Того дня живіт почав боліти ще вдень. Біль потихеньку наростав, а Ольга все намагалася відволіктися, перекладаючи з місця на місце папки з робочими документами.
– Знеболююче випий, ось! – колега співчутливо простягнула баночку з таблетками. – Від усього допомагають.
Не допомогли. До вечора Ользі стало зовсім зле.
Ледь відкривши двері додому, жінка практично ввалилася в квартиру, а потім і зовсім осіла на підлогу.
І без того маленька і субтильна, скорчившись на килимку біля порога, вона нагадувала безпритульну собачку.
– Пашо, виклич лікаря… Щось мені, здається, не дуже добре… – майже беззвучно прошепотіла вона переляканому чоловікові, який відразу в паніці забігав навколо жінки.
Бригада прибула хвилин через п’ятнадцять, які Ользі здалися просто вічністю.
– Ви хоч руки від живота приберіть, як вас оглянути? – незадоволено підняла брови яскраво-нафарбована фельдшерка незрозумілого віку. – Коротше, везти її треба. Нехай у лікарні дивляться, схоже на апендицит. Поїдете?
Ользі вже було глибоко байдуже, куди її повезуть і навіщо. Від болю застилало очі, і все навколо, здавалося, було в тумані.
Не відриваючи рук від живота, жінка кивнула — якщо кажуть у лікарню, значить у лікарню.
А ще через годину Ольгу на каталці вже везли в операційну. Лікар зі швидкої виявилася права. Апендицит з ускладненням – ось діагноз, який жінці поставили в приймальному покої.
Справа йшла вже на хвилини. Далі жінка пам’ятала все погано. Начебто на обличчя наділи маску… а потім Ольга прийшла до тями вже в палаті.
Невелика кімнатка з вікном, що виходило на сусідній корпус, була розрахована на двох. На сусідньому, акуратно застеленому ліжку сиділа сухорлява старенька і з цікавістю поглядала на нову сусідку.
– Доброго ранку, опритомнілася? – посміхнулася беззубою посмішкою сусідка. – Ну і добре. А то деякі не опритомнюються.
А мене Степаніда Федорівна звати. Тебе, здається, Ольгою величають, чула санітарка так говорила…
Ольга криво посміхнулася. Гарний початок, головне – життєстверджуючий. Настрою спілкуватися не було. Живіт вже болів не так сильно, але все ще створював незручності.
Але балакуча Степаніда Федорівна продовжувала виливати непотрібний потік інформації на Ольгу.
Через п’ятнадцять хвилин жінка була в курсі роботи місцевої їдальні і знала, коли тут проводять всі процедури.
«Пощастило, однак мені із сусідкою… Може її вже скоро випишуть, якщо вона тут давно і вже все знає», розмірковувала Ольга, слухаючи Степаніду Федорівну лише частково.
– Гаразд, відпочивай, – немов прочитавши її думки, сказала старенька і шаркаючою ходою вийшла в коридор. – Ніч не спала, мабуть.
До вечора Ользі вже дозволили вставати. Повільно, тримаючись за стіну, жінка дійшла до їдальні і так само, зі швидкістю черепахи, повернулася.
– Що давали? – одразу ж поцікавилася Степаніда Федорівна, не давши Ользі відкрити двері в палату. Старенька сиділа на своєму ліжку і з цікавістю дивилася на сусідку.
– Капусту тушковану з котлетою з туалетного паперу. Погано тут, звичайно, готують. Тільки продукти переводять, – скривилася жінка. – Так ви сходили б і повечеряли.
Степаніда Федорівна посміхнулася і, ніби з деякою гіркотою, відповіла:
– Я не голодна чомусь. З цікавості цікавлюся. А ти, дивлюся, ожила… Випишуть, мабуть, скоро. Шкода.
Ольга тільки махнула рукою. Лікуючий доктор чітко дав зрозуміти – лежати доведеться мінімум тиждень.
Якщо вже така справа, вирішила жінка, то хочеш не хочеш, а доведеться звикати до літньої сусідки.
Взагалі, тітка Стьопа – так бабуся попросила її називати – була досить веселою і бадьорою старенькою. Для своїх вісімдесяти так взагалі огірочок.
Вона нескінченно розповідала історії зі свого життя, ділилася лайливими анекдотами і, здавалося, не мовчала ні хвилини.
Була тільки одна дивина – Степаніда Федорівна ніколи разом з Ольгою не ходила до їдальні. Зазвичай вона говорила, що не голодна, а потім – що вже поїла.
– Тут до тебе лежала одна з грижею хребта. На твоєму ліжку, до речі. Так встромляє в вуха музику і навіть не поговорити. Добре, що ти не така…
– А ви тут давно що, лежите?
Старенька на секунду завагалася, ніби щось згадуючи, а потім неохоче відповіла:
– Так, довше за тебе. Сама не рада, що тут опинилася… Сумую за своїми. У мене є син і онук. А як вони мене тут знайдуть? Ніяк.
Від подиву Ольга витріщила очі. Невже від цієї милої, загалом, бабусі відреклися всі родичі? Тепер зрозуміло, чому вона така балакуча – їй просто не вистачає уваги.
Жінка хотіла ще розпитати Степаніду Федорівну про її сім’ю, але та відійшла до вікна, даючи зрозуміти: ця тема для неї заборонена.
***
Тиждень, на подив, пролетів швидко. Ольга встигла виспатися, прочитати книжку і від душі посидіти в телефоні.
Майже відпустка, якщо не брати до уваги нескінченні процедури і абсолютно несмачну місцеву їжу.
– Готуйтеся до виписки, – задоволено хмикнув молодий лікар. – Після обіду підготую документи, і ви зможете бути вільні. Лікарняний закриєте в поліклініці.
Ольга посміхнулася. Ось і добре, а то на роботі колеги вже з ніг збилися без неї.
Несподівано в палату зайшла старенька санітарка і поставила поруч з ліжком Степаніди Федорівни величезну спортивну сумку.
Слідом, притримуючи правий бік, проповзла огрядна жінка в строкатому халаті і плюхнулася на акуратно заправлене покривало.
– Еее, стійте, – звернулася Ольга до літньої санітарки. – Тут зайнято взагалі-то.
Лікар з медсестрою переглянулися і здивовано подивилися на Ольгу.
– Цікаво, ким це зайнято? – дивно збліднувши, уточнив лікар.
– Бабуся там лежить, Степаніда Федорівна. Вона пішла в туалет, зараз прийде. А ви чого на мене так дивитеся? Старі, схоже, нікому не потрібні…
За тиждень її навіть ніхто не оглянув. Тепер і ліжко ось іншому віддали, – почала нападати Ольга на застиглих від подиву працівників лікарні.
Лікар на секунду замовк, а потім, відкашлявшись, вимовив:
– Ольго Василівно, взагалі-то ви одна в палаті лежали весь тиждень…
***
Коли всі трохи оговталися від шоку, старенька медсестра розповіла місцеву лікарняну байку.
Виявилося, що така пацієнтка, як бабуся Степаніда, дійсно лікувалася в цій палаті, але це було… двадцять років тому.
Її привезли без документів з болями в животі і навіть встигли прооперувати, але ускладнення і вік не дали тітці Стьопі жодного шансу…
– У неї відірвався тромб, – косячись на нову сусідку Ольги, пояснила медсестра. – Родичі, до речі, так і не прийшли потім. Навіть ніхто не питав про бабусю.
– Кажуть, ніби її тут бачили на поверсі. Після того, як відвезли! – додав лікар. – Бродить, ніби жива, все додому збирається.
Ольга намагалася перетравити інформацію. Це що ж, значить, вона з привидом тиждень жила в одній палаті і навіть цього не помітила?
Адже старенька була як справжня, ще говорила, що сумує за сином і онуком.
Їй спала на думку несподівана ідея, і вона запитала:
– А як прізвище було у цієї бабусі?
Вже вдома, витративши три дні на пошуки, в одній із соціальних мереж Ольга знайшла онука Степаніди Федорівни.
Він і розповів, що бабусю досі вважають зниклою безвісти, хоча і ні на що не сподіваються. Адже вона вийшла в магазин і просто зникла.
Мобільні телефони в той час були не у всіх, і тому пошуки були нетривалими і ні до чого не привели.
– Тепер хоча б можна зі спокійною совістю молитву замовити, – відверто зізнався онук. – Зрозуміло, чому душа у неї не на місці була.
Зате у Ольги тепер душа якраз була на місці. Вона була впевнена, що тепер старенька більше не буде турбувати пацієнтів лікарні, а відправиться туди, де її давно зачекалися.
