Тетяна почала готуватися до Нового року ще двадцять дев’ятого грудня. Обійшла всі найближчі магазини, вишукуючи знижки.
Червону рибку взяла там, де була акція, м’ясо — в іншому місці, сири — в третьому. Хотілося, щоб стіл вийшов по-справжньому святковим, без «аби було».
Увечері вона розклала чеки і порахувала витрати. Вийшло сім тисяч гривень.
Жінка важко зітхнула: зазвичай Новий рік вона зустрічала або одна, або у дочки і вкладалася максимум у пару тисяч. А тут розмахнулася.
Але Віктор так просив. Він мріяв про домашнє тепло, сімейну атмосферу і свято «як у людей», а не на самоті.
Познайомилися вони пів року тому, в поліклініці, де Тетяна працювала в реєстратурі.
Віктор прийшов з хворим горлом, вона записала його до лікаря, розговорилися.
Він виявився чарівним і балакучим: красиво розповідав про роботу, життя, онуків, згадував минуле так, що слухати було приємно.
Потім почалися зустрічі: прогулянки, кіно, парк. Віктор поводився галантно — двері відчинить, руку подасть, ввічливо посміхнеться.
Але в кафе платили навпіл, подарунки були символічні: на день народження — букет і коробка цукерок.
Тетяна не ображалася. Думала: пенсія невелика, у багатьох зараз непросте життя. Та й сама вона заробляла не набагато більше — на багатства не розгуляєшся.
За два дні до свята Віктор зателефонував сам.
— Таня, я так чекаю нашого вечора. Ти тільки сильно не витрачайся, я свою частину візьму на себе. Не переживай, я ж чоловік.
Тетяна зраділа: значить, привезе продукти, солодке, фрукти… або хоча б запропонує скинутися по-чесному.
Тридцять першого вона піднялася о сьомій ранку. Салати, нарізки, гаряче — все робила ретельно.
Олів’є з хорошою ковбасою, оселедець під шубою, «мімозу» з червоною рибою. Сирну тарілку зібрала красиву: дорблю, камамбер, пармезан.
М’ясну нарізку — буженина, карбонад. Запекла м’ясо у фользі. На блюдо виклала фрукти: виноград, мандарини, ківі.
До дев’ятої вечора стіл був накритий. Вона переодяглася в сукню, зробила макіяж, подивилася на себе в дзеркало і зазначила: п’ятдесят — а виглядає гідно.
Рівно о десятій пролунав дзвінок. На порозі стояв Віктор з пакетом з магазину.
— З прийдешнім, кохана!
Поцілував у щоку, пройшов, зняв куртку і поклав пакет на стіл.
— Я ж казав, з порожніми руками не прийду. Ось, свій внесок приніс.
Тетяна заглянула всередину. Там лежала довга палиця варено-копченої ковбаси — з майже найдешевших.
Жінка на секунду завмерла. Вона витратила цілих сім тисяч, а він приніс ковбасу, яку зазвичай беруть «на бутерброди, якщо зовсім вже пусто».
— Дякую, Вітя, — рівно сказала вона і віднесла покупку на кухню.
Нарізала кілька скибочок, спробувала — ковбаса була гумова, запах дивний. Тетяна поставила тарілку на самий край, щоб не псувала вигляд.
А Віктор вже розглядав стіл і оживлявся все сильніше.
— Нічого собі! Таня, ти розумниця! Оце розмах!
Він потягнувся до червоної риби.
— Сьомга? Справжня?
— Справжня.
— Дорога, напевно?
— За акцією брала, але все одно недешева.
Він поклав собі відразу кілька шматків і з задоволенням почав їсти.
— Рідко таке буває. Смакота!
Тетяна сіла навпроти і дивилася, як він бере її рибу, її сири, її м’ясо — і нахвалює, ніби це його заслуга теж.
— А сири які! Тетянко, ресторан відпочиває. Добре ми підготувалися!
Вона відклала виделку.
— Вітя… це я сама все купувала і готувала.
Він підняв голову, ніби здивувався.
— Ну як все сама? А ковбаска? Це ж теж гроші. І взагалі, головне — увага, а не витрачені суми. Я увагу проявив.
Тетяна налила собі соку, випила і промовчала. У кімнаті стало трохи тісніше.
— Ти образилася? — нахмурився Віктор. — Таня, ну не треба. Свято ж.
— Не образилася, — сказала вона спокійно.
— Образилася, бачу. Через ковбасу, чи що? Хотіла, щоб я ікру приніс?
— Не в ковбасі справа, — повільно відповіла Тетяна.
— А в чому тоді?
Вона подивилася на стіл: на рибку, салати, на сири, на м’ясо, яке дві години доводила до ідеального стану.
— Ти казав, що візьмеш на себе свою частину. Я думала, ти привезеш продукти. Або хоча б скинешся.
Віктор відклав виделку.
— Я і привіз. Ковбасу.
— Ковбасу за двісті грн? А у мене на сім тисяч витрат.
Він посміхнувся, ніби це жарт.
— Сім тисяч? Таня, ти перебільшуєш. Сама ж казала, по акціям брала.
— Не перебільшую. Ось чеки.
Вона дістала з ящика стос чеків і поклала на стіл.
Віктор перегорнув їх, насупився.
— Ну і навіщо ти так витрачалася? Можна було простіше. Олів’є, оселедець — і все.
— Ти хотів «сімейного затишку». Я й намагалася його створити.
— Намагалася, — кивнув він. — Молодець. Але я не просив витрачати такі шалені гроші.
Тетяна підвелася і пішла на кухню. Увімкнула чайник і стояла, дивлячись на воду, ніби намагалася разом із кипінням зібрати свої думки.
Віктор підійшов ззаду.
— Ти чого засмутилася? Я ж дякую. Стіл шикарний.
— Не в столі справа.
— А в чому?
Тетяна повернулася і подивилася прямо.
— У тому, що ти сказав: «свою частину візьму на себе». А насправді приніс найдешевшу ковбасу і вважаєш, що обіцянка виконана.
— Виконана, — вперто сказав він. — Я ж приніс. Не з порожніми руками прийшов.
— Вітя, я твоїм онукам подарунки передавала. Ти сам просив, щоб це виглядало гідно. Міші — конструктор за півтори тисячі, Каті — ляльку за тисячу.
А мені на день народження ти приніс цукерки за триста гривень і вважав, що все нормально.
Чоловік відступив, ніби його вдарили словами.
— Я думав, тобі приємно робити подарунки дітям.
— Приємно, — кивнула вона. — Але мені неприємно, коли мою турботу сприймають як безкоштовний сервіс.
Віктор нахмурився ще сильніше.
— Ти що, меркантильна?
Тетяна раптом розсміялася — коротко і втомлено.
— Меркантильна? Я три дні готувалась, витратила стільки сил, стільки коштів, стільки часу врешті-решт. А ти приніс ковбасу і вирішив, що «чоловічу частину» закрив.
Віктор взяв куртку.
— Знаєш, я не хочу так зустрічати свято. Одні докори і підрахунки.
— Не хочеш — не треба, — спокійно сказала Тетяна.
Він одягнувся і пішов. Двері грюкнули. У квартирі стало тихо, і ця тиша була вже не затишною, а порожньою.
Тетяна сіла за накритий стіл, подивилася на їжу — і раптом зрозуміла, що не хоче зустрічати Новий рік у такій самотності.
Вона взяла телефон і набрала доньку.
— Машо, ви вдома?
— Так, мамо. Щось сталося?
— Приїжджайте. Стіл накритий, а я одна.
— Добре. Скоро будемо.
Через годину приїхала дочка з чоловіком. Вони сіли, почали їсти, хвалити, сміятися. Будинок наповнився голосами.
— Мамо, ти чарівниця, — Маша обійняла її. — Як у ресторані! А ми вирішили особливо не готувати цього року. Нарізка, фрукти та ігристе.
Тетяна посміхнулася. Ось воно — тепло. Не зі слів «я чоловік», а з реальної присутності, з рідних рук і щирого сміху.
Зять упивався бутербродами з сьомгою, нахвалював м’ясо. Маша фотографувала стіл, обіцяла «показати всім».
— Мамо, а де Віктор? — запитала вона.
— Пішов.
— Посварилися?
— Розлучилися.
— Через що?
Тетяна подивилася на тарілку з ковбасою на краю столу.
— Через ковбасу.
— Як це?..
— Довга історія. Потім розповім.
Куранти пробили дванадцяту. Вони привітали один одного, обійнялися, засміялися.
Тетяна притиснула до себе дочку і відчула: ось вона — її справжня сім’я.
Другого січня Віктор подзвонив.
— Таня, вибач. Я не хотів образити тебе.
— Нічого, — рівно відповіла вона.
— Давай миритися?
— Ні.
— Як це — ні?
— Так. Вітя, ти непогана людина, але мені не підходиш.
— Чому?
— Тому що ти звик економити на всьому. І вважаєш, що чужі зусилля — це само собою зрозуміле. А я так жити одномторонньо не хочу.
— Я просто не зрозумів, що ти так витрачатимешся.
— Я попереджала. І ти обіцяв взяти на себе частину витрат. А не взяв.
— Взяв! Я ж приніс!
Тетяна знову посміхнулася — вже без злості, просто як людина, яка нарешті все зрозуміла.
— Ой, точно. Ковбасу. Прощавай, Вітя.
Вона поклала слухавку, видалила номер і більше до цієї розмови не поверталася.
Тетяна винесла з цієї історії просту річ: економія — це не про бідність, а про ставлення.
Віктор міг привезти торт, фрукти, ігристе, запропонувати скинутися або хоча б чесно сказати: «Грошей мало, давай скромніше».
Але він вибрав найдешевший варіант і був упевнений, що цього достатньо, тому що решту вона все одно зробить сама.
А вона вирішила: більше не буде накривати «на розмах» заради тих, хто приходить відзначитися.
Не буде купувати подарунки чужим онукам на прохання чоловіка, який сам економить навіть на елементарній подяці.
Не буде вкладатися в людей, для яких паличка дешевої ковбаси — це «чоловічий обов’язок виконано».
Якщо в її житті і з’явиться наступний чоловік, то той, хто розуміє ціну турботи і говорить не голосно, а по суті:
«Давай разом купимо продукти. Давай розділимо витрати. Давай зробимо це удвох».
А не той, хто урочисто ставить на стіл пакет з однією покупкою і чекає оплесків.
