Тільки зараз вона збагнула, що навіть не запитала, з ким дівчинка живе.
— Добрий день! – голосно вимовила вона.
На звук її голосу вийшов старий – високий, з прямою спиною і довгим сивим волоссям.
– Ви з опіки? – запитав він.
– Що? – не зрозуміла Валя.
Дівчинка смикнула старого за рукав і сказала:
– Це та тітка, яка із собаками гуляє.
– Ох, вибачте, я думав, знову з опіки прийшли…
…У Валі все було погано: чоловік, схоже, завів собі коханку, син прогулював школу, ховав під матрацом щось шкідливе і грубіянив їй при кожній нагоді.
На роботі був вічний аврал і зарплату вже два роки не підвищували, ще й новий начальник, Михайло Григорович, не любив її. Хоч звільняйся.
Але звільнитися не можна було – кредити на диван і на телефон синові ще не виплачені, а на чоловіка автокредит, так що доводиться терпіти.
— Та він у тебе закохався! – закочувала очі бухгалтерка Свєта. – Ось і чіпляється. Мені він слова поганого не сказав жодного разу.
Загалом, життя зіпсувалося. Зі школи дзвонила незадоволена класна керівниця, лякала, що син не складе іспити в дев’ятому класі. У чоловіка постійно пищав телефон і він тікав з ним у туалет.
Начальник писав їй гнівні повідомлення з вимогою завтра зранку з’явитися в кабінет і пояснити, чому в останньому договорі вона проставила невірні суми. Хоча Валя була впевнена, що суми правильні.
Щоб хоч трохи відпочити від усіх цих проблем, Валя влаштувалася на другу роботу – вигулювала вечорами сусідських собак.
Гроші були не зайві, дивну поведінку чоловіка можна було ігнорувати, синові не було кому грубіянити, і він навіть навчився сам розігрівати суп.
Собаки були різні. Одні Валі подобалися, інші були дещо примхливі, як і їхні господарі. Але це все одно було краще, ніж син, чоловік і начальник.
Зазвичай вона гуляла і спостерігала за оточуючими людьми, гадаючи, хто вони і яке у них життя.
Майже щовечора на дитячому майданчику вона зустрічала одну і ту ж дівчинку років шести. Тонке картате пальто з короткими рукавами, саморобна шапка, яка весь час сповзала дівчинці на очі.
Зазвичай та сиділа на гірці або гойдалася на гойдалці, і щоразу питала у Валі, що це за порода собаки, закінчуючи розмову тим, що тато їй таку купить.
Дівчинку було трохи шкода, мабуть, тато все обіцяв їй собаку, але виконувати свою обіцянку не збирався.
Це й зрозуміло – навряд чи сім’я відрізняється хорошим достатком, відразу видно, що одяг на дівчинці з чужого плеча.
Валі подобалося думати про себе як про добру людину, яка здатна безкорисливо допомагати іншим, тому вона зібрала по колегах одяг для дівчинки і запитала у тієї, де вона живе.
Звичайно, батьки могли не зрадіти такій допомозі, скажуть, що Валя втручається в чуже життя, але спробувати варто було.
У квартирі пахло чимось затхлим, і безпомилково впізнавалося житло літньої людини – всюди порожні банки, коробки, візок на колесах.
Тільки зараз вона збагнула, що навіть не запитала, з ким дівчинка живе.
— Добрий день! – голосно вимовила вона.
На звук її голосу вийшов старий – високий, з прямою спиною і довгим сивим волоссям.
– Ви з опіки? – запитав він.
– Що? – не зрозуміла Валя.
Дівчинка смикнула старого за рукав і сказала:
– Це та тітка, яка із собаками гуляє.
– Ох, вибачте, я думав, знову з опіки прийшли…
Він запропонував Валі випити чаю, і хоча їй не дуже хотілося пити чай в такій недоглянутій квартирі, довелося погодитися, а то неввічливо виходить.
Але вона даремно переживала — кухня була чистішою, ніж коридор, і дівчинка, незважаючи на свій вік, спритно вимила і без того чисті чашки і дістала коробку з дешевим чаєм і напівпорожню пачку вафель.
Валя помітила в смітнику пакети з-під локшини швидкого приготування і подумала – хіба це корисно, їсти таке дитині?
За чаєм старий розповів, що мати дівчинки лежить у хоспісі, батька ніколи й не було, а він – єдиний родич.
Хоча, по суті, ним і не вважається: він вітчим її матері, а за паперами, виходить, ніхто.
— Ось і хочуть Іринку у мене забрати, — пояснював він, а Валя, на свій сором, зрозуміла, що забула запитати у дівчинки її ім’я.
Дівчинку було дуже шкода. Вона чи то не розуміла свого становища, чи то звикла до нього, але на розповідь дідуся майже ніяк не реагувала, тільки виправляла його іноді.
Чим довше Валя слухала, тим більше розуміла – одним одягом тут не допоможеш.
Може, в газету написати або на телебачення, сусідами зібратися і навести тут порядок, нехай не думають, що він не здатний за дитиною доглядати.
З цими важкими думками Валя пішла додому. Зібрала продукти, попросила сина допомогти донести.
— А чому я? — почав бурчати він. — Нехай тато допоможе.
Валя не стала сперечатися, звалила всі сумки на себе, спробувала відкрити двері і впустила пакет з крупами.
Син зітхнув, закотив очі і сказав:
— Гаразд, пішли.
Старий зустрів їх з побоюванням, але коли Валя запропонувала зварити їм суп, відмовлятися не став, навіть зголосився картоплю почистити.
А син Валі так і тупцював у коридорі, вже збирався йти, але тут Іра у нього запитала:
— Хочеш, я тобі свої малюнки покажу?
Валя думала, що син відмовиться, ще, чого доброго, і нагрубить дитині, це цілком у його репертуарі. Але тут він її здивував.
— Тільки якщо хороші, ти малювати взагалі вмієш?
— Вмію, — з важливим виглядом заявила дівчинка. — Ходімо!
Додому повернулися тільки через півтори години, і Валя думала, що чоловік запитає, де вони так довго були, але він ніби й не помітив.
А Валя не помітила, що син якийсь тихий став, тільки коли той спати пішов раніше часу, злякалася:
— Ігор, а ти не застудився, випадково? Щось вигляд у тебе нездоровий.
Син смикнув плечем і глухо відповів:
— У неї що, правда, мами скоро не стане?
Валя зітхнула.
— Правда.
— І що її в дитбудинок заберуть, правда?
— Ну, ти ж сам бачив — дідусь у неї зовсім старенький, та й не рідний він їй. Я думала, що потрібно якось допомогти. Але з іншого боку — він же й справді старенький. Навіть і не знаю, що робити.
Перший порив Валі був наївним, викликаним бажанням хоч у чиїхось очах здаватися хорошою.
Але подумавши, вона зрозуміла, що дівчинці і справді в дитячому будинку буде краще. Ну не сьогодні-завтра цей старенький і сам богу душу віддасть, і тоді що?
Ігор подивився на неї звичним незадоволеним поглядом і нічого не сказав. Валя не змогла залишити цю ситуацію просто так.
Коли гуляла із собаками, стала кликати Іру з собою, розмовляла з нею, приносила частування, заходила час від часу до неї додому і допомагала з приготуванням їжі та прибиранням.
Вона навіть хотіла зустрітися з мамою дівчинки, але старий сказав, що та вже практично не приходить до тями. Пізно, все пізно.
Коли одного разу Валя попросила сина віднести пиріг Іринці та її дідусеві, той раптово кинув зі злістю:
— Ніби пиріг зможе їм допомогти!
Валя здивувалася, глянула на сина — їй здавалося, що він перейнявся історією дівчинки. Принаймні, вона бачила, що син відніс їй свої старі фарби і зовсім новий конструктор Лего.
— А що зможе їм допомогти? — обережно запитала вона.
Ігор знизав плечима.
— Ну… Ви з татом могли б удочерити її.
Валя аж дар мови втратила. Удочерити? Він що, серйозно?
Хоча… Дивно, що їй самій ця думка не прийшла в голову. Кілька днів Валя приміряла її і так, і сяк — з усього виходило, що все може вийти.
Тільки от чи потягне вона чужу дитину, якщо зі своєю не може впоратися? Валя навіть у чоловіка запитала, що він про це думає, а він сказав — роби що хочеш, тільки відчепися!
Поки вона розмірковувала, мама дівчинки пішла у засвіти. Довелося допомагати і з похоронами, і взагалі…
А потім Іру забрали. І в душі у Валі утворилася чорна діра. Вона й не думала, що встигла так сильно прив’язатися до дівчинки.
Та й Ігор тинявся як неприкаяний з мокрими очима. Завжди просив братика або сестричку, а вони якось не наважилися народжувати ще одну дитину, все відкладали і відкладали…
У підсумку Валя не витримала і поїхала провідати Іру. Дівчинка зраділа їй, і не встигла Валя запитати, як та сама притиснулася до неї і тихо попросила:
— Заберіть мене до себе…
Повернувшись додому, Валя була засмучена і ще раз поговорила з чоловіком. Він сказав, що не проти, але брати участь ні в чому не хоче.
Валя дізналася, що дитину може взяти під опіку тільки один з подружжя, і пішла до школи усиновлювачів.
Виявилося, що не так швидко отримати дозвіл на опіку, тому, щоб Іра не думала, що про неї забули, вони з Ігорем стали відвідувати її хоча б раз на тиждень.
Чоловік, здавалося, і не помічав жодних змін у сімейному устрої, напевно тому, що так і продовжував ходити зі своїм телефоном в обіймах.
Звичайно, Валя здогадувалася, що він крутить роман з кимось, але розбиратися в цьому зовсім не хотілося.
Все відкрилося банально – Валі зателефонували з незнайомого номера. Вона взяла трубку, сподіваючись, що це з опіки дзвонять.
А жіночий голос їй повідомив, що у чоловіка Валі через сім місяців народиться дитина і що, взагалі, вже цілий рік він кохає не її, Валю, а якусь невідому їй Оксану.
Чоловік не став заперечувати, здається, навіть зрадів, зібрав речі і пішов.
Раніше Валя думала, що якщо чоловік від неї піде, це буде кінець світу. Але виявилося, що нічого страшного не сталося, навіть краще стало.
Не доводилося думати, кому він там пише і чим він знову незадоволений. Та й Ігор на подив перестав грубіянити.
Хлопець став без батька більш відповідальним. В магазин ходив, сміття виносив, міг і сніданок сам собі приготувати.
Єдине, що Валю хвилювало, чи не вплине розлучення на опіку, раптом їй тепер Іринку не віддадуть. Кредити ці ще, а зарплата у неї не така вже й велика…
Незрозуміло, як Валя набралася сміливості і сама пішла до Михайла Григоровича. Вирішила, що все одно їй нічого втрачати – так і так він її мало не щодня на килим викликає.
З його обличчя було незрозуміло, здивувався він чи ні, а в очі Валі він ніколи не дивився, вічно то на папери, то кудись убік.
Проблему Валя виклала чітко і ясно – оскільки її функціонал в останні роки весь час розширювався, а зарплата не змінювалася, то вона просить надбавку. Або буде шукати інше місце роботи.
Про інше вона, звичайно, сказала так, для переконливості. Насправді їй було страшно змінювати місце роботи.
Вона сюди відразу після інституту влаштувалася і добре в усьому розбиралася, хіба що начальнику це було не до вподоби.
Дивно, але він не почав її вичитувати, розповідати, що у неї занадто все погано з роботою, щоб просити підвищення зарплати, а тільки поцікавився:
— У вас щось сталося, Валентина?
Брехати не було сенсу. Може, хоч щось людське в ньому є.
— Я оформлюю опіку над дівчинкою. У неї нещодавно мати пішла у засвіти. А від мене пішов чоловік, і я боюся, що опіці моя зарплата не сподобається.
Він похитав головою, зітхнув і сказав:
— Гаразд. Якщо вже така справа. Заходьте після обіду, підпишемо додаткову угоду.
Валя хотіла сказати, що вона і в відділі кадрів зможе підписати, але це був не найвдаліший момент, щоб сперечатися.
Відповіді від опіки не було довго, і Валя вже почала хвилюватися. Начебто всі документи вона зібрала, дзвонила їм і раз, і два, а нічого.
І, як це зазвичай буває, відповідь прийшла тоді, коли вона найменше її чекала.
Напередодні Валі снилися тривожні сни – ніби вона блукає в темному лабіринті і ніяк не може з нього вибратися.
Нехороший сон, якась тяжкість на душі після нього залишилася. І потім все з рук валилося…
В яєчню потрапила шкаралупа, сіль на підлогу просипалася, тональний крем виплеснувся з тюбика, забризкавши світлу скатертину…
Тому коли телефон задзвонив, і, глянувши на екран, Валя зрозуміла, що це з опіки, нічого хорошого вона не чекала.
Так і вийшло. Виявляється, вони дізналися, що Валя розлучається – це чоловік їм подзвонив і попросив не давати їй дитину.
Він побоявся, що Валя тоді сина буде до нього відправляти, а коханка сильно проти була. В опіці сказали, що вони, звичайно, все розуміють, але поки ніхто їй дитину не дасть, потрібно дочекатися розлучення і поділу майна і заново збирати всі довідки.
Закінчивши розмову, Валя відчула всередині таке спустошення, що встати зі стільця не було сил.
Час тягнувся, а вона так і сиділа за столом, поклавши перед собою телефон, і думала: що вона скаже синові? А Іринці?
Адже Валя обіцяла їм, що допоможе. Виходить, всіх підвела, ні на що вона не придатна, тому чоловік і пішов від неї.
Коли її погляд впав на годинник, Валя аж підскочила – давно вже на роботі потрібно бути, сьогодні ще й нарада з ранку!
Напевно, начальник помітить її відсутність і спеціально викличе, хоча тільки вчора вони кожну букву в останньому договорі перевірили.
Так і сталося – не встигла вона увійти, як Свєта повідомила їй, зробивши великі очі:
— Шукає тебе із самого ранку! Ти де була? Я йому пропонувала, щоб він через мене передав завдання, але він бажає бачити особисто тебе.
Валю охопила така злість, що вона вирішила – зараз же висловить йому все, що про нього думає!
Ну скільки можна чіплятися до неї? І нехай звільнить, яка тепер різниця, якщо Іринку їй все одно не віддадуть…
Михайло Григорович, як зазвичай, не дивився Валі в очі, а зосередився на середині її чола.
— Якщо ви про той договір…, — почала Валя, але Михайло Григорович її перебив.
— Ні, що ви, Валентина, я власне…
— Що, тепер нову причину помучити мене придумали? — не витримала Валя. — Знаєте що? Сил моїх більше немає, ви мені зовсім працювати не даєте своїми причіпками!
Що вам, зайнятися нічим? Шукайте собі нову співробітницю, ось що я вам скажу. А я звільняюся. Мені тепер все одно — дівчинку мені під опіку не віддають, втрачати мені більше нічого.
Вперше за весь цей час він подивився Валі прямо в очі. Чомусь вона думала, що очі у нього сірі. Але виявилося, що вони зелені, із золотистими цятками.
– Я, власне, про це і хотів поговорити. У мене тітка працює в опіці, і я думав запропонувати вам допомогу, якщо, звичайно, потрібно.
З Валі немов все повітря викачали, так вона себе почувала. Нерозумно і ніяково.
Сенс сказаних ним слів доходив поступово, і тільки через кілька секунд вона змогла вичавити:
— Тобто… Ваша тітка може якось вплинути? Щоб прийняли позитивне рішення?
— Може, — кивнув він.
Валя, яку вже покинула раптова хоробрість, невпевнено промовила:
— Це було б дуже добре.
Михайло Григорович знову подивився їй в очі і сказав:
— Я б відразу попросив її, але вирішив, що краще уточнити. Раптом ви передумали.
— Не передумала.
— Я так і зрозумів.
Зависла незручна тиша.
— То я можу йти?
— Так! Звичайно.
Коли Валя вже торкнулася ручки дверей, Михайло Григорович промовив:
— А звільнятися не треба. Обіцяю, що більше не буде ніяких причіпок. Тепер у мене є інший привід бачитися з вами.
Валя відчула, як густо червоніють щоки. Їй хотілося уточнити, який привід він має на увазі, але вона вирішила, що на сьогодні інформації вистачить.
І тільки перед тим, як закрити за собою двері, Валя обернулася, подивилася йому в очі і сказала:
— Дякую.
