— Тільки поглянь на нього, — сказала Оля й кивнула у бік чоловіка. — Стоїть із пакетом картоплі й не знає, куди його поставити.
Ігор стояв біля дверей кухні в куртці, у шапці, з двома пакетами із супермаркету. Один пакет уже трохи розірвався, з нього стирчав батон і зелена цибуля.
— Оля, я питаю, куди картоплю? — тихо сказав він.
— У шафку, Ігоре. Картоплю ставлять у шафку. Не у ванну ж.
— У яку шафку?
— Боже, у ту, де вона завжди лежить.
— Там крупи.
— Значить, поруч із крупами.
— Там місця немає.
Оля повернулася до мене й закотила очі.
— Ось так у нас щодня. Кожен. День.
Я сиділа за столом і нарізала огірки для салату. Я приїхала до Олі на день народження її сина.
Не кругла дата, не свято з аніматором — просто домашній стіл: курка в духовці, оселедець під шубою, діти в кімнаті, дорослі на кухні.
До цього я три роки слухала, як Оля скаржиться на Ігоря.
— Він у мене як меблі, — казала вона по телефону.
— У якому сенсі?
— Стоїть. Мовчить. Іноді заважає.
— Може, втомлюється?
— Усі втомлюються, Наталю.
— Ну так.
— Я приходжу з роботи, у мене пакет із продуктами, дитина, квитанції, ліки для мами. А він питає: «Що на вечерю?» Я іноді хочу цією вечерею його луснути.
— Він взагалі нічого не робить?
— Робить. Якщо десять разів сказати. А потім ще перевірити.
— Може, не так зрозумів?
— Він усе не так розуміє.
Я їй вірила. Не те щоб Ігор здавався поганим. Просто коли я його бачила кілька разів, він сидів мовчки, їв акуратно, сміявся пізніше за всіх і завжди ніби трохи «не в своїй тарілці».
Я бачила його рідко. А Олю знала ще з інституту. І коли близька подруга каже: «Я більше не можу», ти спочатку віриш їй, а не малознайомій мовчазній людині.
— Ігорю, зніми вже куртку, — сказала Оля. — Ти що, подумки ще в магазині?
— Я зараз. Поставлю пакети.
— Постав. Тільки яйця не розчави. Хоча що я кажу, вже пізно, напевно.
Він зазирнув у пакет.
— Яйця цілі.
— Оце так. Свято.
Я опустила погляд на огірки. Мені стало ніяково, хоча це сказала не я.
— Оля, а куди цибулю? — запитала я.
— У салат.
— Всю?
— Половину. Ігоре, ти чуєш? Половину. Це коли не всю.
Він завмер біля раковини.
— Я не ріжу цибулю.
— Я просто заздалегідь.
— Навіщо?
— Тому що потім ти запитаєш.
— Я не збирався.
— Звісно.
До кімнати вбіг їх син Артем, дев’ять років, із телефоном у руці.
— Мамо, можна я замовлю піцу?
— У нас курка.
— Ну ма-а-амо.
— Ні.
— Тату, скажи.
Ігор відкрив рота, але Оля випередила його:
— Тато зараз скаже те саме, що й мама, бо тато теж хоче їсти нормальну їжу.
Ігор закрив рота. Артем пирхнув:
— Тато взагалі нічого не каже.
— Ось саме, — сказала Оля. — Іди помий руки.
Хлопчик втік. Я продовжувала нарізати. Огірки закінчилися, а я все водила ножем по дошці, ніби там ще щось було.
— Наталю, ти чого замовкла? — запитала Оля.
— Та так.
— Втомилася?
— Трохи.
— Ось бачиш. А я так щодня.
Ігор зняв куртку, повісив на спинку стільця. Шапку поклав на підвіконня.
— Шапку не туди, — сказала Оля.
— Куди?
— У коридор.
Він мовчки взяв шапку й вийшов.
Оля нахилилася до мене:
— Бачиш? Йому сорок п’ять, а треба показувати, куди класти шапку.
— Він же прибрав.
— Після зауваження.
— Ну…
— Що «ну»?
— Нічого.
Я тоді не наважилася сказати. Бо не розуміла, що саме хочу сказати.
Начебто все було дрібницями. Шапка. Картопля. Яйця. Цибуля. Звичайна кухня перед гостями. Усі нервують, коли треба встигнути накрити стіл.
Але Оля розмовляла з ним так, ніби в кімнаті не було ні мене, ні дитини, ні її сестри в коридорі, яка знімала чоботи й усе чула.
— Оля, чим допомогти? — запитав Ігор, повернувшись.
— Нічим.
— Я можу стіл накрити.
— Ти минулого разу ніжку перекосив.
— Я виправив.
— Після того, як усі тарілки ледь не злетіли.
— Давай я тоді скатертину дістану.
— Не треба.
— Чому?
— Тому що ти дістанеш не ту.
— Там одна скатертина.
— Там три. Білу не бери, вона для звичайних випадків.
Він тихо посміхнувся:
— А сьогодні якийсь дивний?
— Ігоре.
— Що?
— Не починай.
— Я не починаю.
— Починаєш. У тебе вже таке обличчя.
— Яке?
— Ображене.
— Воно у мене звичайне.
— Ось саме.
Я подивилася на Ігоря. Він стояв біля шафи, тримав руку на ручці дверцят і дивився не на Олю, а на підлогу.
На лінолеумі у них був слід від стільця, темна смужка. Він дивився на неї так уважно, ніби там було написано, що йому робити далі.
— Ігорю, — сказала я обережно, — дістань будь-яку скатертину. Ми простелимо.
Він подивився на Олю.
— Діставати?
Оля видихнула:
— Діставай. Тільки не білу.
— Сіру?
— Так.
— З квітами?
— Ні. Сіра без квітів.
— Там дві сірі.
— Боже мій.
Вона сама підійшла, відсунула його плечем і залізла в шафу.
— Ось ця. Це складно?
— Ні.
— Тоді чому треба смикати мене з кожного приводу?
Він взяв скатертину.
— Тому що якщо я візьму не ту, ти скажеш, що я взяв не ту.
— То бери ту.
— Я не знаю, яку ти хочеш.
— Можна подумати, це я одна за столом сидітиму.
— Оля, гості зараз прийдуть.
— Так я й хочу, щоб усе було нормально.
— Я теж хочу.
— Ну тоді роби нормально.
Він кивнув і пішов у кімнату. Оля повернулася до салату.
— Дай сіль.
Я подала сільничку.
— Бачиш, Наталю? Я не чіпляюся. Я просто не можу все тягнути сама.
— Бачу, що ти втомилася.
— Це ще м’яко сказано. У мене вже око сіпається від нього.
— А він точно розуміє, чого ти хочеш?
— У якому сенсі?
— Ну, ось із скатертиною.
— Наталя, йому не п’ять років.
— Та я розумію.
— Ні, не розумієш. Ти живеш сама. У тебе ніхто не лежить на дивані, поки ти метушишся з мокрою ганчіркою.
— У мене кіт блює на килим, якщо тобі від цього легше.
Оля засміялася, але сміх вийшов коротким.
— Кіт хоча б не питає про картоплю.
Зібралися гості. Оліна сестра Марина з чоловіком, сусідка з донькою, ще двоє однокласників сина. Діти бігали з кімнати до кухні, грюкали дверима, розкидали цукерки.
Ігор наливав сік дітям.
— Не до краю, — сказала Оля через стіл.
— Я бачу.
— Ти минулого разу налив до краю, потім усе було на килимі.
— Я пам’ятаю.
— Тоді навіщо знову майже до краю?
— Тут половина склянки.
— Для Артема це до краю.
Артем сказав:
— Мамо, ну досить.
Оля різко обернулася:
— Що досить?
— Ну ти татові весь час…
— Я татові про справу кажу.
— Ти його лаєш.
— Їж салат.
— Я не хочу салат.
— Звісно. Ти хочеш піцу.
Ігор поставив сік і сів. Марина підняла келих:
— Давайте за Артема. Щоб ріс здоровим, розумним і слухався маму.
— І тата, — додав її чоловік.
Оля хмикнула:
— Тата спочатку треба навчити командувати.
Усі засміялися. Хтось голосно, хтось із ввічливості. Ігор теж посміхнувся.
Тільки посмішка була не від веселощів. Вона була про те, що людина знає: зараз краще посміхнутися.
Я спіймала себе на тому, що мені хочеться встати й вийти з-за столу. Але я залишилася.
Після тосту Оля поклала Ігорю курку.
— Їж.
— Я сам візьму.
— Ти візьмеш крило й потім ходитимеш голодним.
— Я люблю крила.
— Ти любиш, коли не треба думати.
Марина сказала:
— Оля, ну ти сьогодні в ударі.
— Я завжди в ударі. Інакше тут усе розвалиться.
Ігор тихо сказав:
— Не розвалиться.
— Що?
— Я кажу, не розвалиться.
— Звісно, тобі видніше. Ти ж у нас головний з розвалювання.
За столом стало тихіше. Сусідка почала терміново розпитувати Марину про роботу. Діти пішли до кімнати. Я дивилася на Ігоря.
Він не відповів. Не грюкнув дверима, не образився вголос, не сказав: «Досить». Просто взяв виделку й почав їсти курку, яку не хотів брати.
І я раптом згадала всі дзвінки Олі.
— Він зі мною не розмовляє.
— Він усе вирішує мовчки.
— Він ніби мене не чує.
— Я одна в цій родині змушена вирішувати.
А тепер я сиділа у них за столом і думала: може, він мовчить не тому, що йому нема чого сказати.
Може, він давно зрозумів, що будь-яке слово можна обернути проти нього ще до того, як він його договорить.
Потім я одразу ж схаменулася. Не можна за один вечір робити висновки про чужий шлюб.
Я не живу з ними. Не знаю, скільки разів він забував забрати Артема. Не знаю, як Оля тягала пакети, маючи температуру. Не знаю, як він лежав із телефоном, поки вона мила плиту.
Я знаю лише цю кухню, цю скатертину й його обличчя над тарілкою.
Але цього обличчя мені вистачило, щоб салат застряг у горлі…
Після торта я пішла на кухню мити чашки. Оля прийшла слідом.
— Ти чого втекла?
— Помию трохи.
— Залиш, Ігор потім помиє.
— Помиє?
— Ну, якщо я скажу.
— А якщо не скажеш?
— Не помиє.
Вона відкрила шафу, дістала пакет для сміття.
— Ти якась дивна.
— Я?
— Так. Сидиш, мовчиш.
— Олю, можна я запитаю?
— Запитуй.
— Ти з ним завжди так розмовляєш?
Вона завмерла з пакетом у руках.
— Як це?
— Ну… різко.
— Різко?
— При людях.
— Наталю, ти серйозно?
— Так.
— Ти зараз його пожаліла?
— Я не знаю.
— А мене не треба пожаліти?
— Треба.
— Тоді чому питання до мене?
Я вимила чашки, поставила на сушарку.
— Тому що я сьогодні чула тільки тебе.
— А його ти не чула, бо він мовчить. Дуже зручно, так?
— Не зручно.
— Він мовчить, а я потім виглядаю істеричкою.
— Я не сказала «істеричкою».
— Але подумала.
— Ні.
— Подумала.
— Я подумала, що тобі важко. І що йому теж, напевно, важко.
Вона засміялася вже злісно.
— Йому важко? Наталю, він сьогодні в магазин сходив. Ось і все. Подвиг.
— Може, він боїться зайвий раз зробити щось не так.
— А я не боюся? Я щодня боюся не встигнути, не оплатити, не купити, не записати Артема до стоматолога, не забути купити мамі таблетки.
Я боюся, що якщо сяду на десять хвилин, у нас знову буде порожній холодильник і брудні шкарпетки у ванній.
— Я розумію.
— Ні, ти не розумієш.
— Напевно, не до кінця.
— Він раніше теж усе забував. Ти знаєш, як він забув Артема на уроці англійської?
— Ти розповідала.
— Я приїхала, дитина сидить біля охоронця. Плаче. А Ігор сказав: «Я думав, о сьомій». Хоча я писала: о шостій. Писала, Наталю.
— Так.
— Після цього я маю спокійно сказати: «Ігорку, любий, не забудь»?
— Ні.
— А як?
— Не знаю.
— Ось і я не знаю.
Вона зім’яла пакет, потім розправила.
— Я теж не мріяла бути тіткою, яка кричить через скатертину.
— Я знаю.
— Не знаєш. Я ж раніше була нормальною.
— Ти й зараз нормальна.
— Ні. Я стала такою, як моя мати. Вона батька все життя дошкуляла. Я клялася, що не буду. І ось, будь ласка.
Вона відвернулася до раковини.
— Тільки батько у нас хоча б пив. Було зрозуміло, за що вона так. А Ігор не п’є, не гуляє, гроші приносить. І я нібито мушу радіти.
— Ти не мусиш.
— А що мушу?
— Не знаю, Оль.
Ми мовчали. З кімнати долинув сміх, хтось упустив машинку. Ігор сказав дітям: «Обережно, там дріт». Оля здригнулася.
— Зараз він їм дозволить усе рознести.
— Він просто сказав про дріт.
— Я вже чую, чим це закінчиться.
— Чим?
— Тим, що я буду прибирати.
Я витерла чашку рушником.
— Оля, а якщо сказати йому не при всіх?
— Я казала.
— І?
— Він киває.
— А потім?
— Потім робить по-своєму.
— Може, тому що вже не чує?
— Тобто я винна?
— Ні.
— Звучить, що так.
— Я не хочу шукати винних.
— А хто шукає? Ти прийшла на день народження й вирішила: бідний Ігор, зла Оля.
— Я так не вирішила.
— Вирішила.
— Мені стало ніяково.
— Мені теж ніяково жити в будинку, де дорослому чоловікові треба пояснювати, що мокрий рушник не кладуть на диван.
— Він кладе?
— Клав. Тепер не кладе. Тому що я «різко» сказала і раз сто.
Вона зробила пальцями лапки.
— Може, я просто не вмію по-іншому.
До кухні зайшов Ігор із порожньою тарілкою.
— Олю, сміття винести?
Вона подивилася на нього, потім на мене.
— Винеси.
— Де пакет?
— Ось.
Вона простягнула пакет. Він взяв.
— Там скло є?
— Ні.
— Добре.
Він вийшов, і Оля прошепотіла:
— Бачиш? Треба було запитати про скло. Бо минулого разу порвав пакет.
— Це нормально запитати.
— А в мене вже все звучить ненормально?
Я не відповіла. Вона прикрила очі долонею.
— Боже, як я втомилася.
Я хотіла обійняти її, але руки були мокрі. І ще я боялася, що вона відштовхне.
— Олю.
— Що?
— Я не проти тебе.
— А за кого ти?
— Ні за кого.
— Такого не буває.
Вона подивилася на мене червоними очима.
— Ти думаєш, я його не люблю?
— Не знаю.
— Я сама не знаю.
— Таке буває.
— Він хороший. Розумієш? Хороший. Не негідник, не гад. Просто я поруч із ним стаю такою, що мені самій огидно.
— А він?
— А він терпить.
— І тобі від цього легше?
— Гірше. Бо якби він гримнув, я б хоч зупинилася.
— Може, він не вміє.
— А я вмію?
— Оо, ти вмієш гримати.
Вона майже посміхнулася.
— Дякую, подруго.
— Вибач.
— Ні, чесно.
Ігор повернувся, вимив руки й сказав:
— Я ще хліб купив. Забув дістати.
— Який? — запитала Оля.
Він дістав із пакета батон.
— Гірчичний.
— Я просила житній.
— Ти сказала «хліб».
— Я сказала: «Візьми хліб до оселедця». До оселедця беруть житній.
— Я не зрозумів.
Оля відкрила рот, потім закрила. Я прямо побачила, як усередині неї вже готова фраза застрягла в зубах.
— Гаразд, — сказала вона. — Поклади на стіл.
Він вийшов. Оля прошепотіла:
— Ось бачиш? Я вже молодець?
— Я тебе не перевіряю.
— А відчуття таке.
— Вибач.
— Та ні. Може, мені й треба, щоб хтось подивився з боку.
— З боку завжди криво видно.
— Наталю, а ти б що сказала?
— Про хліб?
— Так.
— Не знаю. Напевно: «Дякую. Житній я сама потім візьму».
— Це якщо є сили.
— Так.
— А якщо сил немає?
— Тоді як вийде.
— Ось у мене весь час як вийде.
Ми вийшли до столу. Ігор нарізав батон. Шматки були нерівні, один зовсім товстий.
Оля сказала:
— Ніж тупий.
Ігор завмер. Вона додала:
— Я завтра куплю новий. Цей справді вже не ріже.
Він кивнув.
— Я можу його заточити.
— Можеш?
— Можу спробувати.
— Спробуй.
Сестра Марина підняла брови:
— Ого, у нас перемир’я?
Оля різко сказала:
— Маринко, їж торт.
Усі знову засміялися. Але вже не так.
Пізніше, коли я взувалася в коридорі, Ігор вийшов мене проводити.
— Дякую, що прийшла, — сказав він.
— Вам дякую.
— Оля була рада.
— Я теж.
— Наталю…
— Так?
— Вона тобі скаржиться на мене?
Я завмерла зі шарфом у руках.
— Іноді.
— Зрозуміло.
— Ігоре…
— Та нічого. Нехай скаржиться. Їй треба комусь виговоритись.
— Тобі неприємно?
— Не знаю. Я сам у багато чому винен.
— У чому?
— Забуваю. Тягну час. Мовчу. Мені простіше промовчати, ніж знову сперечатися.
— А їй від цього ще важче.
— Знаю.
— Чому ж мовчиш?
Він знизав плечима.
— Коли я говорю, виходить гірше.
— Завжди?
— Часто.
— А сьогодні?
— Сьогодні гості. День народження. Навіщо?
Він сказав це так спокійно, що мені стало ще гірше.
— Ти злишся на неї?
— Звісно.
— А кажеш про це?
— Ні.
— Чому?
— Бо вона й так на межі. Якщо я ще й почну злитися, вдома буде зовсім нічим дихати.
— А зараз є чим?
Він подивився в бік кухні. Оля там казала Марині: «Візьми контейнер, я курку покладу». Артем сміявся у кімнаті.
— Іноді є, — сказав Ігор. — Коли вона не втомиться.
— А коли втомиться?
— Тоді я намагаюся не заважати.
— Виходить?
— Ні.
Ми обоє посміхнулися, але невесело. З кухні крикнули:
— Ігорю, де кришки від контейнерів?
Він одразу відповів:
— У нижньому ящику!
Оля крикнула:
— Там немає!
Він тихо сказав мені:
— Там є.
І пішов на кухню.
Коли їхала в таксі, Оля написала: «Ти образилася?»
Я відповіла: «Ні».
Вона: «Ти просто дивна була».
Я долго дивилася на екран. Потім написала: «Я думаю про вас».
Вона одразу: «Про нас не треба. У нас усе як у всіх».
Я набрала: «Може, як у всіх — це ще не означає, що все нормально». Стерла.
Набрала: «Ти дуже втомилася». Стерла.
Набрала: «Ігор теж». Стерла.
Зрештою надіслала: «Давай завтра подзвонимо одна одній».
Вона відповіла: «Давай. Тільки не читай мені нотацій».
Я написала: «Не буду».
І сама не знала, чи справді не буду. Бо нотацій у мене не було. Був лише її голос: «Я раніше була нормальною». І його: «Мені простіше промовчати».
Наступного дня вона зателефонувала.
— Наталю, привіт.
— Привіт.
— Ти можеш говорити?
— Можу.
— Він учора нагострив ніж.
— І як?
— Краще ріже.
— Добре.
— І хліб житній купив зранку.
— Сам?
— Сам.
— Ну ось.
— Не кажи «ну ось».
— Не буду.
Вона помовчала.
— Я знову на нього накинулася.
— Через що?
— Через пакет зі сміттям. Він не вставив новий пакет.
— Зрозуміло.
— Я сказала: «Навіть це тобі доведеться доробляти». Він мовчки вставив.
— А ти?
— А я потім сиділа на кухні й думала, що ти вчора на мене дивилася.
— Оль…
— Ні, нормально. Може, треба було.
— Я не хотіла тебе соромити.
— А мені соромно. І злюся теж. Бо я справді втомилася. А якщо я почну говорити м’яко, він взагалі розслабиться.
— Можливо.
— Бачиш? Ти навіть не сперечаєшся.
— Бо не знаю.
— Ніхто не знає.
Вона гучно видихнула.
— Гаразд. Мені час на роботу.
— Оля.
— Що?
— Ти з ним поговориш?
— Про що?
— Не про сміття. Про вас.
— Не знаю. А раптом він скаже, що йому зі мною погано?
— А раптом ти й так це знаєш?
Вона замовкла. Я чула, як у неї на тлі бубонів телевізор.
— Наталю, — сказала вона нарешті, — я боюся, що якщо ми почнемо чесно говорити, з’ясується, що ми обоє вже давно просто терпимо одне одного.
— Можливо.
— І що тоді?
— Не знаю.
— Ось і я не знаю.
Вона відключилася. Через деякий час телефон знову блимнув.
Оля написала: «Він щойно запитав, який хліб купити на вечір. Я відповіла нормально. Побачимо, на скільки мене вистачить».
Я набрала: «На сьогодні вистачить — це вже добре». Подумала й не надіслала.
Бо не була впевнена, що це добре. Не була впевнена, що однієї нормальної відповіді вистачить хоча б до вечері.
Не була впевнена, що Ігор знову не забуде кришки, хліб, дитину, пакет. І що Оля знову не скаже при всіх щось таке, після чого всім захочеться дивитися в тарілки.
