— Ксеніє Миколаївно, я порадилася з Колею, і ми не будемо дарувати Даші гроші.
— Як? — брови свекрухи злетіли вгору. — Дівчинці виповнюється двадцять років, гроші — найкращий подарунок у такому віці!
— Ми хочемо подарувати якийсь сувенір на згадку.
— До біса вашу “згадку”! Ми приймаємо тільки гроші! — закричала свекруха, вдаривши долонею по столу.
Коля поперхнувся компотом. Таня стиснула серветку під столом.
— Мамо, не треба так, — спробував втрутитися він.
— Мовчи! Ти як завжди під каблуком у своєї дружини? — свекруха перевела погляд із сина. — У нашій родині завжди дарували гроші! Це традиція!
— Можливо, пора змінювати ці традиції, — Таня намагалася говорити м’яко та спокійно.
— Он ти яка, виявляється! — Ксенія Миколаївна сплеснула руками. — Два роки в родині і вже командуєш!
— Мамо, ми, мабуть, підемо.
Ця вечеря була лише черговим словесним перепалом нескінченних скандалів.
З першого дня знайомства Ксенія Миколаївна не сподобалася Тані.
— Занадто проста для мого Колі, — заявила вона тоді, навіть не намагаючись знизити голос.
Весілля пройшло зі скандалом — свекруха наполягала на ресторані, Таня хотіла скромну церемонію. Коля метався між ними, в результаті не догодивши нікому.
Після весілля почалося справжнє протистояння.
Свекруха заявлялася в їхню квартиру без дзвінка, переставляла кухонне приладдя, критикувала їжу, перевіряла чистоту кутів своєю білою хусткою.
— Я просто хочу навчити тебе бути хорошою дружиною, — говорила вона, знаходячи пил на верхній полиці шафи.
А ще була Даша — золота дитина в очах матері, сестра Колі.
«Ось Дашенька таке не одягає», «Дашенька готує краще», «Дашенька розумниця, не те що деякі».
Одного разу Таня випадково побачила повідомлення від свекрухи чоловікові: «Коленька, ще не пізно все виправити, це не твоя пара».
Вона не стала говорити про це з Колею — занадто боляче.
За три роки шлюбу Таня навчилася ставити межі. Тепер вона зачиняла двері перед носом незваної гості, відповідала на колючі зауваження і не вибачалася за своє існування.
І ось тепер день народження Даші став новим полем битви.
Грюкнули вхідні двері. Коля і Таня повернулися до своєї квартири після вечері у свекрухи.
Напругу, що згустилася над столом, вони принесли із собою.
— Ну і навіщо ти це влаштувала? — Коля кинув ключі на полицю.
— Я? — Таня підняла брови. — Це твоя мати розлютилася і горланила на всю вулицю.
— Ти прекрасно знаєш, як у нас прийнято. Чим тобі гроші не догодили?
Таня зняла пальто і повісила його на вішалку. Всередині все кипіло, але вона намагалася говорити спокійно.
— Мені не подобається, що кожне сімейне свято перетворюється на грошовий оборот. Ніби ми не родичі, а бізнес-партнери.
— Припини, — Коля плюхнувся на диван. — Всім так простіше. Даша отримає те, що хоче, а не чергову статуетку, яку запхає в дальній ящик.
— Ти впевнений, що знаєш, чого хоче твоя сестра? Ти з нею хоч раз говорив про її інтереси?
— Не починай, — чоловік скривився. — У нас і так проблем вистачає.
Таня сіла навпроти, вдивляючись в його обличчя.
— Коля, я багато терплю від твоєї матері. Але я не буду діяти за вказівкою і дарувати гроші тільки тому, що «так прийнято».
— Ти завжди пливеш проти течії. Так складно хоч іноді поступитися?
— Для тебе нормально, що твоя мати кричала на мене при всіх? — Таня відчула, як розростається образа.
— Ти ж знаєш, яка вона. Чи варто було іти на роги?
— Тобто я повинна буду все життя прогинатися?
— Не драматизуй. Просто дай їй гроші, і все. Мені це все набридло, — Коля увімкнув телевізор, показуючи, що розмова закінчена.
Таня дивилася на чоловіка, який ховався за новинами від сімейного конфлікту. А в її очах стояли сльози.
Вона тихо встала і пішла на кухню. Вперше їй захотілося кинути все і поїхати до батьків.
Та наступного дня Таня пішла вибирати подарунок.
У книжковому магазині було тихо. Таня перебирала листівки, намагаючись знайти щось особливе.
Даша вчилася на дизайнера, може, підібрати щось з гарною графікою?
— Таня? — пролунав голос за спиною.
Вона обернулася і побачила Дашу — високу дівчину з темним волоссям, зібраним у недбалий пучок.
— Оце так зустріч! — Таня посміхнулася. — Ти коли приїхала?
— Вчора ввечері. Мама сказала, що ви заходили.
— Так, були… цікава вечеря, — Таня зніяковіла.
Даша посміхнулася:
— Я вже чула версію мами. Тепер хочу послухати ще й твою.
Вони влаштувалися в кафе по сусідству. Таня розмішувала ложечкою латте, підбираючи слова.
— Справа в тому, що я не хотіла дарувати тобі гроші. Хотіла вибрати щось особливе.
— А я думала, ви посварилися через політику, — Даша засміялася. — Мама все драматизує.
— Вона наполягає на традиціях.
— Знаєш, я ненавиджу ці конверти з грошима, — Даша знизила голос. — Щороку одне й те саме. Ніби відкуповуються від мене.
Таня здивовано подивилася на дівчину.
— Правда? А твоя мама сказала…
— Моя мама багато чого говорить за інших, — Даша гірко посміхнулася. — Вона і мого хлопця вигнала з дому, бо «не нашого кола».
— Я не знала, — Таня відчула, як зростає симпатія до Дашиної щирості.
— Вибач її. Вона все життя все контролює. А я рада, що у Колі є ти — людина не з пластиліну.
За день до свята Таня знайшла ідеальний подарунок — старовинну срібну брошку у формі палітри художника.
Побачивши її в антикварній крамниці, вона відразу згадала розповідь Даші про мрію стати дизайнером прикрас.
Вдома Таня охайно упакувала брошку в оксамитову коробочку.
Задзвонив телефон — Ксенія Миколаївна.
— Тетянко, сподіваюся, ви передумали щодо подарунка?
— Ні. Ми вже вибрали, та дякую, що турбуєтесь.
— Коля сказав, що ви витратили на якусь дрібничку більше, ніж збиралися дати грошей, — в голосі свекрухи звучало роздратування.
Таня кинула погляд на чоловіка. Він опустив очі.
— Це не ваша справа, — твердо відповіла вона.
— Яка грубість! Адже ми тебе прийняли в нашу родину!
— До завтра, Ксенія Миколаївна.
Увечері Коля мовчав, занурившись у телефон. Таня відчувала, як між ними поступово утворюється прірва.
— Тобі обов’язково псувати стосунки з мамою? — нарешті запитав він.
— А тобі обов’язково доповідати їй про кожен наш крок?
Коля пішов спати на диван. Значить, завтра буде важкий день.
Квартира Ксенії Миколаївни нагадувала поле бою, де замість зброї — натягнуті посмішки і фальшиві компліменти.
Родичі з боку чоловіка кидали на Таню косі погляди. Чутки про її «непокору» вже розійшлися.
— З днем народження! — Таня обійняла Дашу, простягаючи невеликий згорток.
Ксенія Миколаївна відразу опинилася поруч.
— Що там? Сподіваюся, це доповнення до основного подарунка?
Даша з цікавістю розгорнула упаковку. Її очі розширилися.
— Боже, це ж… Де ти її знайшла? — вона дістала брошку, повертаючи її під світлом люстри.
— В антикварній крамниці. Продавець сказав, що це робота початку минулого століття.
— Це приголомшливо! — Даша притиснула подарунок до грудей. — Я якраз роблю проект з історії ювелірного дизайну!
Ксенія Миколаївна стиснула губи.
— А де конверт? Даші потрібні гроші на курси.
— Мамо, перестань, — Даша скривилася. — Ця брошка коштує більше, ніж усі ваші конверти разом узяті.
— Не смій тут нахабнітм!
— Саме я, якраз, не нахабнію, просто… — Даша замовкла під важким поглядом матері.
Таня відчула, як червоніє від сорому за свекруху. Коля нервово поправляв краватку, не піднімаючи очей.
— Швидко всі за стіл! — скомандувала Ксенія Миколаївна, намагаючись повернути контроль над ситуацією.
За вечерею кожен тост перетворювався на нагадування про «сімейні традиції».
Даша сиділа з приколотою до сукні брошкою, іноді поглядаючи на Таню з вдячністю.
Ксенія Миколаївна проголосила черговий тост, поглядаючи на брошку, що виблискувала на сукні Даші.
— А тепер за традицією, — вона відкашлялася, — нехай іменинниця зачитає список подарунків.
Даша неохоче взяла блокнот.
— Це бов’язково?
— Звичайно! — відрізала мати. — Завжди так робимо.
Даша почала монотонно перераховувати суми.
Таня спостерігала за обличчями гостей — нудьга, удаваний інтерес, перевірка телефонів під столом.
— Від тітки Віри дві тисячі, від дядька Саші і тітки Ніни — п’ять…
— Голосніше, дитинко, дядько Боря не чує, — Ксенія Миколаївна диригувала процесом.
Коли список закінчився, свекруха багатозначно кашлянула:
— А від деяких, — вона кинула погляд на Таню, — тільки старе брязкальце. Скупитися недобре.
Коля здригнувся. Таня відчула, як всередині щось обірвалося.
— Мамо! — обурилася Даша.
— Що? Правду кажу.
Таня встала, не чекаючи підтримки чоловіка:
— Можна тост?
По кімнаті пробіг шепіт.
Вона підняла келих:
— Дашо, я хочу побажати тобі сміливості. Сміливості залишатися собою навіть тоді, коли тебе намагаються втиснути в чужі рамки.
Ця брошка — не просто прикраса. Це нагадування, що іноді варто порушувати правила, щоб бути щасливою.
— Досить повчань! — перебила свекруха. — Тебе ніхто не просив про це!
— А це не повчання, — спокійно відповіла Таня. — Це протест проти ваших задушливих традицій. Проти цих списків із сумами, бо вони ніби звіт на планерці.
— У моєму домі ти не будеш…
— У вашому домі я більше не з’явлюся, — Таня поставила келих. — І чоловіка забираю.
Вона повернулася до виходу. Коля дивився розширеними очима.
— Таня права, — раптом сказала Даша. — Мені двадцять років, а я боюся зізнатися, що ненавиджу ці конверти з грошима! Це так нецікаво…
Ксенія Миколаївна зблідла. Родичі завмерли з виделками в руках.
— Ходімо, Коля, — Таня взяла сумку. — Зараз або ніколи.
Він повільно підвівся, поправив краватку. Подивився на матір, потім на дружину. І рішуче зробив крок до Тані.
— Мамо, нам усім потрібно навчитися поважати вибір один одного.
На вулиці Таня глибоко вдихнула. Коля стиснув її руку і тихо сказав:
— Вибач, що я мав сумніви.
Ззаду почулися кроки. Даша вибігла з під’їзду, стискаючи в руці брошку.
— Можна з вами? Хоч ненадовго?
Вони пішли разом — через весняний двір, залишаючи позаду невелику квартиру з її задушливими правилами і непотрібними традиціями.
— Вони ще передумають і повернуться, — запевняла Ксенія Миколаївна гостей.
Але звичайно, ніхто й не думав повертатися.
Через годину нечисленні родичі розійшлися, а свекруха залишилася одна, задихаючись від злості й ненависті.
