхали шматок лимона.
– Чому зараз? Вона що, захворіла? – не вгамовувалася дочка. – А путівку де взяли? І скільки коштує?
– Зачекай, – брат зупинив сестру і звернувся до батька, – тату, давай, розказуй, у чому справа? Ти чого нас викликав так далеко?
– Не така вже й далека відстань, коли йдеться про благополуччя сім’ї, – образився Петро Артемович, – всього-на-всього кілька районів міста…
– Справа не в відстані, тату, – син поблажливо подивився на батька, як на маленьку дитину, – просто сьогодні – середа, середина робочого тижня. Надворі – зима: дороги сам знаєш які.
А ще у нас можуть бути якісь свої плани. А тут ти зі своїм «вартовим». Ось я і питаю: яка причина була зривати нас з місця в такий незручний час?
– Є причина, синку, – Петро Артемович скорботно похитав головою, – з нашою мамою щось не так, і я не розумію, що саме.
Вона сама на себе не схожа. Говорить абищо, поводиться дивно. Я не знаю, що робити…
– Тату, не накручуй! – вигукнула дочка, – у мене від страху вже все тремтить всередині! Кажи чітко, що сталося!?
– Добре. Я все розповім. Тільки одна умова – не перебивайте мене. Я і сам збитися можу. Домовилися?
Діти одночасно кивнули.
– Все почалося, коли мама вийшла на пенсію, – почав свою розповідь Петро Артемович, – я думав: посидить вдома місяць, другий і знову вийде на роботу.
Не на своє підприємство, звичайно, знайде щось легше. Але не тут-то було. Мати категорично відмовилася працювати.
Сказала, що її все влаштовує і пенсії їй цілком вистачить. Ну, я думав, що це примха, тимчасово, ще не відпочила. Однак, час йде, а мама продовжує сидіти вдома. Це при її ж активному характері!
У молодості не могла вдома сидіти, завжди шукала підробіток, крутилася як білка в колесі. А тут…
Сидить, книжки читає або серіали дивиться. Раптом згадала, що колись вміла в’язати. І давай: ниток накупила, спиць різних. Сидить, в’яже.
Он, до речі, цілий мішок – розбирайте: шкарпеток на десять років вистачить.
Тепер квітами захопилася. То всього один кактус на вікні стояв, а зараз! Дивіться: всі вікна горщиками заставлені! Я таких квітів жодного разу в житті не бачив!
Возиться з ними, мало не цілується. Ойкає, ахає, якщо якась захворіє. Лікує, журиться… Дивитися огидно.
– Тату, – не витримала дочка, – але ж це чудово, що у мами з’явилися захоплення!
– Я просив мене не перебивати! – гримнув Петро Артемович, – так, про що це я? Ах так! Квіти! Навіщо вони потрібні?!
Їхала в санаторій – подрузі наказала їх поливати. По днях все розписала. І санаторій цей… Навіщо, кажу, їдеш? І так вже майже цілий рік відпочиваєш!
А вона мені: ліс, каже, зимовий люблю, повітрям хочу подихати, відволіктися від міської метушні…
Ну, і їхала б у передмістя: гуляй скільки захочеш і дихай – скільки влізе! Безкоштовно!
Так ні! Купу грошей заплатила і поїхала. Ніби інших проблем немає: машину треба ремонтувати, плитка у ванній відвалюється, унітаз треба б поміняти.
Грошей катастрофічно не вистачає, а вона – путівку купила! Ніколи такого собі не дозволяла! Я, може, теж хотів би в санаторій з’їздити, але розумію, що треба працювати, грошей підізбирати.
І вам, знову ж таки, допомогти хочеться. А вона втомилася! Мені – 68, і я все ще працюю, а їй всього 60!
Коротше, заклинило мізки у вашої мами.
А перед від’їздом заявила, що з лютого розсадою займеться! Це взагалі – кошмар! Кому вона потрібна, ця розсада?
Ви ось ні овочі не берете, ні закатки. І допомагати не рветеся. Значить, знову мені горбатитися на дачі.
Казав же, давай продамо. Ні! Вона, бачте, планує все літо там жити. Тобто на роботу виходити так і не збирається!
Тому, дітки, я вас і викликав. Потрібно щось придумати, щоб змусити маму працювати. Я вже чого тільки не думав, а придумати путнього виходу не зміг.
Давайте разом поміркуємо, поки її вдома немає. Потім поставимо, так би мовити, перед фактом: або те, або це. Що скажете?
Діти мовчали.
Першим заговорив син:
– Я теж вважаю, що мама цілком могла б попрацювати. Вона у нас рухлива, зовсім не виглядає на свій вік. А якщо не хоче, могла б нам з дітьми допомогти.
Малий хворіє без кінця, дружина з лікарняних не вилазить. Тільки, хіба мама послухає нас? Сумніваюся.
Вона завжди робила те, що вважала за потрібне. Ні, я, мабуть, в це втручатися не буду. Вибач, тату.
– А я вважаю, що мама права, – сказала дочка тоном, що не терпить заперечень, – вона все життя працювала, має повне право не працювати.
Причому, працювала не тільки на роботі, але і вдома. Готувала, прала, прибирала. Прала, зауважте, руками!
Пам’ятаєте, як вона на колонці білизну полоскала, коли ми до школи ходили? Взимку! Я як згадаю – так здригаюся! Досить! Напрацювалася!
Ти, тату, не дуже їй по дому допомагав, чи я помиляюся? Дуже добре пам’ятаю, як вона з роботи приходила, нас годувала, потім – уроки. А потім до плити.
Ми засинаємо – вона ще там. Прокидаємося – вона вже там.
І при цьому – мама стаж напрацювала. І пенсія у неї – не зрівняється з іншими. Тому, я думаю, якщо вона не вважає за потрібне працювати – має на це повне право. І на дачі нехай живе, якщо хоче. Чому ні?
А тобі, тату, теж час зі своїм заводом закінчувати. Всіх грошей не заробиш.
– Ти багато розумієш! – Петро Артемович не очікував, що дочка не підтримає його ідею, і дуже розлютився, – а жити ми на що будемо?
– Так у вас же все є! І пенсії хороші. І дача – свої овочі тепер будуть і багато, до речі.
Ну, а якщо не вистачить – ми допоможемо. Правда, братику? – дочка вичікуючи подивилася на брата.
Той машинально кивнув. І раптом додав:
– Звичайно, допоможемо. Ви тільки живіть довше…
Петро Артемович внутрішньо ахнув, бо нічого подібного він від дітей не очікував. Просто навіть не думав про це.
«Хороших дітей ми все-таки виростили», – промайнуло в голові, і розлилося теплом по всьому тілу…
Він трохи помовчав. А потім запропонував:
– А давайте мамі подзвонимо? Всі разом. Нехай знає, що у нас все добре і відпочиває собі спокійно…
