Тетяні останнім часом було дуже непросто, оскільки довелося справлятися самотужки з серйозними труднощами.
Спочатку син в дорожню пригоду на мотоциклі потрапив, і після тривалої реабілітації ще залишалася кульгавість.
Але Максим про минуле згадувати не хотів і за першої нагоди вирушив до столиці, як і мріяв до нещасного випадку.
Роботу там знайшов, квартиру зняв і з дівчиною познайомився.
— Вашого чоловіка відвезли у відділення інтенсивної терапії, – розповідала їй через два місяці після від’їзду сина телефоном колега Степана.
— Що сталося? – побіліла Таня.
— Щось прихватило, – мовила співрозмовниця. – Добре, що вчасно помітили й одразу допомогу викликали, з ним на швидкій поїхав наш начальник.
Тетяна не пам’ятала, як прилітала на таксі в лікарню і знайшла потрібне відділення.
Потім серйозний лікар багато розповідав, а вона намагалася вловити суть. Тільки через кілька днів трохи видихнула, коли пік небезпеки минув.
— Про повне і швидке відновлення говорити не доводиться, – розповідав медик. – Вашому чоловікові знадобиться серйозна реабілітація.
Жінка була готова обіймати лікаря, бігти в храм і перевертати світ заради порятунку чоловіка.
Вони прожили в шлюбі тридцять років, усяке траплялося, але вони, як і раніше, залишалися справжньою сім’єю.
Таню не лякала необхідність допомагати йому в побутових питаннях, знаходити лікарів і займатися зарядкою.
Після пережитої історії з сином, цей шлях здавався вже зрозумілим і не таким уже й складним.
Головне для неї було, що Степан живий і зможе відновитися, нехай і не відразу, не повністю, але зможе.
— Я не зможу довго залишатися у вас, – вибачався син Максим. – Сама розумієш, я ще тільки недавно на роботу влаштувався, і начальство відпустку поки що не дасть.
— А чого тобі на нас час і сили витрачати? – відповідала йому мати. – Батькові доведеться довго відновлюватися, а ти ще сам не надто сильний, тож давай розділимо зобов’язання. Я робитиму все для підтримки батька, а ти про себе подбай, йде?
Максим погодився, він справді ще трохи тягав ногу, але стан значно покращився за останній час.
Коли син поїхав, Тетяна моталася між роботою і будинком, як білка в колесі.
Із сином спілкувалася тільки телефоном, дачу вирішила цього року залишити без нагляду і всі сили віддавала турботі про чоловіка.
Він відновлювався повільно, але погіршення не було і навіть це здавалося справжньою перемогою.
За місяць такої метушні і біганини Таня почувалася загнаним конем, але на життя не скаржилася, і здаватися не збиралася.
Вчилася виживати в обставинах, що склалися, а потім несподівано зателефонувала сусідка свекрухи.
— Антоніна зовсім слабка, – говорила вона. – Я знаю, що Степан зараз хворіє, тому тобі зателефонувала.
— Що я можу зробити? – не розуміла Таня. – Чоловік завжди самотужки дбав про матір, у нас із нею не найкращі стосунки.
— Знаю, – продовжувала жінка. – Але в неї немає нікого, окрім вас, тому прошу тебе відвідати її й поговорити особисто.
Для Тані ця поїздка стала додатковим випробуванням, оскільки в домі свекрухи вона не була останні двадцять років.
Ніколи між ними не було теплих стосунків, бо Таня не припала родичам чоловіка до двору.
У ній постійно шукали недоліки, навіть намагалися клин у стосунки подружжя вбити, а вона терпіла і мовчала.
Але коли свекруха звинуватила Таню в непорядності та висловила сумніви, що Максим син Степана, жінка більше терпіти не змогла.
— Ніколи я більше не переступлю поріг будинку твоїх батьків, – сказала тоді Таня чоловікові.
Він усе розумів, нічого від дружини не вимагав і сам дбав про свою рідню.
Особливо часто став відвідувати матір після того, як батько пішов.
Грошима їй допомагав, покупки робив і в гості завжди їздив на свята.
Таня слова проти не говорила, але сама обіцянку не переступати поріг тримала, до сьогоднішнього дня.
Степана хвилювати не стала, промовчала про спілкування з сусідкою, вирішивши дізнатися ситуацію на місці.
— Спасибі, що приїхала, – говорила змарніла старенька в теплій шалі. – Я при здоровому глузді й добрій пам’яті, от тільки ноги зовсім не слухаються, і ходити не хочуть.
— Чим я можу допомогти? – цікавилася Тетяна. – Може, потрібно привезти продукти, ліки або лікаря?
— У мене до тебе пропозиція, – продовжувала вона. – Я сама вже не зможу справлятися, тому пропоную укласти договір.
— Який? – не зрозуміла Таня.
— Немає в мене нікого, крім вас, – продовжувала вона. – Знаю я, що Степанко мій зараз хворіє, а Максим поїхав. Я вирішила, що квартиру цю тобі залишу за заповітом.
— У мене є, де жити, – не знаючи, що відповісти, сказала Тетяна.
— Так, у вас зі Стьопою є квартира, а ця може залишитися Максиму, – продовжувала Антоніна.
– Сама потім вирішиш, що з нею робити, у мене тільки одна умова: ти мене до останніх днів доглядати будеш.
— Я не дуже розумію, як ви собі це уявляєте, – чесно відповідала Таня. – Степанові зараз потрібен особливий догляд, я працюю, домашні справи ніхто не відміняв, та й у мене чисто фізично часу не залишиться на вас.
— Ти мою пропозицію почула і зрозуміла, – впевнено продовжувала старенька.
– Подумай. У мене, звісно, на Степана великі надії були, але його хвороба скрутила, тож, можу звернутися тільки до тебе. Не думаю, що в мене багато часу залишилося, тож великих проблем навряд чи не доставлю.
Після цієї розмови Тетяна не спала всю ніч, шукала вихід.
Чоловікові нічого не сказала – розхвилювати боялася.
Він телефоном із матір’ю спілкувався, вони обмінювалися загальними фразами, і одне одного намагалися не ранити зайвою інформацією про труднощі зі здоров’ям.
Тільки Таня правду знала про всіх, часто забуваючи про себе.
— Мамо, це твоя справа, я втручатися не хочу, – говорив Максим, якому мати розповіла правду.
– Але мені ця квартира не особливо потрібна, бабуся ніколи мене не любила, і взагалі, я не розумію, як ти можеш впоратися з такою кількістю труднощів.
— Мені теж її спадок не потрібен, – відповідала Тетяна.
– Я про інше думаю: якщо твій батько зараз почне переживати з цього приводу, то це негативно позначиться на його відновленні. Лікар попереджав – ніяких нервових потрясінь.
— Тоді пропоную найняти для неї доглядальницю, – запропонував Максим. – Начебто ми її не кидаємо, але до себе перевозити не потрібно, і тобі постійно їздити до неї на квартиру не доведеться.
— А платити, хто буде? – запитала Таня.
— Так у неї ж ще гараж від діда залишився, ось, нехай (розповідь спеціально для сайту Цей День) продасть і сама платить, – заповзятливо запропонував хлопець.
— Слухай, а дійсно, непогана ідея, – зраділа жінка.
Таня ще день подумала про цей варіант, зі Степаном акуратно поговорила, а після його згоди вирушила до Антоніни з візитом.
— Не такого рішення я чекала від тебе, – сказала явно незадоволена пенсіонерка. – Невже, через стільки років образи ще не забула?
— Не в образах справа, – відповідала Тетяна.
– Не потрібна нам ваша квартира, і так би доглядали за вами. Але не можу я розірватися на сто частин, у мене вже й так не вистачає сил, здоров’я і часу. Відвідувати вас буду зрідка, все інше робитиме доглядальниця.
— Тобто мені на доглядальницю заповіт складати? – намагалася вколоти невістку Антоніна.
— Це тільки ваше рішення, як хочете, так і робіть, – чесно відповіла Тетяна. – Я вам варіант запропонувала, подумайте, потім дасте нам знати.
Антоніна зателефонувала їй через кілька днів і погодилася на варіант із доглядальницею і продажем гаража.
Таня трохи видихнула, почавши пошуки надійної і доброї жінки, готової забезпечувати нагляд.
Тема спадкової квартири зараз її хвилювала найменше, головне було підняти Степана і знати, що в Максима все добре.
У глибині душі Таня була дуже рада, що їй не доведеться доглядати за свекрухою, ця жінка принесла в її життя занадто багато сліз.
Коли через півроку Антоніни не стало, з’ясувалося, що заповіту вона не складала.
Тож по праву переходить до їх родини…
