– Привіт, донечко, – Ірина так сильно нервувала, що телефон спітнів у її руці, – вітаю тебе з іменинником.
– І що далі? – крізь зуби процідила Оксана.
– Нехай росте здоровеньким, радує тебе, – голос матері був невпевненим, вкрадливим: вона боялася, що її не стануть слухати.
– Це все?
– Дай, будь ласка, трубочку Павлуші, я хочу його привітати…
– Не дам. Він навряд чи тебе згадає, – грубо відповіла дочка.
– Оксано, прошу тебе, він же мій онук…
– Для якого ти нічого не зробила, – закінчила фразу Оксана і кинула трубку…
… Дізнавшись про про те, що Ірина при надії, її коханий чоловік зник у невідомому напрямку.
Батьки вчинили практично так само: вигнали дочку з дому, щоб вона не зганьбила сім’ю і не стала прикладом для молодших сестер.
Так Іра, яка категорично відмовилася позбавлятися дитини, залишилася зовсім одна.
Без грошей, без роботи, без житла і без надії на допомогу близьких. За плечима у неї був щойно отриманий диплом технікуму і, мабуть, все.
Так, була ще подруга дитинства. Ось у неї Іра і жила перші тижні свого вільного, дорослого життя.
Потім влаштувалася на домобудівний комбінат. Там, звичайно, потрібно було гарувати, але зате всім нужденним надавали гуртожиток.
Гуртожиток Ірину і врятував.
Коли у неї народилася дівчинка, сусіди дружно підтримали молоду, самотню маму.
Хтось приніс візочок, хтось – пелюшки, одяг, взуття і навіть пляшечки. Деякі ділилися продуктами.
І потім, завжди було з ким порадитися, кому залишити дитину, тому що Оксана, так Ірина назвала дочку, була дуже неспокійною, слабкою, часто хворіла.
Ось так, спільними зусиллями і виростили дівчинку.
У півтора роки Ірина віддала її у відомчі ясла. Сама вийшла на роботу.
Йшов час.
Через кілька років комбінат закрили. Гуртожиток перестав бути відомчим, тому мешканцям запропонували приватизувати свої «хороми».
Іра на той час зібрала трохи грошей, тому з радістю скористалася пропозицією.
А ще через пару років будівля колишнього гуртожитку сподобалася якомусь бізнесмену, і він вирішив її викупити.
Завдяки цьому Ірина з дочкою переїхали в маленьку однокімнатну квартиру.
Це було неймовірним щастям, про яке Іра не могла навіть мріяти.
І, хоча, жити без сусідів з гуртожитку стало важче, вона не сумувала.
Багато працювала, щоб не тільки забезпечити дочку, але й грошей накопичити.
Допомагати їй у цьому, як і раніше, ніхто не збирався: батьки так і не пробачили, познайомитися з онукою не захотіли. Про особисте життя Ірина навіть не думала.
Тому з малих років привчала Оксану до самостійності. Дівчинка вміла готувати найпростіші страви, сама ходила до школи, сама робила уроки. На ній же була щоденне прибирання.
Розвагами Оксана не була розпещена: кожна копійка мала значення і не витрачалася на що попало. Тільки на необхідне.
Саме завдяки цьому в той рік, коли Оксана пішла в п’ятий клас, Ірина купила двокімнатну квартиру.
Чесно кажучи, їй знову пощастило. Квартира продавалася буквально за копійки. Раніше в ній жили якісь неблагополучні мешканцв, тому вона була в жахливому стані, але недорога.
Цілий місяць, живучи з дочкою у подруги, Ірина чистила, дряпала, приводила у відносний порядок дві просторі кімнати, пристойну кухню. Винесла з лоджії близько десяти мішків пляшок!
І ось, нарешті, настав день, коли мама з донькою переїхали в свої нові «апартаменти»!
Сказати, що вони були щасливі – нічого не сказати! Особливо Оксана! У неї з’явилася своя кімната!
Ось у цій самій квартирі, яку Ірина, можна сказати, вистраждала всім своїм життям, мати з дочкою жили до останнього часу.
Добре, треба сказати, жили. Прекрасно розуміли одна одну. Чудово ладнали.
А потім Оксана вийшла заміж. І все змінилося.
Молоді, зрозуміло, мріяли про власне житло.
Вирішили, що поки будуть збирати гроші на перший внесок, поживуть з Іриною.
Вона – не заперечувала. Навпаки: раділа, що діти прийняли таке мудре рішення і не будуть віддавати свої кровні за орендоване житло.
Через рік у молодої пари з’явився син. Павлуша. Інакше Ірина, яка стала найщасливішою бабусею на світі, онука не називала.
Допомагала дочці у всьому. Ночами не залишала Оксану наодинці з плачучим сином. Взяла на себе більшу частину турбот по дому.
Пів року пролетіло як один день. Хлопчик підріс, став спокійнішим.
Зате Оксана стала дуже неспокійною. Все частіше почала говорити про те, як незатишно жити в тісноті. Натякала, що чоловікові не дуже подобається жити на території тещі.
Зривалася на нього з криком без особливого приводу, скандалила з матір’ю через дрібниці.
Ірина не ображалася. Думала: дочка просто втомилася, не оговталася після пологів. Вірила, що все налагодиться.
А Оксана, бачачи, що мати не реагує на натяки, одного вечора сказала прямо:
– Мамо, давай поміняємо квартиру.
– Навіщо? – здивувалася Ірина.
– Ми хочемо жити окремо, а на іпотеку доведеться збирати дуже довго – я ж у декреті. Ти повинна нас зрозуміти.
– Я розумію, – Ірина була спокійна, – тільки який сенс в обміні? Дві повноцінні квартири нам не дадуть. І що вийде?
Я в однокімнатну, а вам все одно доведеться брати іпотеку. Так що – не бачу в твоїй пропозиції ніякого сенсу.
– Сенс є! – вигукнула дочка, – ми можемо продати квартиру, гроші поділити. Тоді і ти, і ми зможемо взяти іпотеку. Внесок буде солідний, тому оплата потім не дуже велика.
– Тобто ти хочеш, щоб я влізла в кредит? З якого дива? – Ірина говорила спокійно, але твердо, – я цю квартиру вистраждала, стільки грошей вклала, сил, здоров’я.
А ти пропонуєш мені почати все спочатку? Ні, Оксана, я вже не в тому віці.
– Значить, тобі байдуже, як буде жити твій онук? – видала Оксана зі злістю, зрозумівши, що мати не збирається йти у неї на поводу.
– При чому тут Павлуша? – здивувалася Ірина, – і, звичайно, мені зовсім не байдуже. Просто я не розумію, навіщо мені на старості років лізти в іпотеку, коли у мене є квартира.
– У тебе?! – скрикнула Оксана, – а я, значить, тут ні при чому?!
– Так, у мене. Твоєю вона буде, коли мене не стане. І взагалі, я не розумію, в чому проблема? Місця нам тут цілком вистачає. Живіть і збирайте гроші. Я ж вас не жену.
– Це твоя остаточна відповідь?! – Оксана мало не з ненавистю дивилася на матір.
– Оксаночко, ну зрозумій, я хочу жити спокійно…
– А я через тебе повинна страждати?! – перебила дочка.
Ірина хотіла сказати, що Оксана не має уявлення про страждання, але промовчала. Бачила, що дочка її просто не зрозуміє.
– Ну чому страждати? – мати постаралася сказати це максимально лагідно, – у тебе є чоловік, син, я, зрештою. І жити є де. Мені здається, ти пребільшуєш проблему.
– Ну, звичайно! – закричала Оксана, – а те, що я хочу бути господинею у своєму домі, а не дивитися тобі в рот, значення не має? Ти хочеш, щоб я до кінця життя тут сиділа?
– Хіба я сказала щось подібне або висувала якісь вимоги? Ти все перевертаєш з ніг на голову, – відповіла Ірина, – втім, думай, що хочеш, але квартиру я не продам.
– Ну добре, – процідила Оксана крізь зуби, – ти ще пошкодуєш про це…
Через кілька днів Ірина повернулася з роботи і виявила в квартирі справжній безлад і абсолютну тишу.
Було видно, що речі збирали поспіхом. А ще зникло дитяче ліжечко…
Ірина набрала номер дочки і, хвилюючись, запитала:
– Оксана, що все це означає? Ви де?
– Не твоя справа, – пролунало в трубці, – у тебе більше немає дочки. І про онука – забудь! Ти більше ніколи його не побачиш!
Вона кинула слухавку…
… Слово своє Оксана дотримала. Уже п’ятий рік не спілкується з матір’ю і не дає їй зустрічатися з онуком.
Якщо Ірина їй дзвонить, розмовляє грубо або не розмовляє взагалі.
Каже матері, що вона не заслужила мати онука, для якого нічого не зробила.
Оксана не знає, що Ірина бачила Павлушу і не один раз. Бабуся відвідує його в дитячому садку. Правда, не підходить. Дивиться на нього здалеку.
І весь час думає: «Коли, в який момент я втратила свою дочку? Чому вона стала такою?»
