Поруч її дочка, сестра Матвія, вправно пересипала олів’є в інший лоток, швидкими рухами заповнюючи його доверху.
На її обличчі не було ні збентеження, ні сумнівів — лише ділова зосередженість.
Поліна завмерла з виделкою в руці. За столом запала тиша. Хтось із гостей ніяково відкашлявся, хтось крадькома переглянувся з сусідом.
Матвій, що сидів поруч із дружиною, повільно підняв голову, немов не до кінця розчувши сказане.
Він дивився на матір з виразом розгубленості, немов бачив це вперше.
– Е-е… мамо? – невпевнено почав Матвій, встаючи зі свого місця. – Ми ж ще їмо.
– І що? – щиро здивувалася Раїса Михайлівна. – Все одно залишиться, навіщо добру пропадати?
Поліна відчула, як всередині щось стиснулося.
Її святковий стіл, сервірований з такою любов’ю, її старання догодити кожному — тепер це просто запаси, які хтось без дозволу забирає, немов так і повинно бути.
Вона хотіла щось сказати, але слова не йшли. Веселі розмови і сміх, які ще хвилину тому лунали в квартирі, затихли.
Хтось відвів очі, хтось зробив вигляд, що занадто захоплений своїм келихом. Хтось подивився на Поліну, а хтось на Матвія. Всі чекали реакції.
Поліна повільно поклала виделку на тарілку. Їй належало щось сказати…
… Поліна і Матвій були разом вже три роки, з яких останні пів року прожили в шлюбі.
Вони довго шукали квартиру, мріючи про власний затишний куточок, і, нарешті, знайшли його — просторий, але такий, що потребує ремонту.
І ось, два місяці життя серед пилу, фарби і нескінченних коробок добігли кінця. Залишилися лише останні штрихи.
Поліна втомлено опустилася на новенький диван і провела рукою по м’якій тканині.
Нарешті! У квартирі більше не було запаху будівельного пилу, не було купи інструментів в кутку, не було стресу.
Вона поправила подушку, зрушила її на декілька сантиметрів убік — так краще.
Матвій стояв біля стіни, прикручуючи останню полицю.
Він робив це без особливого ентузіазму, але з виразом людини, яка доводить справу до кінця виключно з принципу. З останнім поворотом викрутки він відступив назад і зітхнув.
– Все. Більше я на цю стіну нічого вішати не буду. Ніколи.
Поліна хмикнула. Вона знала, що через пару тижнів він сам запропонує додати ще два-три гачки або замінити світильник.
Вона встала і повільно пройшлася по кімнаті. Нові фіранки м’яко розсіювали денне світло, створюючи затишну напівтемряву.
Стіни тепер були теплого пісочного відтінку – ніякої похмурої сірості, що була тут раніше.
Диван, крісло, полиці – все ідеально поєднувалося. Це був їхній дім. Їхнє затишне місце.
Матвій присів поруч і, не кажучи ні слова, обійняв її. Поліна схилила голову йому на плече. Вони сиділи так кілька хвилин, насолоджуючись моментом.
— Ну що, тепер можна і відсвяткувати? — запитав він, посміхнувшись.
Поліна кивнула. Цей будинок тепер дійсно був їхнім. І попереду на них чекало перше свято в новій квартирі…
… Поліна поглянула на довгий список перед собою, прикидаючи, чи все вона врахувала.
Свято має вийти ідеальним: адже це новосілля, перший значущий вечір в їхній оновленій квартирі.
Жінка провела кілька днів в роздумах над меню, намагаючись догодити всім: і друзям, і родичам Матвія.
На столі повинні бути закуски на будь-який смак: ніжне заливне з риби з кропом і лимоном, наваристий холодець, тарталетки з печінковим паштетом.
Звичайно, ще салат «Олів’є» в класичному варіанті для старшого покоління і легкий салат з руколою, грушею і сиром для тих, хто любить щось нове.
Гаряче — запечена курка з хрусткою скоринкою, фарширована грибами і цибулею, картопля по-селянськи і, звичайно, домашні пельмені, які Поліна ліпила вчора до пізньої ночі.
Для любителів риби — слабосолона сьомга, для тих, хто стежить за фігурою, — овочеве рагу з баклажанами і кабачками.
А на десерт — «Наполеон», тому що Матвій його обожнює, і торт «Прага», який вона сама спече зранку.
Вона перевірила холодильник: всі інгредієнти на місці, залишилося лише докупити свіжий хліб і зелень. Поліна взяла ручку і зробила нотатки в блокноті, розраховуючи час приготування.
Вона намагалася врахувати уподобання всіх, але не могла позбутися тривожних думок.
«Раїса Михайлівна напевно причепиться, якщо щось не буде приготовано так, як вона звикла», — подумала жінка, згадуючи минулу сімейну вечерю.
Тоді свекруха з легким презирством зауважила:
— Салат у тебе, звичайно, смачний, але ти неправильно нарізала картоплю, вона повинна бути дрібнішою.
Або, коли сестра Матвія скривилася на борщ Поліни, заявивши:
— У нас мама завжди робить на яловичині, а у тебе якийсь порожній….
Поліна намагалася робити все ідеально, але завжди знаходилося щось, що викликало у родичів невдоволення.
Тим часом Матвій вже закінчував прибирання. Він увімкнув аудіосистему, запустив фонову джазову композицію і перевірив освітлення.
Поліна хотіла, щоб все виглядало святково, але не кричуще, тому вибрала м’яке підсвічування.
— Як тобі? — запитав він, повернувшись до дружини.
— Чудово, — кивнула Поліна, намагаючись відволіктися від хвилювання. — Тільки прибери дроти біля телевізора, а то псує всю картину.
Матвій посміхнувся, але виконав прохання. Він не поділяв її перфекціонізму, але знав, наскільки для неї важливі деталі.
Поліна тим часом зайнялася сервіруванням. Вона вибрала білу скатертину з легким мереживним візерунком, розставила тарілки, келихи, срібні прилади.
У центр столу поставила невисоку композицію зі свіжих троянд і гілочок евкаліпта — елегантно, але ненав’язливо. Свічки теж були готові: вони створять потрібний настрій, коли почнеться вечір.
Коли все було зроблено, Поліна і Матвій відійшли до дверей, щоб подивитися на результат.
У квартирі панував затишок, пахло свіжістю, легке світло і музика створювали настрій.
— Ну що, готова? — запитав Матвій, обійнявши дружину.
— Майже, — Поліна посміхнулася, хоча в душі відчувала легке занепокоєння.
— Все буде добре, — заспокоїв дружину Матвій, ніби вгадавши її думки.
Поліна кивнула, але все ж не була до кінця впевнена в цьому. Свято починалося вже через пару годин…
…Поліна поправила поділ сукні і зітхнула. Все було готово: стіл накритий, свічки запалені, келихи сяяли чистотою.
Незабаром пролунав перший дзвінок у двері. Вона посміхнулася Матвію, і той пішов відкривати.
Гості прибували один за одним. Теплі слова і легкий сміх заповнили простір, створюючи святкову атмосферу.
Першою прийшла найкраща подруга Поліни, Діана, з величезним букетом і коробкою цукерок. Слідом підтягнулися колеги Матвія, друзі сім’ї. Кожен з цікавістю оглядався по сторонах, захоплено коментуючи ремонт:
— Як затишно! Прямо як в журналі, — сказала одна з подруг, ковзаючи пальцями по гладкій поверхні столу.
Матвій з гордістю проводив невеликі екскурсії, показуючи, яка титанічна праця була вкладена в кожну кімнату.
— Ось тут ми самі викладали плитку, — розповідав він, відкриваючи двері в кухню. — Намучилися, звичайно, але тепер хоч приємно дивитися!
Гості захоплено кивали, а хтось навіть жартував, що пора зайнятися ремонтом і у себе.
І тут на порозі з’явилася мати Матвія, Раїса Михайлівна, з дочкою. Поліна натягнула посмішку:
— Проходьте, роздягайтеся! Так рада вас бачити.
Свекруха критично оглянула простір, на секунду затримала погляд на столі і повільно зняла пальто.
— Ну, звичайно, краси багато, а ось на практиці… Ви ці штори навіщо такі світлі взяли?
Адже вони відразу забрудняться, — сказала вона тоном, в якому явно не було захоплення.
Сестра Матвія, проходячи повз, поглянула на сервіровку.
— А ти не надто вигадливо накрила? Не люблю, коли все «на показ», — досить голосно зауважила вона.
Поліна зробила вигляд, що не почула, але всередині у неї щось неприємно стиснулося.
Матвій тим часом, не помітивши напруги, продовжував пропонувати гостям напої.
Він відійшов до бару і запитав:
— Що будете пити? У нас є оізні напої: магазинні та домашнього приготування.
Гості вибирали напої, хтось уже потягував коктейлі. Поліна намагалася приділити увагу кожному: уточнювала, кому що подати, розповідала про страви, запрошувала скуштувати.
Вона нахилилася до однієї з колег Матвія і сказала:
— Обов’язково візьміть салат із сьомгою, я спеціально зробила заправку легшою.
Жінка подякувала, а свекруха, що стояла поруч, ледь помітно скривилася:
— Раніше без всяких вишуканостей робили, і все їли. Що за новомодні вигадки? — буркнула вона.
Поліна промовчала і посміхнулася сусідці по столу, продовжуючи підтримувати невимушену розмову.
Коли всі розсілися, Матвій підняв келих.
— Друзі, дякую, що прийшли! Нам важливо, що ви з нами. Цей будинок — результат наших зусиль.
Ми раді, що можемо розділити радість з вами. Нехай цей вечір буде початком тільки хороших подій!
Всі підтримали тост, але Поліна помітила, що свекруха із дочкою переглянулися і мовчки зробили по ковтку.
Вона відчула, що напруга між нею і родичами наростає, але намагалася не звертати уваги. Головне — не зіпсувати вечір…
Але вечір все-таки був зіпсований.
Коли Поліна помітила рух у кутку столу і побачила, як свекруха із зовицею безсоромно складали їжу в принесені з собою контейнери, вона спочатку не повірила своїм очам.
Матвій завмер, нахмурився, але, схоже, теж не знав, як реагувати. У кімнаті запанувала напружена тиша.
Тільки звук клацання кришки контейнера розносився по кімнаті, немов підкреслюючи те, що відбувається.
Поліна відчула, як її обличчя заливає рум’янець. Це був не просто незручний момент – це був виклик її терпінню.
— Але ми ще не закінчили вечерю… — Поліна намагалася говорити спокійно, але голос все одно затремтів.
Зовиця підвела голову:
— Ти що, жадібна?
Кілька гостей ніяково кашлянули, хтось опустив очі. Матвій стиснув губи, але поки мовчав.
— Звичайно, ні, — Поліна зробила глибокий вдих. — Просто у нас ще гості. Всі прийшли, щоб поїсти тут, разом. Я б із радістю запакувала вам частування після вечері.
— А яка різниця? — свекруха підняла брови. — Ми що, чужі люди? Або тобі все ж шкода їжі?
— Мамо, припиніть, — нарешті озвався Матвій.
— Гаразд, гаразд, якщо не можна — так і скажіть, — неохоче пробурмотіла Раїса Михайлівна.
Вона зачинила контейнер і відставила його вбік. Сестра закотила очі, але мовчки повернула ложку в салатницю.
Матвій, постоявши трохи, сів назад, але його погляд був напруженим. Він явно відчував збентеження, але не хотів погіршувати ситуацію.
Поліна переключила увагу на гостей, намагаючись розрядити обстановку. Але відчуття незручності не покидало її.
Вона помітила, як свекруха перешіптується з дочкою, явно обговорюючи те, що сталося.
— Прямо як чужі, — почула вона тихий шепіт зовиці. — Скільки їжі, а поділитися шкода.
Решту вечері Поліна провела на автоматі. Вона доглядала за гостями, підливала їм напої, посміхалася, але неприємні відчуття нікуди не зникли.
Хтось крадькома дивився на неї, хтось кидав швидкі погляди в бік свекрухи і її дочки.
Коли святкова вечеря добігла кінця, Поліна пішла проводжати гостей. Вона намагалася не показувати, що засмучена.
Останніми йшли Раїса Михайлівна і сестра Матвія. Поліна спробувала згладити ситуацію.
— Візьмете з собою щось? — вона намагалася говорити спокійно і дружелюбно. — Я багато приготувала, нам з Матвієм всього не з’їсти.
Свекруха підняла брову.
— Ой, тепер вже можна? — єхидно кинула Раїса Михайлівна, одягаючи пальто. — А то раптом ми знову щось «не так» зробимо.
Може, нам розклад будеш давати? Коли можна їсти, коли можна чіпати, коли можна просто дихати?
Поліна відчула, як її щоки багряніють. Вона намагалася підібрати слова, але свекруха продовжила:
— Та ні, не потрібно, Поліно. Ти ж у нас, мабуть, невістка з принципами, все тут у тебе за суворим режимом.
Не дай Бог, хто зайвий шматок візьме. — свекруха скривила губи. — Ми не звикли до такого, знаєш…
У нас, якщо готують, то щоб і гості ситі, і додому з чимось пішли, а не як у вас — рахувати кожну ложку.
Зовиця посміхнулася, застібаючи куртку:
— Мабуть, тут прийнято не пригощати, а демонструвати. Головне, щоб красиво стояло, а хто що з’їв — справа десята.
Ну нічого, наступного разу ми повечеряємо перед приходом, а то хто знає…
Поліна навіть не знала, що відповісти. Вона просто посміхнулася і подивилася на Матвія, але він лише відвів погляд.
— Я не хотіла, щоб ви так це сприйняли… Просто я…
— Просто все зрозуміло, — перебила її свекруха, одягаючи рукавички. — Все, ходімо, а то ще скажуть, що ми їхнє повітря видихуємо.
Вона повернулася і вийшла, донька пішла за нею, кинувши через плече:
— «Дякую» за гостинність!
Двері зачинилися з трохи гучнішим стуком, ніж зазвичай. Поліна стояла в тиші, дивлячись на них.
Всередині у неї все спорожніло. Вона повернулася до чоловіка. Матвій підійшов до неї і обійняв.
— Вони завжди такі, — тихо сказав він. — Я знаю, це було неприємно… але, може, просто забудемо про це? Давай не псувати собі вечір.
Поліна притиснулася до нього, видихнула. Він не сказав їй, що вона винна. Не виправдав їх. Просто був поруч.
— Давай, — нарешті відповіла вона.
Матвій поцілував її в скроню. Вони пішли до вітальні, залишаючи неприємний момент позаду.
Принаймні, на цей вечір.
