Тетяна Антонівна увійшла в під’їзд, де жила сім’я її сина, охоплена великим і радісним хвилюванням.
Яке захоплення і здивування вона викличе зараз своєю появою, а точніше вразить всіх подарунком для улюбленої, милої бусинки — онучки.
Півметрову коробку в її руках було перев’язано хрест-навхрест рожевою атласною стрічкою, на ній колихався пишний бант.
Нічого не пошкодувала Тетяна Антонівна: ні сил, ні часу, ні коштів на цей подарунок. Розгорнула цілу спецоперацію!
Їздила в інше місто до майстра, що спеціалізується саме на реставрації старих ляльок, одяг — чудове блакитне платтячко і чепчик, — пошила для ляльки сама.
Все сама-сама! Це була та сама лялька, яку їй, скромній восьмирічній дівчинці з дуже небагатої родини, подарували на день народження в кінці далеких шістдесятих. Єдина красива іграшка…
Скільки радості і незабутніх емоцій принесла тодішній дитині лялька Наталка!
Тетяна Антонівна вирішила вдихнути в неї друге життя. Адже що ці сучасні ляльки? Вони бездушні, порожні, часом з дурними, моторошними обличчями, а тут же…
— Ого… — висловила перше змішане враження невістка, — і де ви тільки відкопали цей раритет?
— Це моя перша і єдина лялька! — з почуттям промовила Тетяна Антонівна, не помічаючи здивування невістки. — Спеціально поїхала до сестри в селище, щоб забрати.
Вона в батьківському домі так і залишалася. У нас у всіх народилися одні хлопчики, затягувати після мене було нікому, — пояснювала вона вже всім, — багато років вона пролежала в коробці з відламаною ніжкою…
Ох, скільки я через це плакала, коли ніжка зламалася! Та й взагалі від часу вона стала зовсім іншою…
А тепер подивіться на неї — як нова, навіть краща! Реставратор диво створив!
— Бабусю, дай, дай! — з нетерпінням стрибала онука, поки дорослі розглядали ляльку.
— Подобається?
— Красива… Ах, яке платтячко… Я теж таке хочу!
— А давай я пошию тобі, і ви будете майже однакові?
— Ой, мамо, ну хто зараз носить таке радянське вбрання? — вставив син Саша.
— Тихо, тату! Я хочу, хочу! — захоплено розглядала ляльку п’ятирічна Карина.
— Буде тобі, маленька моя, все буде! — запевнила її бабуся. — Між іншим, її звуть Наталею.
— Бееее, — запротестувала дівчинка, — погане ім’я! Її будуть звати… я назву її… Челсі!
— Але дитинко! — обурилася в свою чергу бабуся, — так собак називають!
— Ні, вона буде Челсі, як з мультика! — тупнула ніжкою Карина і погладила ляльці обличчя.
У новоспеченої Челсі закрилися і знову відкрилися дивовижно сині оченята.
— Вау! Ви бачили?!
Сваха, на відміну від невістки, висловила щире захоплення:
— Ах, у мене майже така сама була в дитинстві! Тільки тіло м’яке, набивне. Ну що за краса! Кариночка, дай-но я її потримаю хвилинку…
Дівчинка з неохотою передала ляльку другій бабусі і стала ревно спостерігати за тим, як крутять її подарунок.
— Ну краса! — продовжила та, — ви тільки подивіться на цей рум’янець і ясні оченята!
Який відкритий і зворушливий погляд! Вії — ось! А одяг як акуратно пошитий, ви не повірите, але у мене в дитинстві була точно така ж блакитна сукня!
— Я за старими викрійками шила, — пояснила, соромлячись, Тетяна Антонівна.
— Як??? Ви — самі?? І решту одягу теж? Дивовижно тонка робота! Ох і Танечка, ну й майстриня! Не знала я, що ви шиєте.
— Чарівна вийшла річ, згоден — підключився і сват, благословно погладжуючи свої вуса кольору дозрілого жита.
Тетяна Антонівна, не звикла до такої уваги, а тим більше до похвали,.
Махнула рукою і на щоках її проступили багрові цятки, що не поступалися за яскравістю Наталці-Челсі.
Очі свахи знову запалали полум’ям захопленого здивування, як у молодості. Вона, зовсім як дитина, що скуштувала азарту, підійшла, немов збиралася витворяти пустощі:
— Давайте ж подивимося, що ця лялька вміє? Так, Наталка, тобто Челсі, Господи прости…
Жінка натиснула ляльці на живіт, і та сказала дитячим електронним голоском: «Ма-ма!»
Молоде покоління — а саме батьки дівчинки, — іронічно переглянулися і посміхнулися стримано, по-службовому.
В очах Тетяни Антонівни виступили сльози, викликані ностальгією за дитинством.
Сват невиразно крякнув, а сваха осяялася зовсім вже невідповідною для її віку посмішкою — як чистої вода дитина.
Карина ж, винуватиця торжества, заплескала в долоні і потягнулася за лялькою: «Віддай, ба!»
— Почекай ще секундочку! — ухилилася жінка і, поставивши ляльку на підлогу, майже прокричала: — топ, топ, топає… Ходить! Вона ходить!
— Мамо, — задихався від посмішки її зять Саша, — я не думаю, що для сучасної дитини це настільки дивно…
— Багато ти знаєш! Я в дитинстві за таку ляльку душу була готова віддати. Ну або з’їсти кілограм пареної редьки вже точно… Фу, як згадаю цю гидоту…
Не лялька, а мрія, не рівня сучасним. Таня, ви чарівниця! — резюмувала вона, віддаючи іграшку онучці. — Найкращий подарунок цього дня був від вас!
— Ой, та годі вам… — знову зніяковіла Тетяна Антонівна, проходячи до столу.
Погляд її мимоволі звернувся в бік онуки — Карина заглядала ляльці під сукню, вишукуючи ту саму кнопочку.
«Ма-ма! Ма-ма!» — звучало безперестанку.
— Кариночка, сонечко, тільки цю кнопку спеціально не розбирай, щоб дізнатися, як там все влаштовано, добре?
Кнопку теж реставрували, — пояснила вона невістці, — все з часом прийшло в непридатність.
Невістка стримано думала про те, що літні люди завжди так — подарують щось зі скрині, а потім трясуться над барахлом, на нерви діють.
— Карина, ти чула бабусю? — запитала вона у дочки, роблячи стурбований вигляд.
— Агаа.
Дорослі захопилися своїми розмовами. За здоров’я іменинниці підняли перші тости.
Сама Карина то підбігала до столу, то знову бралася за нові іграшки, і все це паралельно дивлячись мультфільми.
Лялька, вже роздягнена, валялася на підлозі… Поруч з нею влігся кіт і почав дбайливо лизати біле, красиво укладене волосся ляльки.
Тетяна Антонівна сиділа біля вікна і не бачила, що відбувається з її Наталею. Решта учасників про ляльку забули.
— А де ж наш старший онук, Андрійко? — раптом зауважила Тетяна Антонівна.
— З друзями гуляє, — відповів син, — йому з нами не цікаво, у юності свої розваги.
— Іменинницю хоч привітав?
— А як же. Підняв її за вуха рівно п’ять разів, за кількістю років, а потім, вже ревучій, подарував фломастери і розмальовку.
— Та хіба можна дитину за вуха! — обурилася жінка.
— Але ж він не по-справжньому, жартома, — сказала невістка і пригадала давні образи, — коли мене старша сестра за коси тягала, ти чомусь не переживала.
Сват відставив чарку і закотив очі до стелі. Сказавши «хе-хе», він поклав руку на спинку стільця дружини.
— Не вигадуй. Билися ви, звичайно, не любили один одного, але я вас розбирала, якщо бачила.
Такі образи у неї на дитинство… — поскаржилася сваха Тетяні Антонівні, — прямо ось послухаєш, так всі її били, гнобили.
І звідки це? Батько взагалі ніколи пальцем не чіпав, а я максимум рушником могла хлопнути!
— Ні, били, я пам’ятаю. Оля була у вас улюбленицею, а я так… — наполягала невістка.
— Краще б ти хороше пам’ятала, реальне, а не вигадки свої дитячі! Скільки ми вам дали всього, невдячна!
— А я й не кажу, що не дали, але Олі більше. Ви їй квартиру купили.
— Ну починається… Була можливість і купили, так, а тобі ми інститут оплатили, і утримували тебе до двадцяти двох років!
А Оля сама вступила і з другого курсу працювала, у неї і свої гроші на квартиру були, ми лише допомогли.
Невістка надула губи і знову щось хотіла сказати, але Тетяна Антонівна, зрозумівши, що пахне смаженим, вирішила розрядити обстановку:
— А я казала, що у мене тепер папуга живе? Уявляєте, виходжу вчора вранці на лоджію, а він там сидить на дверцятах шафи і каже мені «пррривіт, красуня!»
Всі, крім ображеної невістки, розсміялися над тарілками. Сват припустив, що це, напевно, сусідський.
— Опитала всіх, хто двері відчинив, ніхто не знає!
Тітка Маша, наша сусідка по тамбуру, ти її знаєш, Сашо, віддала мені свою стару клітку, вона колись тримала в ній щигля.
Так і зажили! Назвала його Петровичем. Гарний, зараза, червоно-жовтий… великий такий. Мала для нього ця клі…ткааа…
Несподівано для всіх обличчя Тетяни Антонівни витягнулося і спотворилося гримасою жаху. Всі подивилися туди, куди дивилася Тетяна Антонівна.
— Ах, що ж ти витворяєш, онуця! — вигукнула вона і встала, похитнувши стіл, — не можна, не можна так робити! Прибери зараз же фломастери!
Карина підняла на всіх невинні оченята. Вона сиділа на підлозі і в руках у неї була Наталка-Челсі.
Точніше лялька була в одній руці, дівчинка тримала її, як немовля. У правій же ручці Карини був червоний фломастер.
Ним вона вдосконалила щоки ляльки, домалювала побільше рум’янцю.
— Ай-я-яй! — відібрав у неї фломастер тато, який сидів найближче до дівчинки. — Ти навіщо ляльку зіпсувала, а?
Бабуся тепер буде плакати, і Челсі теж, дивись, як вона засмучена, що через тебе тепер некрасива!
— Ой, Карина, Карина… — похитала головою сваха і скоса, злякано подивилася на Тетяну Антонівну.
На обличчі у тієї не було ніякого виразу. Вона ніби була присутня на похоронах.
Дівчинка розплакалася і, кинувши ляльку, підбігла до мами. Тато Саша підняв ляльку, всім своїм виглядом висловлюючи жаль.
— Може відмиється?
— Ти спробуй, Сашко, у ванній з милом. Тільки волосся не намочи, — запропонувала йому теща.
Вона нахилилася до свахи, поклала свою руку на її і стиснула зі співчуттям:
— Розпещена дитина, нічого не цінує, всі вони зараз такі, що ж тут поробиш. Не засмучуйтеся, Таня. Це всього лише іграшка…
— Ні, не всього лише… — тихо відповіла Тетяна Антонівна. — Я вийду на хвилинку. Допоможу Саші.
Саша повернувся першим. Слідом за ним, вже прийшовши до тями, повернулася і Тетяна Антонівна.
Вона тримала ляльку лагідно, як живу істоту. Всі мовчки і винувато дивилися, як вона підняла з підлоги блакитну сукню, сіла на диван і одягла ляльку.
На щоках Наталі-Челсі залишилися в’їдливі смуги фломастера. Потім вона пригладила ляльці волосся і посміхнулася онучці.
— Підійди сюди, Карина. Я хочу тобі дещо розповісти. Іди, іди, не бійся, бабуся не буде тебе сварити.
Дівчинка недовірливо підійшла, і Тетяна Антонівна посадила її на одне коліно, а на іншому залишилася сидіти синьоока лялька.
— Коли я була маленькою, трохи старшою за тебе, у мене майже не було іграшок і нового одягу я теж ніколи не бачила — все доношувала за старшими сестрами, а їх у мене було аж три.
І ще у нас був старший брат, він уже працював у колгоспі, поки в армію не забрали, його звали Коля.
Жили ми бідно — мама тягнула нас одна. Так вже вийшло, що мій тато пішовиу засвіти, коли мені не було й року.
На дні народження мама дарувала нам булочку за шість копійок — ось такий був подарунок, на більше грошей не було.
Як ти розумієш, мені, наймолодшій, з матеріального діставалося все за залишковим принципом, але я не ображалася, якось розуміла ситуацію…
Мама робила для нас все, що могла, і ми дуже її жаліли, я з п’яти років була їй помічницею по господарству, гусей пасла.
І ось, коли Коля був в армії другий рік, нам доводилося особливо важко… Навесні в наше село привезли якісь іграшки і серед них була лялька дивовижної краси!
Кілька місяців ми з дівчатами бігали в магазин тільки для того, щоб помилуватися цією лялькою!
Її ніхто не купував, занадто була дорога. Ми прозвали її Наталею.
Тетяна Антонівна зробила паузу і виразно вказала очима на ляльку. Карина все зрозуміла, занепокоїлася нетерпляче.
— А далі?
— Коля повернувся з армії напередодні мого дня народження, мені виповнювалося вісім років.
І ось свято, мама спекла черемховий пиріг і полуничний, чекаємо гостей, моїх подруг…
Тут вриваються до нас у двір дівчата, ціла зграя, і кричать навперебій:
«Таня, Таня, а твій брат Наталку купив для тебе! Яка ж ти щаслива і везуча, Таня! Дай погратися, ну будь ласка.»
Я завмерла, не могла повірити… Мені, якій ніколи не купували нові іграшки, та й взагалі нічого нового не купували і не шили…
Мені — ляльку?! Та яку! Головну мрію всіх дівчаток! Ні, не може бути!.. Вони мене розігрують!
Незабаром прийшов Коля. Як же він сяяв, ховаючи щось за спиною!
Пам’ятаю, я завмерла, як пташка. Поцілував мене брат в обидві щоки і каже:
«З днем народження! А у мене для тебе подаруночок, улюблена сестричко! Будь завжди такою ж слухняною і гарненькою, мила ти наша, славна дівчинка! Це тобі!»
І вручив мені упаковану в коробку ляльку. Я стою з цією коробкою і не можу повірити своєму щастю. Навіть сама собі позаздрила!
А брат каже:
«Я, як побачив її, відразу зрозумів: твоя це лялька. Одне обличчя з нашою Танечкою!»
Скільки щастя принесла мені ця лялька! Я шила їй одяг, годувала, вчила читати, спала з нею…
А потім їй ніжку відламав на вулиці один хлопчисько. І я все одно була з нею нерозлучна до чотирнадцяти років.
Щоночі вона лежала поруч і охороняла мій сон, заспокоювала мене, співала мені пісні, ми з нею жартували про щось своє…
А потім ми її прибрали в коробку, але Наталка назавжди залишилася в моєму серці.
— Господи… — приглушено промовила сваха і залилася риданнями на плечі у чоловіка.
Тетяна Антонівна здивовано подивилася на всіх присутніх. Спогади віднесли її кудись так далеко, що вона забула про всіх, крім ляльки і онуки.
Всі були зворушені, навіть у невістки опустилися куточки губ і вона швидко промокала серветкою під очима.
— А тепер, онучко, ця лялька твоя — відремонтована, оновлена, в точності, як нова. Можеш робити з нею все, що захочеш, я не ображуся. Вона ж твоя.
Карина взяла ляльку і притиснула до себе міцно, злегка розгойдуючись. Потім уткнулася бабусі в блузку:
— Бабусю, я Наталку більше ніколи не ображу, вона у мене найулюбленішою буде, чесно-чесно. Вона заслужила.
— Наталку? Ти ж назвала її Челсі, — здивувалася Тетяна Антонівна.
— Ні, Наталка вона. Наталонька… — ніжно сказала Карина і поцілувала ляльку в маківку, і додала: — яка ж ти красива і хороша, моя маленька!
Вся родина переглянулася з посмішками.
— Ну давайте ж знову вип’ємо! — підвівся сват з наповненим келихом, — За Карину і за Наталку! За наших дівчат!
