Ніна штовхнула хвіртку і зашурхотіла по піску, втоптаному вздовж грядок. Біля ганку стояла тітка Галина, в старому халаті і в капцях на босу ногу, притримуючи рукою поперек.
— Ну нарешті, — видихнула вона і притиснула Ніну до себе, міцно, з гучним видихом. — Я тут весь тиждень одна, думала, не дочекаюся.
Ніна поставила сумку на лавку, присіла поруч.
— Як ти, тітонько?
— А як я… Тиск скаче. А вночі взагалі — серце калатає, не заснути. Ну, добре, що приїхала.
Треба теплицю полагодити, щось там з кватиркою. А заодно і малину обріжемо — запустила я, сил немає.
— Звичайно, зробимо, — кивнула Ніна. — Тільки чаю вип’ємо спочатку?
— Вип’ємо, звичайно. А потім за справу. Адже все тобі залишиться, Ніночко. Не дарма стараєшся.
На кухні було душно від киплячого чайника і цибулі, яку Галина вже встигла почистити до салату. Вона вправно нарізала зелень, час від часу кидаючи погляди на племінницю.
— Слухай… ти ж уже не дівчинка, так? Працюєш, своя копійка є. Але все ж одна. Чи не час серйозно влаштовуватися?
Ніна трохи підняла брови:
— У сенсі?
— Ну, робота — добре. Але стабільність потрібна. Чоловік з житлом, сім’я… Ти ж дівка ладна, характер добрий.
А одна що? Старість, кішки і таблетки від тиску. Я життя прожила, знаю, що важливіше.
Ніна зітхнула і посміхнулася:
— Мені поки і так добре. Робота подобається.
Галина хитала головою, ніби лінь сперечатися:
— Молода ще, багато чого не розумієш.
Після обіду тітка покликала Ніну до хвіртки. Біля воріт, спираючись на велосипед, стояв високий чоловік у спортивній куртці.
— А, ось і Валера! — пожвавішала Галина. — Ніно, познайомся — наш сусід. Хороша людина. Робота є, квартира двокімнатна, сам живе.
Валерій простягнув руку:
— Приємно познайомитися.
— Ну що стоїш, поговори з людиною! — підштовхнула тітка, посміхаючись. — Я поки вишню піду подивлюся, бо там горобці озвіріли.
Коли Галина пішла, Ніна зробила крок назад:
— Вибачте, я, мабуть, не найкращий співрозмовник. Не дуже люблю такі знайомства…
Валерій знизав плечима:
— Та нічого, я розумію. Просто Галина Петрівна попросила заглянути. Думав, справа господарська.
Наступного вечора, вже сидячи з ягодами на веранді, Ніна акуратно промовила:
— Тітко, дякую за турботу… так, Валерій — хороша людина, просто… не моя.
Галина замовкла, довго мішаючи ложкою цукор у компоті.
— Як не твоя? Я ж старалася. Мені не все одно, як ти живеш. Ти розумієш, Ніно, все моє добро дістанеться тобі. Але хочеться бачити, що ти приймаєш розумні рішення.
Ніна схилила голову:
— Я справді ціную все, що ти для мене робиш.
Галина хмикнула, ніби вирішила відкласти розмову до наступного разу…
… У понеділок, ще не знявши халата, Ніна зайшла в ординаторську — лікар Андрій гортав папери, роблячи позначки на полях.
— Ніна, я тут подумав… А не хочеш на курси підвищення піти? Буде сертифікат, потім і зарплату вищу можна обговорити.
Ніна від несподіванки навіть присіла на край столу:
— А що за курси?
— Три місяці, вечорами. Стоматологічні асистенти з розширеною підготовкою. Я сам туди подав двох дівчат минулого року — залишилися задоволені.
Ніна кивала, вже уявляючи, як роздруковує матеріали, записує лекції…
Але відразу згадала — тітка. Малину підрізати, кватирку полагодити, тиск, таблетки…
У п’ятницю ввечері вона сиділа за кухонним столом, підібгавши ноги, і дивилася на телефон. Пальці тремтіли, коли набирала номер тітки.
— Тітко, я хотіла поговорити. Я записалася на курси.
Пауза.
— Які ще курси?
— Підвищення кваліфікації. Це допоможе в роботі…
— Навіщо тобі це? Гроші витратиш, час втратиш. Ці лікарі наживаються на таких, як ти. Я ж не дарма раджу! Хочу, щоб ти нормально влаштувалася, а не за привидами ганялася!
— Це важливо для мене, — вичавила Ніна.
Відповіді не було. Через кілька секунд — короткі гудки.
На вихідні Ніна все ж поїхала — з кексом і аптечкою. Довго стукала в двері. Сусідка, тітка в картатому халаті, виглянула з-за паркану:
— Вона вдома, але каже, що нездорова. Дуже засмучена.
Ніна почекала ще трохи. Не відкрила, мабуть, образилася, як завжди. І пішла. Через тиждень — дзвінок. Голос тітки пригнічений, але спокійний:
— У мене тиск, зовсім погано стало. Думала, ти хоч подзвониш… Якщо вже зовсім не потрібна я стала — скажи прямо.
Ніна зірвалася того ж вечора. Дощ, електричка, таксі до вулиці.
— Ну нарешті, — зустрічає Галина, не дивлячись в очі. — Я тут подумала… Може, тобі до мене переїхати?
Одній важко стало, та й тобі в гуртожитку незручно. Я ж не просто так все тримаю, щоб було кому передати потім.
Ніна завмерла на порозі кухні. Поруч чайник шумить, на столі — дві склянки і печиво. Домашній затишок, але ніби не для неї.
— Я подумаю, — відповіла тихо.
Наступний тиждень видавмя важкий. Запізнювалася, забувала рукавички, документи.
Андрій, провідний лікар клініки, одного разу затримав її після зміни:
— Все гаразд?
Ніна зітхнула, ніби на поверхні повітря не вистачало:
— Моя тітка… Вона хоче, щоб я до неї переїхала. Кинула курси. Каже, що піклується, а я… задихаюся.
Андрій кивнув, мовчки, потім обережно додав:
— Турбота — це добре. Але коли людина починає вирішувати за іншу, що їй потрібно, — це вже не зовсім турбота.
— Але ж вона про мене думає!
— А вас хтось питав, що ви самі думаєте?
Ніна не відповіла. Тільки опустила погляд.
Через день, в обід, Галина з’явилася прямо в клініці. Впевнено пройшла повз реєстратуру:
— Де Ніна? Мені потрібно з нею поговорити.
Всі в ординаторській обернулися. Ніна вийшла, бліда.
— Тітко, ти що…
— Я переживаю, не сплю нормально! — голос дзвінкий, на весь коридор. — Цей лікар тобі голову морочить! Ти ж недосвідчена, тебе легко обдурити!
Ніна стиснула зуби. Колеги дивилися вбік, ніби не чуючи.
— Ходімо поговоримо на вулицю, — прошепотіла вона.
— А що, соромно стало? — підвищила голос Галина. — Ось вона, твоя вдячність!
А я стільки для тебе робила! Твоя мати, якби знала, якою ти стала — впертою, невдячною…
Ніна сіпнулася:
— Не чіпайте маму. Вона б хотіла, щоб я була щаслива. А не жила за чужими вказівками.
Галина замовкла. Дивилася уважно, ніби вперше по-справжньому побачила Ніну.
— Зрозуміло, — тихо сказала. — Значить, всі мої поради — чужі вказівки.
Увечері зателефонувала знову. Голос спокійний, майже втомлений:
— У мене тиск підскочив від наших розмов. Я хотіла тобі добра, а виходить, даремно старалася. Може, і справді доля мені дітей не дала, бо характер важкий.
Ніна сиділа на краю ліжка, босими ногами торкаючись холодної підлоги. Мовчки натиснула «відбій». Кімната здавалася незвично порожньою.
Вперше за довгий час — ніхто не говорив, що робити. Тільки тиша. І дивне відчуття, ніби скинула важке пальто, до якого давно звикла, але дихати стало легше.
Минув місяць. У кафе біля клініки — черга, шум, за вікнами весна. Хтось торкнув її за плече:
— Ніна?
Обертається — Дмитро. Зі шкільних часів. Веселий, та сама невпевнена посмішка.
— А ти все так само любиш капучино з корицею? — посміхнувся він.
Сіли, розговорилися. Про сесії, гуртожиток, дурні концерти на Новий рік. Дмитро — програміст, щойно повернувся з навчання.
— А пам’ятаєш, як мріяли поїхати до Німеччини?
— Пам’ятаю. Я навіть валізу купила — так нікуди й не поїхала.
— Може, ще поїдемо?
Щось тепле затремтіло всередині. Майже забуте — відчуття, що тебе чують. Не оцінюють, не направляють, а просто існують поруч. Цікавляться тим, що ти думаєш.
Через тиждень — знову зустріч. Гуляли, базікали про кіно і тістечка, сперечалися про вірші. Дмитро запитував:
— А тобі який фінал ближчий — відкритий чи чесний?
І Ніна вперше за довгий час відповідала не «напевно», не «не знаю», а: «Мені подобається, коли залишається щось між рядків».
Тітка… коли почула про Дмитра, спочатку насторожилася:
— Він що, той самий, зі школи ще? Той, який тобі тоді подобався?
— Так, — кивнула Ніна. — Ми випадково зустрілися. Він добрий, спокійний. Не лізе в душу і слухає.
Галина пирхнула:
— Де працює? Скільки отримує?
Ніна знизала плечима:
— Програміст.
— Ой, програміст… Сьогодні є робота, завтра немає. І потім… Якщо він був твоїм і кинув — значить, несерйозний. Старі граблі. Навіщо тобі?
Ніна не відповіла.
Наступного дня Галина зателефонувала знову:
— Ти ж розумна, Ніночко. Невже не бачиш? Він з’явився саме тоді, коли ти стала самостійною. Гроші на курси витрачаєш.
Чоловіки відчувають, коли у жінки щось є. Використовують — і кидають. Я таких бачила.
Ніна вимкнула телефон і довго стояла біля вікна. За склом — місто, дощ, рідкісні ліхтарі. А всередині — ясність. Тендітна, але справжня.
Увечері Дмитро запропонував заїхати за нею після роботи. Ніна дивилася у вікно, поки він паркувався біля зупинки.
Не поспішала виходити — просто сиділа, пальці на підлокітнику тремтіли. Потім глибоко вдихнула, встала.
— Втомився? — запитала, сідаючи в машину.
— Ні. А ти?
Вона кивнула.
— Трохи. Голова гуде від усього.
— Хочеш в тиші посидимо?
— Хочу.
Вони поїхали за місто, не вмикаючи музику. Там зупинилися біля невеликої річки — лавка, парканчик, дитячі гойдалки.
Дмитро простягнув термос:
— Кава. Без цукру.
Ніна взяла. Кілька хвилин просто сиділи, слухаючи, як за деревами тріщать коники.
— Тітка знову дзвонила, — сказала вона. — Вмовляє приїхати на вихідні. «Малину полоти нікому, дах потрібно оглянути, тиск у неї скаче».
Я навіть не знаю, вона справді погано себе почуває чи це спосіб утримати мене поруч.
— А якщо і те, і інше?
Ніна знизала плечима:
— Я втомилася весь час вибирати між собою і нею. Ніби іншого виходу немає.
— А ти коли-небудь вибирала просто себе?
Вона мовчала. Потім, несподівано для себе, сказала:
— Знаєш, вона ніби… заклала в мене щось, що постійно смикає: «Ти повинна». Навіть коли я не поруч.
— А ти можеш вибрати: бути поруч, але з власної волі. Або не бути. Але теж з власної волі.
Ніна подивилася на нього. Він не посміхався, не чекав від неї правильної відповіді.
Наступного дня, в суботу, вони приїхали до тітки — без дзвінка, просто вирішили заїхати. Галина відкрила двері в старому халаті, примружилася:
— А це хто?
— Тітко, познайомся, це Дмитро. Ми разом вчилися, випадково зустрілися, ось…
— Я з тобою вже говорила на цю тему, — перебила вона. — Ти мене взагалі слухаєш?
— Просто подумала, тобі буде приємно…
Ніна обернулася до Дмитра і тихо сказала:
— Почекай тут, я зайду на кілька хвилин одна. Добре?
Галина відвернулася і пішла на кухню. З порога почала:
— Я до тебе як до дочки ставилася. А ти — ні подяки, ні відповідальності. Все в один бік. Ну і живи, як знаєш.
Тільки не розраховуй на спадщину — заповідатиму її краще дитячому будинку, там хоч спасибі скажуть.
Ніна стояла в коридорі, не знаючи, чи зняти куртку, потім різко розвернулася і вийшла. Більше нічого не хотіла чути.
— Ходімо, — сказала вона тихо. — Тут нам не раді.
Увечері, вже вдома, сиділа на краю ліжка. Телефон дзвонив — тітка. Ніна не відповіла. Тільки слухала, як за вікном щось дзвенить, тролейбуси чи вітер по дротах.
Через кілька днів тітка зателефонувала знову. Голос м’який, тихий:
— Ніночко, я тут пиріг спекла, твій улюблений, з чорницею… Якщо раптом захочеш — приїжджай.
Ніна довго не відповідала. Спочатку хотіла просто покласти слухавку, але потім все ж вирішила відповісти.
— Дякую. Може, наступного тижня. Подивлюся, як по роботі.
— Добре, — тітка зітхнула. — Я буду чекати. Ти тільки не губися.
Дівчина повісила трубку і спіймала себе на думці — цього разу її не смикнули за ниточку. Все було рівно, якось спокійно.
У п’ятницю вони з Дмитром пішли в кіно. Після, сидячи в кафе, він раптом сказав:
— Я завтра їду. На пару днів до Харкова по роботі. Поїдеш зі мною? Погуляємо, відпочинеш, зміниш обстановку.
— А як же курси?
— Візьмеш із собою ноутбук. Я тобі вайфай роздам.
Вона погодилась.
У Харкові вони гуляли парками, пили лимонади на лавочці, сперечалися через дрібниці. У готелі Ніна вперше за довгий час заснула відразу, без думок і тривоги.
Вранці, дивлячись у дзеркало, подумала — обличчя не змінилося, але щось у ньому стало вільнішим.
У поїзді назад вона відкрила телефон. Повідомлення від тітки: «Ти де? Я вже почала хвилюватися. Холодильник повний, малину заморозила».
Ніна набрала відповідь. Потім стерла. Потім знову набрала: «Я в Харкові. Все добре. Доїду — подзвоню».
Відправила. І більше нічого не додала.
У клініці Андрій зустрів її в коридорі:
— Як вихідні?
— Незвичайні. Дякую, що тоді підтримали. Без цього я б, може, і не зважилася.
Він кивнув:
— Головне — не зупинятися. І не виправдовуватися. Ти маєш право жити, як хочеш. Навіть якщо хтось називає це егоїзмом.
Ніна посміхнулася. Вперше — без тіні.
Йшла коридором, як мостом, над яким щойно розвели проліт. Без тремтіння, без оглядки.
Її не чекали, не кликали, але тепер вона знала: можна йти, навіть якщо не благословили.
Можна кохати — і не бути за це винною. Можна бути собою — і цього достатньо.
