— Чим це у нас так смачно пахне? — щоразу запитував Данило, повертаючись з роботи додому, і ще не встигнувши роздягнутися та перевзутися.
— Сьогодні твоя улюблена паста карбонара з беконом і вершками, — задоволено посміхалася Віра.
Готувала жінка із задоволенням. Додому приходила на дві години раніше за чоловіка і щодня намагалася порадувати коханого свіжою стравою.
Навіть незважаючи на те, що їхній син вступив до училища і вдома бував тільки у вихідні та свята. Навіть для одного Данила їй готувати подобалося.
Та й у чоловіка був відмінний апетит, зазвичай він просив добавки, а третю порцію міг з’їсти вночі, якщо на роботу йому рано не треба було, і він довго не спав.
Так що до ранку від вечері зазвичай нічого не залишалося.
Прожили подружжя вже п’ятнадцять років і, як то кажуть, душа в душу.
Данило був годувальником у родині, багато працював, піднімаючись вгору по кар’єрних сходах.
Коли затримувався, попереджав, що вечеряти він не буде. І щоб Віра не чекала його, а лягала спати.
А вона всю себе присвятила родині, спочатку довго сиділа в декреті з сином, на роботу вийшла поруч з будинком, зарплату отримувала невелику, але на все вистачало.
Тим більше що квартира їм дісталася від її батьків, які переїхали в село.
Батько захопився розведенням кроликів, а мама садівництвом і городництвом.
Тому свіже м’ясо, овочі та фрукти завжди були на столі їхньої дочки та зятя. А взимку — домашні заготовки.
Єдине, що засмучувало Віру, так це те, що її єдиний, улюблений син, Дмитро, рано вилетів з батьківського гнізда, мріючи стати військовим.
Але дід схвалював вибір онука, який пішов його стопами. Сам він віддав борг своїй Батьківщині сповна і вже був на пенсії, ось і займався улюбленою справою.
А Віра всю свою увагу і турботу переключила на чоловіка.
І яким же було її здивування…
… Того ранку Віра приготувала на сніданок яєчню з овочами по-турецьки і зварила каву в турці.
— Як давно ми з тобою не відпочивали в п’ятизірковому готелі, — зітхнула вона.
— Ти на що натякаєш? — не зрозумів Данило, — а, зрозумів. Так і лети кудись, відпочинь.
— Одна я не хочу.
— А що, прекрасна ідея, це тобі подарунок від мене на 8 березня буде.
— 8 березня вже минуло, — зауважила Віра, — скоро 1 травня.
— Ну, я ж нічого істотного тобі не подарував, тільки букет. Нехай це буде мій запізнілий подарунок.
— А Діма? — запитала Віра, згадавши про сина, адже на травневі свята у нього будуть вихідні.
— А він у бабусі з дідусем погостює. А ти злітай, в хамамі попаришся, в басейні поплаваєш, шоколадний масаж, ти ж любиш. Ще й рецепти нові привезеш, ммм, як смачно, Віра.
Віра спочатку сумнівалася, чи варто летіти на відпочинок одній, але, зваживши всі за і проти, погодилася.
Адже вже три роки, як вона не відпочивала з чоловіком разом. У того замість відпустки завжди поипадали термінові відрядження. А вона відпочивала у батьків на дачі.
Та й грошей на путівку не так вже й багато треба. На дрібні витрати у неї і свої є.
Сказано — зроблено, і Віра викупила тур і потихеньку почала збирати валізу.
Будильник задзвонив вночі, літак вилітав рано вранці. Віра відкрила очі і побачила, що чоловіка поруч не було.
Жінка злякалася, схопила телефон і почала набирати номер Данила. Але почула в трубці: «телефон абонента вимкнений або знаходиться поза зоною досяжності».
Не знаючи, що робити, вона накинула халат і вийшла у вітальню.
Чоловік, прямо в костюмі, спав на дивані. Один черевик валявся поруч, а інший був біля порога.
Таке не часто траплялося в їхній родині, коли чоловік повертався додому на бровах, та Віра видихнула. Головне, вдома, живий і здоровий.
Жінка зварила каву, приготувала бутерброди на сніданок чоловікові, на столик перед диваном поставила склянку води і поклала упаковку шипучого аспірину.
— Вставай, Данило, — потормошила вона його, — роздягнися, та нормально поспи. Я поїхала.
— Вір, Віра, Віра, — пробурмотів він, схопивши її за руку, — ти мені телефон свій залиш.
— Навіщо?
— Я свій вчора розбив. А мені дуже треба о шостій ранку партнеру зателефонувати, він за кордоном, у нас час різний. Ну де я зараз інший куплю?
— А я ж, — дивувалася жінка, — хотіла по прибуттю Дімочці і тобі зателефонувати, та й батьки хвилюватися будуть.
— Придумаєш щось, а мені треба. Інший купиш, врешті-решт… Віра, не будь егоїсткою.
— А ти забув, як загубив мою дорогу ручку? Паркер, між іншим. І мої шкіряні папки швидко закінчили життя в твоїх руках.
А цей телефон я купила на подаровані гроші, він мені дорогий, як пам’ять.
— Я акуратно, Віронька, поверну в цілості, а до твого приїзду я собі новий куплю.
Нічого не поробиш, довелося чоловікові залишити свій телефон. На відпочинку жінка купила найдешевший і місцеву сім-карту.
Так що про те, що залишила свій чоловікові — не шкодувала. Йому ж потрібніший!
Коли Віра повернулася, відпочивши і засмагши, її телефон лежав на тумбочці в спальні.
Вона вирішила поміняти сім-карту, а коли залізла в меню, знайшла там купу повідомлень чоловіка, які він намагався видалити, але, мабуть, не довів цю справу до кінця.
А там…
Якась Наталка. І в кожному повідомленні їй: “кохаю, люблю, сумую”.
Але це ще нічого, далі — більше: “з дружиною я не сплю. Дружина така-сяка, досі тільки через сина не розлучився”.
І вишенька на торті: “я голодую, нагодуй мене. Благаю! Дружина голодом заморила, сиджу на напівфабрикатах, а так хочеться домашнього. Може, завтра знову у тебе повечеряємо?”
Віра переслала всі повідомлення благовірному зі свого номера.
Наталі написала: “валізи в під’їзді, приїжджайте — забирайте. І краще годуйте голодного, щоб він від вас, так само як і від мене, не втік”.
Данило приїхав через годину, на ньому обличчя не було.
Намагався виправдатися, але у нього це погано вийшло. Падав на коліна, благав, говорив, що кохає тільки її.
Але в тому листуванні було стільки всього огидного, що Віра не змогла пробачити. Виставила благовірного за двері і подала на розлучення.
Данило і справді не збирався йти від Віри. Коханка йому була потрібна так, заради забави.
А свою дружину він обливав брудом, щоб завоювати серце молодшої жінки. Та саме на цьому і здалася: голодний мужик — треба терміново рятувати.
Вірі, звичайно, важко було пережити зраду чоловіка, їй було прикро, що їхній, здавалося б, ідеальний шлюб, розвалився в одну мить.
На деякий час вона навіть переїхала до мами і тата, бо так було легше пережити біль втрати.
І кожен з них почав нове життя!
Але…
Через десять років доля знову звела Віру з Данилом. З їхнім сином сталося нещастя, він потрапив в аварію. Спочатку його витягали з того світу, потім була довга реабілітація, перш ніж він почав ходити. Боротьба за сина об’єднала їх.
Чоловік зізнався, що всі ці роки думав про Віру, він зрозумів, що дорожче за неї для нього нікого не було і немає.
У Віри теж не склалося з іншим чоловіком. І вони вирішили спробувати ще раз!
Ще й сина одружили, і онуків дочекалися. Добре це чи погано, ніхто не знає.
