— Мамо, тато, готуйте кімнату. Я повертаюся додому. Із сином.
Ніна не просила і навіть не повідомляла. Вона говорила в наказовому тоні.
Мама здивовано дивилася на телефон, батько відклав виделку вбік. Стало не до їжі.
Марина ж, старша дочка, відчула, як по спині пробіг знайомий холодок. Вона відразу зрозуміла, що розмова буде не з приємних, адже сестра не виходила на зв’язок цілих три роки.
Але Марина й подумати не могла, що Ніна почне з таких новин.
— Ні, — раптом різко і жорстко сказав батько. — У нас в квартирі вільних спальних місць немає. Ти колись сама зробила вибір, тепер сама і розбирайся.
— Ой, ну як ніби прямо-таки нікуди нас покласти! Нехай Марина звільнить кімнату. Вона ж без сім’ї, їй простіше. Або диван поставте їй на кухні. Вам що, шкода, чи що?
У Марини аж перехопило подих. Вона з дитинства звикла до подібних витівок з боку сестри, але легше від цього не було.
Незважаючи на відмову батька, подумки жінка вже готувалася до того, що доведеться підшукувати житло.
Так було завжди: Ніна вважала, що всі навколо їй винні, тиснула на оточуючих і поступово дійсно отримувала бажане.
Марина ж… Вона була спокійною, скромною, намагалася не вплутуватися в суперечки. Їй простіше було поступитися.
Саме цим Ніна і користувалася.
— Ніна, зрозумій… ми не можемо, — м’яко сказала мама. — Ми досі не погасили кредити за твоє навчання. І з Мариною ми живемо всі разом не від хорошого життя.
Вона допомагає нам фінансово, хоча не зобов’язана. Ми просто не впораємося ще й з тобою та з дитиною.
— Тобто вам байдуже, що буде з вашою дочкою та онуком?! — закричала Ніна. — Ви взагалі нормальні?!
— Ніна… Зменш оберти. Я з тобою розмовляти в такому тоні не буду, — відповів батько і натиснув на кнопку завершення дзвінка.
Мати трохи посварила його, мовляв, ну навіщо ж так різко, але в цілому по ній було видно, що вона згодна з батьком. Вечір проходив у напруженій тиші.
Марина згадала, з чого все починалося. У їхній родині завжди було так: або Ніна отримує те, що хоче, тут і зараз, або всім мало не здасться через її істерики…
…Марина була на шість років старша за Ніну. Так вже вийшло, що батьки любили обох, але молодшу балували трохи більше.
По-перше, їм здавалося, що вони вже краще розбираються в питаннях виховання. По-друге, коли Марина була маленькою, з фінансами в родині було скрутно.
Згодом становище покращилося, але дівчинка так і залишилася скромною. Вона не вимагала дорогих подарунків і не хотіла обтяжувати батьків.
Ніна ж надолужувала згаяне за двох.
Першу серйозну істерику вона влаштувала в десять років. Їй захотілося цуценя, та не аби яке, а відразу лабрадора.
Велика собака, непроста в догляді. Батькам було очевидно, що ця примха в підсумку ляже на їхні плечі.
До того ж тримати таку тварину в двокімнатній квартирі здавалося просто нерозумним. Але Ніна і чути нічого не хотіла.
— Якщо не купите мені цуценя, я щось зроблю із собою! — пригрозила вона батькам.
І це поставило їх у глухий кут. Вони дійсно злякалися, особливо мати.
У підсумку батьки посупилися-посупилися і привезли цуценя. Доглядати за ним довелося Марині і матері, тому що Ніна вічно була «зайнята».
Те ж саме було з літнім табором, в який збиралася поїхати її однокласниця. Проблема полягала в тому, що табір не простий, а тематичний, присвячений «Гаррі Поттеру».
Коштувало це задоволення майже тридцять тисяч. І це не за два-три тижні, а всього за чотири дні!
— Олена ось їде, а я чим гірша?! Якщо не відправите мене, я сама туди втечу! — сказала Ніна і ображено схрестила руки на грудях.
— Ну і тікай. Тебе з ганьбою назад привезуть, — відповів батько.
І все одно вони відправили дочку в поїздку. Тому що простіше було заплатити гроші заради спокою в домі. Але простий шлях — не завжди правильний.
У старших класах Ніна раптом заявила, що поїде до столицв вступати до вузу разом з Оленою.
— Не збираюся гнити в цьому болоті, — сказала вона.
Марина спочатку лише посміхнулася. Ніна була, м’яко кажучи, не найстараннішою ученицею. Бюджет їй точно не світив, та й на платне ще треба пробитися.
ВНЗ вона вибрала один з кращих в країні, а конкурс там повинен бути ого-го. Час на підготовку — всього рік, а стартовий рівень знань — так собі. Місія нездійсненна.
Але посміхалася Марина недовго.
— Ви що, збираєтеся свою дочку без освіти залишити?! Хочете, щоб я в найдавнішу професію подалася? — тиснула Ніна на батьках. — Так я подамся, якщо туди не вступлю! А що мені ще залишиться? І це буде через вас!
Батьки не були залізними. Через кілька місяців вони здалися і найняли репетиторів. Довелося влізти в кредити.
Батько за цей рік постарів на всі п’ять, мати стала пити таблетки жменями, і тільки Ніна квітла і пахла.
У підсумку вона дійсно вступила. А вже через пів року почала хвалитися Марині.
— Ну все, можеш мене привітати! Я тепер не в гуртожитку, а у хлопця живу. У нього батьки багаті, в будівельній сфері крутяться і повністю його забезпечують, а він — мене. У нас щовечора суші чи піцца, уявляєш?
Марина сприйняла цю новину досить сухо. Ні, звичайно, чудово, що у Ніни тепер є стосунки, але відправляли вони її до Києва зовсім не для цього.
— А навчання як?
— Та ну тебе! Я з тобою радістю ділюся, а ти мені про своє навчання, — образилася Ніна. — Я ж тепер живу як принцеса.
Він навіть сказав, що, може, цього місяця поїдемо з його батьками знайомитися.
Через пару місяців настрій сестри змінився. Тепер в її голосі проглядалися ревнощі, образа і відчай.
— Не знаю, що робити… — скаржилася вона. — Він постійно заграє з іншими, а на мене ніби й дивитися не хоче в цьому плані.
Так, піклується, ні в чому не відмовляє, але я у нього як кішечка живу. Нагодували, погладили — і все. Навіть відкрито листується при мені.
— Ну кидай його, чого тут думати, — відповіла Марина без особливого ентузіазму.
— Ага, і такого нареченого втратити? Він мені каже, мовляв, всього лише отримує там приємні емоції. Каже, що я все одно для нього особлива і єдина.
Що йти і зустрічатися з кимось він не збирається. Ну, і він же реально вдома днями, якщо не брати до уваги навчання.
У нього грошей стільки, що мені, можливо, ні дня не доведеться працювати. Не збираюся я його кидати.
Марині було очевидно, що це щось несерйозне, але переконувати сестру — марна справа.
Та й вислуховувати то захоплення, то обурення щоразу їй не хотілося.
— Тоді не скаржся мені, — просто сказала вона одного разу.
Ніна тоді різко обірвала розмову. Вона дійсно більше не скаржилася.
Уже на другому курсі вона повідомила батькам, що чекає на дитину. Ті, зрозуміло, були в шоці.
— Донечко, а як же навчання? — одразу запитала мати.
Вони зовсім нещодавно взяли нові кредити, щоб внести оплату, бо на бюджеті Ніна не втрималась. Тому ця новина зовсім не порадувала їх.
— Ну, а що навчання? Навчання я кидаю. Не буду ж я немовля на лекції тягати, — буденно заявила Ніна.
А з чого б їй переживати? Вона лише пожинала плоди, горбатилися в цей час інші. Навіть Марина допомагала, хоч і засуджувала батьків.
— Та ти ж своє життя зараз гробиш! — не витримав батько. — Ми віддали все, що у нас було, щоб у тебе був шанс!
— Ви мені його дали, ось я і зачепилася в столиці. Просто іншим шляхом, — заперечила Ніна.
— Та він тебе навіть заміж не кликав! Завтра за двері виставить, що будеш робити?
— Це мої проблеми. І моє рішення. Тільки я можу розпоряджатися своїм життям, — відрізала сестра і кинула слухавку…
… З того моменту вона цілих три роки не виходила на зв’язок і не відповідала ні на дзвінки, ні на повідомлення. Ніби сім’я перестала існувати для неї.
А тепер, коли знадобилася допомога, вона знову з’явилася.
У підсумку Ніна все ж знайшла собі шию, хоч і іншу. Її прийняла до себе бабуся з боку батька — Маргарита.
Вона не просто пустила Ніну до себе, але ще й стала на її бік.
— Віть, ну як ти так можеш? Рідна дочка, з онуком на руках, а ви її не приймаєте! Серця у вас немає!
— Я цього онука не знаю. Коли я хотів познайомитися з ним, мені дали відкоша.
А тепер вона вимагає вигнати Марину з дому, хоча та допомагає нам з кредитами! Це, на твою думку, справедливо?
— Ну це ж твоя кров, плоть від плоті! Сім’я все-таки! — не вгамовувалася бабуся.
— Ні, мамо. Сім’я — це коли всі один за одного, а не вічні капризи і шантаж, — твердо відповів батько.
Вже через місяць від бабусі посипалися перші скарги. «Золота онука» не тільки вимагала уваги, але й командувала в будинку, як і завжди.
До того ж — постійно скаржилася на батьків, які «вигнали її на вулицю».
Батько і мати сильно переживали. Звичайно, їм було боляче від осуду, від почуття провини, від бабусиних докорів. Але вони нарешті перестали бути жертвами.
Вони не прогнулися. А Марина, дивлячись на них, відчувала повагу і вдячність.
Вперше батьки встояли перед тиском Ніни і не дозволили їй знову перевернути їхнє життя з ніг на голову.
