— Ти щось приховуєш від мене, тату, — сказала Лідія, серйозно дивлячись батькові в очі. — Скажи чесно, хто це поруч з мамою на фото?
Батько подивився на дочку і категорично, майже грубо вимовив:
— Це дурне питання. І відповідати на нього я не маю наміру. Тим більше, що тебе це ніяк не стосується.
— Нічого собі заявочки! — сплеснула руками Лідія. — Як це мене не стосується?!
Батько, похмуро поглянувши на неї, нічого не відповів.
Тоді Лідія поклала перед ним фото, знайдене в домашньому архіві недавно померлої матері, через яке і почався весь цей галас.
На знімку на тлі річки була зображена її зовсім молода, щасливо усміхнена мати, яка тримала на руках дитину.
Поруч з нею стояв невисокий, але стрункий і витончений світловолосий юнак.
— Якщо це мене не стосується, то в такому випадку, може, це зовсім не я? — серйозно і тихо запитала Лідія, вказавши на пухкеньку дівчинку, якій, судячи з усього, було не більше року. — Можливо, ви мене удочерили, а?
— Нісенітниці не говори! — батько підвищив голос.
Лідія чекала продовження, але він знову замовк і навіть стиснув зуби.
Якщо він уперся, домогтися від нього чогось було неможливо. Однак Лідія будь-що-будь вирішила отримати від нього відповідь на своє запитання.
Батько жив на протилежному кінці міста, вони бачилися нечасто.
Коли ще випаде можливість поговорити?
— Якщо мама ховала від мене цю фотографію, значить, тут щось серйозне… — задумливо промовила Лідія.
Батько глибоко зітхнув, він виглядав, як партизан на допиті, судячи з усього, він вирішив мовчати до кінця.
— Тату, я не маю наміру сваритися, — трохи м’якше сказала Лідія. — Просто скажи мені, хто це на фото, і я від тебе відстану. Я, зрештою, доросла людина, майже півстоліття на світі живу… І маю повне право знати історію своєї родини, свого народження!
— Відчепися від мене! — наїжачився батько. — Це вже, як ти сама кажеш, історія. Все, що було, вже буттям поросло. І ворушити минуле не потрібно!
— Значить, все ще серйозніше, ніж я припускала, — тихо і немов про себе промовила Лідія. — Гаразд, не хочеш говорити — не треба.
Вийшовши з батьківського дому і попрямувавши в бік зупинки, Лідія твердо вирішила з’ясувати таємницю минулого своєї матері.
***
Втім, легко сказати, але важко зробити.
Опитавши численних родичів, які жили в їхньому місті, Лідія зрозуміла, що ніхто нічого не знає.
Батько продовжував зберігати мовчання, яке чим далі, тим більше здавалося жінці зловісним.
Коли вона вже була готова здатися, одна з сестер порадила їй звернутися до найстаршої родички, двоюрідної тітки Зіни.
Та жила в селищі, розташованому неподалік від рідного міста Лідії. Зв’язавшись з тіткою по телефону, жінка дочекалася вихідних і вирушила до неї.
Тітка Зіна зустріла її дуже тепло, за столом після тривалої розмови про численних родичів Лідія зрозуміла, що настав час запитати про головне.
— Тітко Зіно, мені дуже потрібна ваша допомога, — м’яко сказала вона, дістаючи з сумочки фотознімок і простягаючи його старенькій.
— Ксенюшка… — розпливлася в посмішці тітка Зіна.
На очі у неї навернулися сльози, перехрестившись, вона побажала сестрі Царства Небесного і важко зітхнула.
— Це вона мене тримає? — обережно запитала Лідія.
— Ну а кого ж іще? Ти одна у неї була.
— А… Поруч з нею хто? Явно не тато.
Тітка Зіна знову зітхнула.
— Хто це, тітонько Зіно? — продовжувала м’яко наполягати Лідія. — Він не схожий на жодного з наших родичів, ну з тих, кого я знаю. Це хтось із далеких родичів? Або хто?
Тітонька ковзнула по Лідії розсіяним поглядом і замовкла.
Як не намагалася племінниця її розворушити, вона ні на що не реагувала.
— Та що ж таке?! — вигукнула Лілія. — Ви що, змовилися, чи що? Батько попросив вас нічого мені не говорити, так?
Тітка Зіна продовжувала зберігати вперте мовчання, але Лідія вирішила не відступати, зрештою, даремно вона, чи що, їхала до неї.
— Ви явно знаєте цю людину, — трохи заспокоївшись, продовжила вона.
Тітонька невизначено кивнула і опустила очі.
— Господи, скажіть же хоч щось! — благала Лілія. — Що це за таємниця Мадридського двору така?
Несподівана думка прийшла жінці в голову, і вона трохи тихіше додала:
— Або тут якийсь кримінал був? А, тітонько Зіно?
— Ніякого, Лідочко, криміналу тут немає, — після невеликої паузи неохоче відгукнулася тітонька. — Але я обіцяла Ксенії мовчати. Але раз її вже немає, то… Гаразд.
Поставивши на плиту охололий чайник, тітка Зіна знову сіла за стіл і почала свою розповідь…
***
Ксенія закінчувала школу, коли познайомилася з Андрієм. Милий інтелігентний юнак-першокурсник відразу полонив її серце.
Вони почали зустрічатися, їхній роман був красивим і бурхливим, всі думали, що справа йде до весілля, проте все сталося зовсім навпаки.
Через деякий час Ксенія зрозуміла, що чекає на дитину. Повідомивши про це коханому, вона була впевнена, що «милий Андрійко» відразу поведе її в РАГС. Однак…
— Він відмовився, так? — в голосі Лідії почулася іронія.
Тітка Зіна кивнула.
— Він злякався, — продовжила після невеликої паузи старенька. — Побоявся проблем, не захотів кидати навчання і брати на себе відповідальність за сім’ю.
— Зрозуміло, — зітхнула Лідія.
— Він, пам’ятаю, приходив до Ксенії, лаявся з нею. Нібито вона в усьому винна, не була обережна, — гірко посміхнулася тітка Зіна. — Втім, добре, бог йому суддя. Вже він розбереться, хто був правий, а хто винний…
— А що він? Теж уже… — на душі у Лідії було важко, і вона немов давилася словами. — Не з нами?
— Андрій? Та ні, живий-здоровий.
«І цілком вгодований», — недоречно згадалася Лідії цитата з фільму.
— І живе, якщо не помиляюся, за колишньою адресою, — закінчила тітонька.
— А як він взагалі опинився на цій фотографії? — запитала Лідія.
— Він не хотів зніматися, але ми його змусили, — посміхнулася тітка Зіна.
Трохи помовчавши, вона розповіла племінниці про те, як доля звела Ксенію з людиною, яку вона все життя вважала своїм рідним батьком — з Миколою.
***
— Коля був старшим братом Ксюшиної подруги Маші. Через різницю у віці, сама посуди, їм було по шістнадцять-сімнадцять, а йому за двадцять, Ксенія з ним майже не спілкувалася. Однак коли вона потрапила в біду, Маша вмовила його допомогти.
Голос тітки Зіни тік і огортав, немов вона розповідала казку. Старенька задумливо дивилася у вікно і поступово відтворювала в пам’яті події давніх днів.
— Батьки у Ксюші були суворі. Дізнавшись, що вона принесла в подолі, вони вигнали її з дому. Її прихистили ми з мамою, — говорила тітка Зіна. — І якось в гості завітали Маша з Колею. Вони не з порожніми руками прийшли, а принесли гостинці і дитяче ліжечко.
— Після того ліжечка він до нас і зачастив. Спочатку по-дружньому підтримував Ксюшу, а потім, коли зрозумів, що вона остаточно розбіглася з Андрієм, зробив їй пропозицію.
— І мама прийняла її! — підхопила Лідія.
— А як же інакше! У Колі на той момент вже була спеціальність, і він міцно стояв на ногах. Крім того, він, не будучи вже набагато старшим за милого Андрюшу, погодився прийняти її з… — захопившись, тітка Зіна хотіла, мабуть, сказати щось неприємне, але вчасно схаменулася. — З дитям. З тобою… Та й як їй було не прийняти його пропозицію? Куди б вона пішла, якби не він?!
Лідія кивнула на знак згоди, знову взяла в руки фотознімок і подивилася на свого біологічного батька.
— А що цей… — назвати цього красивого чоловіка батьком у неї не повертався язик. — Як він поставився до того, що мама вийшла заміж?
— Розлютився, — відповіла тітка Зіна. — Ходив тут, не давав їй продиху. Але Микола його відвадив. І правильно зробив! А то… Покласти дівку в ліжко, так він сміливий, а як відповідальність за скоєне взяти, так в кущі!
Подавшись вперед, тітка поплескала племінницю по руці:
— Все добре, що добре закінчується, Лідочко! Слава богу за все!
Повернувшись від тітки, Лідія глибоко замислилася. Здавалося б, все дійсно закінчилося, вона дізналася правду і тепер може спати спокійно. Але все-таки заспокоїтися вона не могла.
Незважаючи на те, що Лідія дуже любила батька (жінка як і раніше називала батьком Миколу, який її виховав), їй дуже хотілося зустрітися з Андрієм.
Дати їй його адресу могла тільки та ж тітка Зіна.
Вмовляти її довелося довго, але, врешті-решт, старенька здалася і підказала племінниці, де шукати біологічного батька.
***
Швидко знайшовши будинок і квартиру Андрія, Лідія рішуче натиснула на кнопку дверного дзвінка.
Всупереч її очікуванням, двері відчинилися швидко. Побачивши на порозі невисокого, тендітного дідуся, вона мимоволі зробила крок назад.
Впізнати в ньому людину з фотографії було складно, але все-таки це був саме він.
Підсліпувато мружачись, дідусь сказав:
— Я чекаю на вас уже кілька годин! Ну що ж ви? Проходьте!
«Знає!» — промайнуло в голові у Лідії. Серце сильно забилося в грудях, їй захотілося повернутися додому і забути про все, що вона дізналася, але шляху назад не було.
Старенький провів її до вітальні, він весь час щось говорив, але Лідія не слухала його. Зрештою, він замовк і після невеликої паузи запитав:
— Ви не соціальна працівниця, я правильно розумію?
— Ні.
— І не сусідка… — сказав він, дивлячись на Лідію так пильно, що їй стало трохи не по собі.
— Андрій Іванович, — сказала вона, дістаючи з сумочки фотографію. — Я не затримаю вас. Мені просто потрібно дещо у вас уточнити. Вам про щось говорить ця фотографія?
— Фотографія? — здивувався Андрій Іванович. — Мені потрібно окуляри надіти. Зачекайте…
Через кілька хвилин він повернувся, в окулярах він став поводитися дещо впевненіше.
— Дайте-но сюди… — якусь мить він розглядав фото, а потім із зміненим виразом обличчя повернув його Лідії. — Та це ж я на фото! І моя… нереалізована дружина.
— І ще ваша дитина, — підказала Лідія.
— Звідки у вас це фото? Хто ви?
Андрій Іванович виглядав так безпорадно, що Лідії стало його шкода.
— Я та сама дитина. Я ваша дочка.
— Ліда… — ахнув старенький.
Він раптом навіть не зблід, а посинів. Злякавшись серцевого нападу, Лідія посадила його на диван і відкрила вікно.
Якийсь час вони мовчки дивилися один на одного, а потім, не бажаючи затягувати цю надто мелодраматичну сцену, Лідія сказала:
— Про вашу з мамою історію мені розповіла тітка Зіна, — її голос звучав глухо і майже сердито. — У мене до вас тільки одне питання. Як ви жили всі ці п’ятдесят років, знаючи, що у вас є незаконнонароджена, але рідна дочка?
Коли Андрій Іванович заговорив, а сталося це не відразу, його голос звучав так само глухо, як у неї.
— За те, що було, донько, мене життя вже покарало. Крім тебе, у мене дітей більше не було…
Він сумно похитав головою, а Лідія, намагаючись заглушити гостре почуття жалю, сказала:
— Не бійтеся, я не претендую на спадщину, ніякої відповідальності вам після нашої зустрічі нести не треба. Я просто хотіла подивитися вам на вас, — їй раптом нестерпно захотілося піти звідси і повернутися додому. — Усього доброго, до побачення!
— Зачекай, зачекай! — раптом здригнувся Андрій Іванович.
Взявши жінку за обидві руки, він посадив її поруч із собою на диван і почав розповідати про себе. Нещодавно він втратив дружину і залишився зовсім сам.
— Ні дітей, ні онуків… — зітхнув старенький.
— Ви так шкодуєте про те, що не залишили нащадків, а самі жодного разу за стільки років не прийшли подивитися, як росте рідна дочка! — не втрималася Лідія.
— А я поклявся Миколі та Ксенії, що більше не з’являтимуся в їхньому житті. Можеш запитати у неї…
— Сьогодні дев’ять днів, як мами не стало, — голос Лідії затремтів.
— Прийми, будь ласка, мої співчуття.
— Дякую.
— І називай мене на «ти». Все-таки ми з тобою рідні…
Підвівшись з дивана, Лідія подивилася на старого:
— Я не думаю, що ми з вами побачимося ще коли-небудь, — сухо сказала вона і попрямувала до дверей.
— Зачекай! — не лякаючись її холодного тону, поспішив за нею Андрій Іванович. — Залиш мені хоча б свій телефон!
— Навіщо?
— Дивись, я залишився без дружини, а ти без матері… — по його обличчю текли сльози, але він не помічав їх. — Ми ж рідні, Ліда! Негоже нам розлучатися ось так!
Трохи повагавшись, Лідія залишила йому свій номер, але про себе твердо вирішила, що спілкуватися з Андрієм Івановичем буде тільки за гострої необхідності.
***
Така необхідність незабаром виникла. Якось вранці у Лідії задзвонив телефон.
Незнайомий жіночий голос повідомив їй, що Андрій Іванович переніс серцевий напад і зараз перебуває в лікарні.
«Навіщо ви мені це говорите?!» — промайнула у Лідії болісна думка.
— Ви у нього збережені як «Ліда дочка», — немов відповідаючи на цю неозвучену думку, відповіла медсестра.
Трохи повагавшись, Лідія зібралася і поїхала до лікарні. Андрій Іванович, все ще слабкий і блідий, зустрів її радісно.
— Лідочко! — просяяв він. — Дякую, що приїхала… Дякую тобі за все…
Його голос звучав так тепло і щиро, що Лідія вирішила трохи затриматися в палаті.
Слово за словом, і вони розговорилися, Андрій Іванович розпитував її про життя, про дітей, радів її успіхам.
А потім він раптом посерйознішав і тихо сказав:
— Пробач мене, будь ласка… Якщо можеш.
— Пробачаю, — це слово вирвалося у Лідії несподівано легко, і вона відчула, як тягар, що тиснув на неї з того часу, як вона виявила ту саму фотографію, зник. — Тільки ти одужуй якнайшвидше.
Посміхнувшись цьому «ти», Андрій Іванович закрив очі і… незабаром його не стало.
Та батька вона не втратила! Справжнього батька, а не біологічного, зв’язок з яким був міцнішим за всі гени.
