— Тобто ти відмовляєшся привезти власному сину ліки, бо в тебе м’ясо на шампурах підгоряє?!
Оля вчепилася в телефон так, що здавалося пальці продавлять дисплей.
У трубці було чути веселий сміх, дзвін пляшок і шум лісу.
— Олю, не роби мені нерви! — голос Колі лунав роздратовано і захміліло. — Я весь тиждень на об’єкті гарував! Я маю право на відпочинок!
Ти знаєш, де я зараз? Ми з пацанами за містом, тут навіть зв’язок ледь ловить. Я що, маю все кинути і летіти по аптеках, бо ти там щось не додивилася?!
— Колю, це інфекційка! Лікар сказав, що в них закінчився саме цей препарат, він потрібен Сашкові прямо зараз, він задихається від кашлю!
— Ну то вийди і купи! Ти ж мати! Вічно ти створюєш проблеми на порожньому місці. Викручуйся сама, ти ж доросла, а я зайнятий!
У трубці почулися гудки. Оля повільно опустилася на край жорсткого лікарняного ліжка.
На білому простирадлі, важко дихаючи і здригаючись уві сні, лежав її чотирирічний Сашко. Його щоки горіли від температури.
Оля не плакала. Сліз просто не залишилося після трьох безсонних діб у палаті. Була лише чорна, липка порожнеча в душі.
— Олюню, ти чого зблідла так? — у палату зазирнула літня санітарка, тітка Віра, спираючись на швабру. — Знову твій благовірний коники викидає?
Оля тільки кивнула, простягаючи рецепт:
— Сказав… викручуватися самій. У нього шашлики. А я навіть вийти не можу, малий весь горить.
Тітка Віра важко зітхнула, витерла руки об халат і мовчки вирвала папірець з Олиних рук.
— Ох, мужики пішли… Тільки бороди відрощувати навчилися, а всередині — гниль. Сиди біля малого.
Я зараз збігаю через дорогу в цілодобову, поки головної лікарки немає. Гроші на картці є? Перекинеш мені тоді.
— Тітко Віро… як я вам віддячу?
— Дитину лікуй, от і вся подяка, — буркнула жінка. — І думай, дівко, думай. З ким ти життя своє марнуєш.
За годину ліки стояли на тумбочці. Сашкові стало легше, він заснув спокійним сном. А Оля всю ніч сиділа біля вікна і думала.
Вона звикла згладжувати кути, вибачати Колі його егоїзм, вірити, що “він просто втомився”. Але цієї ночі щось у ній наче перезавантажилося.
Через два дні їх виписували. Коля знову відмовився приїхати і забрати їх.
— Бери таксі. Або мамі своїй дзвони, якщо сама не можеш впоратися. Я на роботі, — сухо кинув він і поклав слухавку.
Її забрала мама. Напоїла гарячим бульйоном, поклала Сашка спати і зі сльозами на очах запитала:
— Олю, доню… як так можна? Дитина з-під крапельниць, а він навіть не зустрів вас.
— Мамо, я поїду додому. Ввечері. Треба речі розібрати, — Оля відвела погляд, не маючи сил визнати свою поразку.
Вона ледь дотягнула Сашка та важкі сумки до свого поверху. Коля не відповідав на дзвінки.
Оля вставила ключ у замок, відчинила двері і… відсахнулася.
В обличчя вдарив сморід кислих недоїдків, хмілю та брудних шкарпеток.
У коридорі валялося взуття. На тумбочці — гора порожніх бляшанок. Вона зробила крок на кухню і ледь не задихнулася.
Раковина була забита брудним посудом до самого верху. На столі — розлитий соус, якісь недопалки. Підлога липка від розлитого пінного (судячи з пустих пляшок).
Ідеально чиста квартира, яку вона вилизала до блиску перед тим, як довелося поїхати на швидкій у лікарню, перетворилася на справжній свинарник.
— Я вдома! — пролунав бадьорий голос із коридору.
Зайшов Коля, весело похитуючись і пахнучи міцними напоями.
— О, приїхали! А чого обличчя такі кислі? Де “привіт, коханий”?
Оля мовчки вказала тремтячою рукою на кухню.
— Миколо. Що це? Що ти тут робив ці п’ять днів?!
Коля ліниво зазирнув на кухню і махнув рукою.
— Ой, ну посуд назбирався. І що? Я ж працював, потім з хлопцями посиділи. Мені ніколи було прибирати. Ти приїхала — от і помий. Там справ на десять хвилин.
— На десять хвилин?! — голос Олі зірвався на істеричний крик. — Я з інфекційки приїхала! З хворою дитиною! Я мала прийти в чистий дім, а не відшкрібати твої засохлі пательні!
Коля миттєво змінився в обличчі. Його очі звузилися від злості.
— Рот закрий! — гаркнув він. — Розвела тут драму! Ти в лікарні на всьому готовому сиділа, поки я тут гроші заробляв! Я мужик! Я здобувач! Я приходжу додому, і тут має бути чисто! Це твій обов’язок!
— Мій обов’язок?! Ти батько! Ти навіть ліки рідному сину відмовився привезти, бо в тебе шашлики остигали!
— А ти мені цими ліками не тикай! Я тобі одразу сказав: на твої примхи грошей немає!
Я сказав “викручуйся” — ти й викрутилася! Чого скиглити тепер?! А зараз швидко взяла ганчірку і відмила кухню. Бо я їсти хочу!
Оля дивилася на цього чужого, нахабного чоловіка і не відчувала нічого, крім абсолютної огиди.
— Я не буду нічого мити. Я викупаю сина і ляжу спати. А ти бери губку і відмивай свій хлів сам.
Вона розвернулася, щоб піти в кімнату, але Коля хижо посміхнувся і дістав телефон.
— Ну-ну. Горда стала? Зараз подивимося, що мама скаже на твою поведінку. Вона швидко тобі мізки на місце вправить.
Через десять хвилин телефон Олі розірвався від дзвінка. Мати її чоловіка, свекруха Ніна Олексіївна, відома своїм деспотичним характером, вже була на лінії.
— Алло, Ольго! Це що за цирк ти там влаштовуєш?! — заверещала стара в трубку. — Коля дзвонить, ледь не плаче!
Чоловік з роботи прийшов, втомився, а ти йому скандали закочуєш?! Посуд мити відмовилася?!
— Ніно Олексіївно, він перетворив квартиру на смітник, поки ми з малим лежали під крапельницями…
— Закрий рота і слухай старших! — відрізала свекруха. — Лікарня — це не курорт, щоб після неї права качати! Ми в полі народжували і одразу за сапу бралися! А ви зараз тільки скиглити вмієте!
Коля — мужик, золото, а не хлопець! Його треба берегти, пилинки здувати! А не хочеш — він швидко знайде ту, яка йому ноги митиме! Іди і проси вибачення в чоловіка! Негайно!
Оля повільно відвела телефон від вуха. Вона подивилася на Колю, який розвалився на дивані в брудних хатніх штанях, задоволено посміхаючись.
Він думав, що переміг. Він думав, що зараз вона, як завжди, піде на кухню і мовчки почне відмивати його бруд.
— Знаєш що, Миколо? — Оля скинула дзвінок Ніни Олексіївни і спокійно подивилася йому в очі. — Вона має рацію. Тобі справді потрібна інша жінка. Та, яка буде терпіти цей свинарник і твою гнилу душу.
Коля зареготав.
— Ой, не сміши! Куди ти підеш? З дитиною і без грошей! Поплачеш у матусі день-два і назад прийдеш!
Оля не відповіла. Вона зайшла в спальню, дістала велику валізу і почала швидко скидати туди дитячі та свої речі.
За п’ятнадцять хвилин вона стояла в коридорі, тримаючи сонного Сашка за руку.
Коля підскочив з дивана, зрозумівши, що це не жарт. Його обличчя перекосилося.
— Ти куди зібралася, дурепа?! Я тобі ні копійки не дам! Ти ж пропадеш з голоду! Сама на свої ліки зароблятимеш!
— Якось виживу, — Оля відчинила двері. — Зате мені більше ніколи не доведеться дихати перегаром і вигрібати сміття за дорослим, інфантильним немовлям. Щасливо залишатися у своєму хліві.
Вона викликала таксі вночі і поїхала. Назад вона не повернулася ні через день, ні через місяць.
Розлучення було брудним: Коля погрожував, Ніна Олексіївна обривала телефони, проклинаючи Олю до сьомого коліна.
Але Оля вистояла. Вона вийшла на роботу, Сашко пішов у садок, і їхнє життя нарешті наповнилося спокоєм і чистотою.
А Коля… Коля досі живе у квартирі, яка поступово перетворюється на смітник.
Він приводить туди нових тимчасових “дружин”, але жодна не витримує довше місяця.
А Ніна Олексіївна бідкається всім сусідкам на лавочці, що сучасні дівчата зовсім знахабніли і не можуть оцінити її “золотого хлопчика”.
Але ніхто не наважується сказати старій правду: її “золотий хлопчик” виявився дешевою фальшивкою, яка давно вкрилася іржею.
І відмити цю іржу не здатна вже жодна навіть найтерплячіша жінка у світі.
