— Тетяно, ти знову купила «Лікарську» вищого гатунку? — голос Галини Олександрівни тремтів від справедливого обурення.
А в цей час її пальці з манікюром кольору «перестигла вишня» вправно клали третій шматок цієї самої ковбаси на батон.
— Я ж казала: у «АТБ» за акцією лежить шинка з індички. На тридцять сім гривень дешевше! Могла б і зекономити!
Я повільно розмішувала цукор у чашці, спостерігаючи, як зникає мій сніданок у пащі свекрухи.
Галина Олександрівна, колишня завуч, вміла жувати й виховувати одночасно, не втрачаючи темпу.
— Галино Олександрівно, у тій шинці з індички самої індички — як совісті у депутата, одні сліди, — спокійно парирувала я. — А тут м’ясо. Білок потрібен для роботи мозку.
— Розумничаєш? — свекруха примружилася. — Ти подивися на рахунки за світло! Вова каже, ти вчора знову пральну машинку на дві години запустила. Не можна руками попрати?
Ми свого часу в ополонці не полоскали, звичайно, але й електрику не спалювали так нещадно. Економити треба, Танечко. Сім’я — це, перш за все, бюджетна дисципліна.
Мій чоловік, Володимир, тридцятивосьмирічний «охоронець стратегічного об’єкта» (торгового центру в спальному районі), сидів поруч, уткнувшись у телефон.
Його внесок у бюджетну дисципліну обмежувався купівлею пінного по п’ятницях і регулярною втратою шкарпеток.
— Мама права, Тань, — буркнув він, не піднімаючи голови від відео з котиками. — Ти смітиш грошима.
Ось, Алінці на день народження подарунок за дві тисячі придивилася. Навіщо? Купила б сертифікат у «Простор» на п’ятсот гривень, і вистачило б.
Аліна, моя тридцятирічна зовиця, яка живе з нами в моїй квартирі (тимчасово, вже третій рік), у цей момент увійшла на кухню в шовковому халаті.
— Гей! — обурилася вона. — Я взагалі-то все чую! Мені потрібен нормальний крем, а не щось з прилавку ринку. У мене чутлива шкіра, я — обличчя родини!
Я подивилася на це «обличчя», яке спало до полудня, і відчула, як усередині клацнув невидимий тумблер. Економити? Добре. Буде вам економія. Жорстока і нещадна.
Увечері наступного дня я повернулася з роботи не зі звичними двома пакетами з супермаркету, а з одним маленьким.
Усередині самотньо бряжчали банки з консервами марки «Своя лінія», пачка гречки і макарони сірого кольору, що нагадували застиглих дощових черв’яків.
— А де наша вечеря? — Аліна зустріла мене в коридорі, хижо оглядаючи сумку.
— У рамках програми оптимізації сімейного бюджету, затвердженої Галиною Олександрівною, ми переходимо на антикризове меню, — я роззулася і пройшла на кухню. — Гречка на воді та кілька в томаті.
— Ти жартуєш? — Володимир відірвався від телевізора. — Я чоловік, мені м’ясо потрібно!
— М’ясо — це розкіш, коханий. Кілограм яловичини коштує як три дні твоєї роботи, якщо відняти перекури, — я мило посміхнулася. — Зате гречка — це залізо. Будеш у нас залізною людиною.
Галина Олександрівна, заглянувши на кухню, спробувала взяти ситуацію під педагогічний контроль.
— Таня, не перебільшуй. Економія має бути розумною. Можна ж купити курячі спинки, зварити суп…
— Спинки я купила, — кивнула я, дістаючи з пакета кістлявий набір. — Тільки це на тиждень.
А сьогодні — розвантажувальний день. Корисно для судин. Ви ж самі казали: «Менше їси — довше живеш». Чи ця мудрість працює тільки в один бік?
Свекруха набрала повітря в груди, щоб виголосити тираду про мій егоїзм, але я її випередила:
— До речі, Галино Олександрівно, ви як педагог повинні знати закон Парето. 20% зусиль дають 80% результату.
У нашому випадку 80% бюджету з’їдають 20% мешканців, які не працюють або роблять вигляд, що працюють. Я вирішила усунути цей дисбаланс.
Свекруха завмерла з відкритим ротом.
— Ти… ти про кого говориш? Я все життя працювала! У мене стаж!
— Стаж — це чудово, але в магазині його на хліб не намажеш. Ваша пенсія йде, цитую, «на похоронні витрати», які ви збираєте вже десять років. А їмо ми на мою зарплату. Тож, смачного.
Того вечора на кухні стояла тиша, яку порушував лише стукіт виделок об напівпусті тарілки. Кілька дивилася на них з докором своїми застиглими очима.
Через тиждень «режиму суворої економії» атмосфера в квартирі нагадувала холодну війну.
Я перестала купувати шампуні, гелі для душу і туалетний папір (приносила собі один рулон і ховала в сумці).
Аліна спробувала влаштувати бунт.
— Ти зобов’язана мене утримувати! — заявила вона, коли виявила, що її улюблений кондиціонер для волосся закінчився, а новий не з’явився сам по собі. — Ми одна сім’я! За законом…
Вона запнулася, намагаючись пригадати хоч якийсь закон.
— Згідно із законом, Аліна, — м’яко перебила я, насипаючи собі каву з особистої банки, яку тепер тримала окремо, — обов’язок утримувати працездатних повнолітніх сестер і братів виникає лише у разі їхньої непрацездатності та відсутності інших родичів. Ти інвалід? Ні. Руки-ноги цілі? Цілі. Значить, твої претензії юридично нікчемні.
Аліна спробувала прийняти мальовничу позу ображеної аристократки.
— Я не просто безробітна, я в пошуку себе! Я створюю особистий бренд! Моя зовнішність — це мій актив. Ось стану багатою і поїду від вас!
— Актив — це те, що приносить гроші в кишеню, а те, що їх забирає — це пасив, — я зробила ковток кави. — Твоя зовнішність поки що приносить лише збитки. З точки зору бухгалтерії, ти — неліквідний актив із високою амортизацією.
Аліна пирхнула, різко розвернулася, щоб піти, але заплуталася в подолі свого довгого халата і безглуздо врізалася плечем у косяк.
— Граціозна, як бегемот на льоду, — прокоментувала я, не змінюючи інтонації.
Кульмінація настала в день отримання квитанцій за комунальні послуги. Я мовчки поклала аркуш на стіл перед Володимиром.
— Що це? — він скривився. — Оплати, у мене ж аванс тільки через тиждень.
— Ні, Вова. Ми переходимо на роздільні рахунки. Я рахую й оплачую тільки свою частку. Ось моя калькуляція.
Я поклала поруч роздруківку з Excel.
— Гаряча вода — три куби. Ти миєшся по сорок хвилин. Світло — ти засинаєш під телевізор. Газ — мама варить холодець по шість годин.
Разом: з вас трьох — шість тисяч гривень. Моя частка — дві тисячі, я вже вклала.
— Ти з глузду з’їхала?! — верещала Галина Олександрівна. — Від рідної матері гроші вимагати? Я тебе прийняла як дочку!
— Ви мене прийняли як безкоштовну прислугу і банкомат, — я перестала посміхатися. Голос став твердим, як кахельна підлога. — Галино Олександрівно, давайте без лірики. Ви ж любите математику.
Я порахувала: за три роки шлюбу я витратила на вашу сім’ю, включаючи «подарунки» Аліні та «лікування» ваших уявних хвороб, близько семисот тисяч гривень. Це вартість квартири в новобудові на етапі котловану.
— Ми сім’я! — гаркнув Володимир, ударивши кулаком по столу. — Гроші мають бути спільними!
— Чудово. Тоді давай сюди свою зарплату. Всю. До копійки. І мамину пенсію. Складемо в загальну купу і будемо вирішувати, на що витрачати.
Володимир розгубився.
— Ну… мені ж на бензин треба… і на обіди…
— А мені треба на нерви, які ви мені псуєте. Отже так. Квартира моя. Свідоцтво про власність у мене в сумці. Я втомилась. У вас є тиждень, щоб знайти собі житло.
— Ти нас виганяєш? — Галина Олександрівна схопилася за серце, але побачивши, що я не реагую, опустила руку. — На вулицю? В холод?
— Ну навіщо ж на вулицю? Квартири зараз здаються чудово. Аліна може піти працювати касиром у магазин, там завжди потрібні люди.
Вова візьме підробіток. Ви, мамо, згадайте репетиторство. Це ж так розвиває — заробляти на своє життя самостійно.
— Ти пошкодуєш! Ти одна залишишся, нікому не потрібна! — зашипіла Аліна. — Чоловіка втримати не можеш!
— Втримувати треба гази в животі, а чоловіка треба любити, — я встала з-за столу. — А паразитів треба виводити. Дихлофосом або юридично — результат один.
Аліна спробувала щось заперечити, почала розмахувати руками, зачепила чашку із залишками чаю, і та з гуркотом перекинулася їй на коліна.
Коричнева пляма швидко розпливалася по шовку.
— Виглядає органічно, ніби так і було задумано природою, — підсумувала я.
Минув тиждень. Вони виїхали. Галасували, лаялися, Галина Олександрівна намагалася навіть викрутити лампочки («Вова їх купував!»), але я пригрозила поліцією.
Увечері я сиділа на кухні сама. Тиша була не дзвінкою, ні. Вона була смачною. Я відрізала собі товстий шматок тієї самої дорогої «Лікарської», налила келих червоного і відкрила ноутбук.
На рахунку вже утворився приємний плюс — рівно та сума, яку я зазвичай витрачала на їхні примхи.
«Будь економнішою», — вчила свекруха. Дякую, мамо. Я навчилася. І заощадила собі на життя.
