— Тобі ця квартира скоро вже не знадобиться, бабусю! Чого ти опираєшся? — з досадою промовив Артем.
— А ти не поспішай, онуку, може, я ще поживу, — слабким голосом відповіла Наталія Степанівна.
— Ти так казала минулого тижня, а ще місяць тому. Але на кращє нічого не змінюється…
— Ох-ох-ох, — ніби підтверджуючи його слова, застогнала жінка. — У мене ліки закінчилися, ти не міг би…
Але фразу завершити їй не вдалося. Онук швидко підвівся з крісла, в якому, схрестивши ноги, сидів увесь цей час, і поспішив до виходу.
— Вибач, бабусю, але мені ніколи. Справ, знаєш, по горло. Та й грошей зараз зайвих немає. Я ж тобі казав, я свій бізнес задумав, а це забирає багато часу і коштів.
— Та я багато не прошу… — знову скривилася хвора.
Вона лежала в ліжку і тягнула руку безпорадним жестом.
— Ні-ні, ба, піду я. Поспішаю, справді.
Хлопець вискочив у передпокій і почав там метушитися, взуваючи кросівки.
— Пізніше, напевно, мати приїде тебе провідати. Або Дімка, а мені час, — сказав він і зачинив за собою двері.
Наталія Степанівна опустила ноги з ліжка, посиділа в задумі хвилину і пішла на кухню пити чай.
***
— Кажу тобі, Ларисо, щось не так з Артемом, — пояснювала вона дочці того ж вечора.
Жінка знову лежала на ліжку і говорила з останніх сил, поки дочка крутилася навколо неї.
— Та все в нього гаразд, — не погоджувалася та. — Просто він зараз зайнятий своїм бізнесом. Возиться з ним, як з писаною торбою, все гроші шукає.
— А я тобі кажу, ми його десь упустили, не так виховали, — наполягала вона.
— Та що ти вигадуєш, мамо? — скривилася жінка. — Зараз уся молодь така, їм до старих діла немає, у голові якісь фантазії.
— Ні, ти не права, Ларисо, — повторювала та, наскільки їй дозволяли сили. — Ось Діма, наприклад, зовсім не такий, як Артем.
— Ну Дімка завжди був іншим, — знизала плечима Лариса, допомагаючи матері сісти на ліжку і підкладаючи за її спину подушки. — Він такий тихий і мовчазний з дитинства, і зараз мало що змінилося.
— Він теж зайнятий навчанням не менше за Артема, — продовжувала наполягати на своєму Наталія Степанівна. — Але ж він знаходить час мене провідати.
І завжди якийсь подаруночок приносить або щось солоденьке, хоча у нього стипендія зовсім дріб’язкова.
— Це так, характер у Діми зовсім не такий, як у брата. Але все одно я думаю, даремно ти на старшого онука наговорюєш.
Просто він зараз своїм проєктом зайнятий, мізки зовсім закипають, ось і поводиться так дивно.
Дочка ніяк не хотіла визнавати, що старшого сина вона десь упустила.
Хитрий і спритний хлопець ніколи не губив своєї вигоди, причому не соромився отримувати її навіть від родичів.
Ось і зараз, коли бабуся злягла, він приходив до неї все частіше й частіше у міру погіршення її стану й вмовляв продати квартиру.
Лариса принесла з кухні тацю і влаштувалася поруч із ліжком матері, приготувавшись допомагати їй поїсти.
— А ти знаєш, навіщо він приходить?
Мати допитливо подивилася в обличчя доньки.
— Ну як навіщо? — знизала плечима та, набираючи їжу в ложку. — Дізнатися, як ти себе почуваєш, чи не потрібно чогось…
Наталія Степанівна лише похитала головою і сперечатися не стала.
***
— Привіт, бабусю, це я прийшов! — пролунав із передпокою голос молодшого онука. — Я тобі ліки приніс, Артем сказав, що в тебе закінчилися.
Наталія Степанівна швидко сховалася під ковдру, приховавши під подушкою окуляри й книгу. Вона не чекала онука так рано.
— Дякую, онучку, — прошепотіла вона.
— Чомусь ти сьогодні невесела, — з підозрою подивився на жінку молодий хлопець, що увійшов до кімнати. — Ну нічого, зараз ми з тобою вип’ємо чаю, я тобі почитаю…
— Я щось втомилася… — проскрипіла Наталія Степанівна, уважно спостерігаючи за онуком з-під прикритих повік. — Треба відпочити…
— Ти що, ба? — насторожився той.
Його обличчя стало стурбованим, голос затремтів.
— Може, тобі швидку викликати? Я зараз…
Він гарячково пошарив у кишені в пошуках телефону.
— Ти тільки тримайся. Зараз приїдуть, тобі укол зроблять…
— Нічого не треба, — впевненіше заговорила жінка, зрозумівши, що переборщила. — Просто дай мені мої таблетки і посидь зі мною.
— Звичайно, — кинувся на кухню Діма й забряжчав чашками. — Зараз усе принесу…
«Все-таки молодший онук зовсім не такий, як його брат», — думала про себе Наталія Степанівна.
Діма завжди був тихим і чуйним хлопчиком, у дитинстві він часто відвідував бабусю, і вони добре проводили час.
І зараз, коли він виріс, теж не забував жінку, знаходив час, щоб навідатися до неї, розповідав про свої успіхи і дізнавався про її справи.
Коли бабуся захворіла, він дуже переживав і всіляко намагався допомогти.
***
Не минуло й години після того, як Діма пішов, як у замку знову заскрипів ключ.
— Це я, ба! — крикнув із передпокою Артем.
Потім він кинув комусь:
— Проходьте до кімнати.
Наталія Степанівна відкинулася на подушки.
— Ба, це Олексій, він ріелтор.
Гість привітався, підійшов до ліжка і почав викладати на стіл, що стояв поруч, якісь папери.
— Артем сказав, що ви готові продати квартиру і шукаєте підходящі варіанти на заміну.
Він зашарудів паперами, а Наталія Степанівна прикрила очі.
— Ось дивись, ба, який варіант хороший, — Артем сунув їй під ніс папірець із друкованим текстом.
— Велика кімната, санвузол навіть роздільний! Кухня, щоправда, маленька, але тобі велика й ні до чого…
— Я не збираюся нічого продавати, молодий чоловіче, — тихим голосом звернулася господиня до ріелтора. — Артем вас марно привів.
— Ну ти знову?! — сердитим голосом перебив Артем. — Я ж тобі все розповів, ми домовилися!
— Я ні про що з тобою не домовлялася, — похитала головою жінка. — Нікуди переїжджати я не збираюся.
Ріелтор швидко зібрав папери й рушив до виходу.
— Ось навіщо тобі треба було все псувати?
Після того, як Олексій пішов, Артем впав у крісло навпроти ліжка Наталії Степанівни й запустив пальці у волосся.
— Адже я ж тобі все пояснив, мені потрібні гроші, чим швидше, тим краще! А ти сидиш на таких скарбах і не хочеш поставити себе на моє місце!
— Артем, я прожила тут багато років… — почала жінка.
— Все вірно, багато років! А зараз тобі це все навіщо?! Чого ти за ці стіни тримаєшся?!
Хлопець не міг всидіти на місці від роздратування.
— Я тобі покупців приводив, ти не погодилася! Ну добре, я розумію, з’їжджати в нікуди — це у твоєму віці не варіант.
Але ось, я ж привів ріелтора, він би все зробив як треба, тут продав би, там купив би!
Артем міряв кроками кімнату, нервово жестикулюючи. Наталія Степанівна з цікавістю спостерігала за ним, прикривши повіки.
— Чому ти така вперта? Тобі ця квартира скоро не знадобиться! Адже всі розуміють, до чого все йде!
— А твоя мати знає, що ти робиш? — запитала бабуся, коли в монолозі онука виникла пауза.
— Та яка різниця? — обернувся він. — Навіть якби й знала, я впевнений, вона б підтримала мене.
— Але у тебе є брат… — нагадала Наталія Степанівна.
— Дімка, чи що?
Артем плеснув себе руками по стегнах і засміявся.
— Та Дімці нічого не потрібно! Він за все життя не придумає, куди стільки витратити! Навіщо йому гроші?
— Але ж ви брати, обидва мої онуки, обидва маєте право на спадщину…
— Та яка спадщина, ба! — Артем аж підстрибнув на місці. — На цю спадщину ще пів року доведеться чекати, а мені гроші потрібні зараз!
Наталія Степанівна промовчала, і онук розцінив це як згоду.
— Загалом, так, завтра я прийду з Олексієм, і ми почнемо все спочатку. Дивись, цього разу не зірви мені всі плани.
Він вийшов із кімнати, і незабаром за ним зачинилися вхідні двері. Наталія Степанівна швидко підвелася з ліжка й дістала телефон.
***
— Ба, ми прийшли, — пролунало з передпокою, і Наталія Степанівна зайняла своє місце на ліжку.
— Олексій, незважаючи на вчорашнє непорозуміння, погодився прийти знову.
Артем говорив впевненим голосом, відсуваючи для гостя стілець біля круглого столу.
— Отже, як я й планував, цю квартиру ми продаємо, а натомість купуємо однокімнатну. Не в центрі, звісно, але щоб там були магазини, поліклініка, дитячий садок…
Наталія Степанівна здивовано підняла брови. Ніби відчувши це, онук нахилився над нею й сказав.
— Ну, іншу квартиру теж скоро доведеться продавати, коли отримаємо спадщину. І треба вже зараз думати про те, хто її купить.
Але насамперед, щоб тобі було зручно, — схаменувся він. — Все в пішій доступності, не треба витрачати гроші на громадський транспорт…
У цей момент відчинилися двері на кухню, і до кімнати увійшла невеличка процесія: Лариса, Діма і незнайомий солідний чоловік з папкою в руці.
— Мамо? — здивувався Артем. — А ви що тут робите?
Хлопець виглядав трохи розгубленим, але не більше того.
— Це що ти тут робиш? — запитала у відповідь мати.
— Я ось… Привів ріелтора, щоб бабусі житло краще підшукати, — впевнено почав хлопець. — Я ж казав, що мені гроші на бізнес потрібні.
От я й подумав, що бабусину квартиру краще продати. Навіщо їй такий маєток в центрі? А натомість Олексій знайшов варіант кращий: тиха околиця, свіже повітря, все поруч.
Хлопець не відчував ніякого збентеження і явно пишався собою.
— Ну добре, — ніби погоджуючись, кивнула мати. — А Діма?
Сам Діма, як і невідомий чоловік, стояв мовчки, засунувши руки в кишені. Очей на брата він не піднімав.
— Та ти що, Дімка? — підскочив до нього Артем. — Думав, я тебе кину? Без спадку залишу?
Та ти дивись, який варіант ми підібрали, цю однокімнатну у нас потім з руками відірвуть. І мені, і тобі грошей вистачить!
Він плеснув брата по плечу дружнім жестом. У цей момент з боку ліжка почувся тихий кашель, і всі дійові особи обернулися в тому напрямку.
Наталія Степанівна повільно відкинула ковдру і вибралася з ліжка. Вона була одягнена в зручний домашній халат і вже не виглядала хворою та безпорадною.
Жінка підійшла до столу.
— Угоди не буде. Я прошу вибачення, що мій онук знову даремно витратив ваш час, — сказала вона Олексію, і той кивнув і почав збирати свої папери.
— Зачекай, бабусю, як не буде? Ми ж домовилися! — Артем буквально простогнав від розчарування. — Ми ж учора тільки все обговорили!
— Прошу вас до столу, Іване Сергійовичу, — покликала господиня солідного чоловіка. — Тут вам буде зручніше.
— Це ще хто? — Артем тільки зараз зацікавився особою незрозумілого гостя.
— Це нотаріус, — спокійно відповіла Наталія Степанівна. — Я запросила його, щоб скласти заповіт.
Тільки тут старший онук звернув увагу, що бабуся виглядає цілком бадьорою і здоровою, наскільки це можливо в її віці.
— Але… Як це… — пробурмотів хлопець, відступаючи від столу, за яким сідав нотаріус.
У передпокої грюкнули двері, пішов ріелтор, і цей звук привів хлопця до тями.
— Я не розумію! — вигукнув він. — Ти ж цілий місяць лежала! З чого це раптом так різко одужала? Заповіт писати надумала! Я ж тобі все пояснив! Ми ж домовилися!
Він виглядав злим і розгубленим.
— Я зовсім не така хвора, Артем, — пояснила Наталія Степанівна. — Але коли я погано почувалася місяць тому, і ти почав водити сюди покупців, я зрозуміла, що ти зовсім не такий, як про тебе всі думають.
Жінка дивилася на онука пильним поглядом, у якому було розчарування й жаль.
— Мені було цікаво, до чого ти дійдеш у своєму прагненні отримати бажане, і все вийшло так, як я підозрювала.
Артем мовчав.
— Я здогадувалася, що ніхто не в курсі твоїх планів. Ти приховав усе від матері й брата, щоб нікому не було тебе зупинити. Мене ти не брав до уваги, бо думав, що я тут надовго не затримаюся.
Артем опустив голову, тим самим підтверджуючи, що все так і було.
— Іван Сергійович складе заповіт на користь твого брата Діми, — продовжила жінка, і обидва хлопці підвели голови. — Я, звичайно, прямо зараз вас залишати не збираюся.
Але вік все-таки вже підходящий для того, щоб привести в порядок справи, — ласкаво посміхнулася вона Дімі. — Хто знає, раптом я й справді в якийсь момент стану безпорадною.
І черговий хитрий план втілиться в життя, — вона кинула суворий погляд на Артема.
— Але як же справедливість?! — вигукнув той. — Ти ж сама весь час говориш про те, що в тебе двоє онуків, що Діма мій брат, і все таке! А тепер сама ж хочеш усе віддати йому одному!
Хлопець був у нестямі від розчарування і жадав справедливості.
— Ти щойно намагався залишити власного брата ні з чим і відібрати квартиру у бабусі, — холодно нагадала хитруну мати. — Тож, гадаю, ваша бабуся все вирішила правильно.
Заповіт було складено й підписано того ж дня. Артем образився на родичів і відмовився спілкуватися з ними.
Мати й брат, звісно, переживали, що все так вийшло, але незабаром змирилися з його рішенням.
Діма продовжує відвідувати бабусю й із задоволенням проводить з нею час.
А Наталія Степанівна не шкодує про свій маленький обман, зрештою, саме він дозволив їй відновити справедливість.
