Віра відчула недобре ще до того, як повернула ключ у замку запалювання своєї червоної «Форд Фієсти».
Салон машини немов дихав чужою присутністю: водійське сидіння присунуто до керма, бак майже порожній, радіо налаштовано на попсову станцію, хоча Віра слухала тільки новини та класику.
Сім днів вона провела у батьків, відпочиваючи від столичної метушні. Повернувшись, відразу помітила зміни — і запідозрила, що хтось користувався її автомобілем.
— Толя, хто їздив на моїй машині? — без передмов запитала вона чоловіка.
— Ти що, Вірочка? Тобі здалося. Хто б став брати твою машину? — відмахнувся Анатолій, продовжуючи готувати омлет.
Віра вирішила не влаштовувати скандал, але внутрішнє почуття тривоги тільки посилилося.
Через кілька днів, вже на роботі, колега звернув увагу на свіжу подряпину біля багажника. Того ж вечора Віра виявила в поштовій скриньці рекомендований лист.
Це виявився штраф за непристебнутий ремінь. До листа була додана фотографія з камери: за кермом її машини сиділа незнайома дівчина, а на пасажирському місці — Анатолій.
Все склалося в одну картину: порожній бак, переналаштоване крісло, чужа радіостанція.
Віра зрозуміла, що чоловік не просто користувався її машиною — він возив на ній іншу жінку.
Вдома, стримуючи лють, вона кинула чоловікові постанову.
— Що це означає? — Віра ледь дихала.
— Це Олена, — спокійно промовив Анатолій. — Жінка, до якої я збираюся піти. Вона чекає на дитину. Я вчив її водити, щоб їй було простіше. При нашому розлученні я віддам їй машину.
Світ Віри зруйнувався за лічені секунди…
Віра стояла посеред кімнати, стискаючи руками край столу, щоб не впасти. Здавалося, повітря стало густим, як патока.
— Тобто… — вона нарешті заговорила, але голос прозвучав чужим, — ти весь цей час мене обманював?
Анатолій трохи скривився, але не відвів погляду:
— Я не хотів так, Віра. Все якось само собою вийшло.
— Само собою? — перепитала вона. — «Само собою» — це коли дощ починається. А ти… — вона різко видихнула і відступила до дверей. — Ти хоча б розумієш, що ти зробив?
Він мовчав. Чутно було тільки, як коментатор по телевізору викрикує “гол”.
Віра пройшла на кухню, налити собі склянку води. В голові миготіли картинки: їхнє весілля, поїздка на Чорне море, як Анатолій ходив до неї в лікарню після операції… А тепер — інша жінка, носить дитину від нього.
— То ти весь цей час чекав, поки я поїду? — тихо запитала вона, не обертаючись. — Чекав, щоб возити її в моїй машині, щоб вчити її водити?
— Віра, давай не влаштовуватимемо сцен, — сказав він. — Ми дорослі люди. Я думав, ти відчуєш, що між нами все згасло.
Вона обернулася, її очі блищали від сліз.
— Ні, Толя, я нічого не відчула. Тому що я вірила тобі.
Він відвернувся, ніби вивчаючи візерунок шпалер.
Цієї ночі Віра не спала. Лежала на дивані у вітальні, дивилася в стелю. Думки снували одна за одною: про розлучення, про машину, про те, що скажуть батьки.
У якийсь момент її охопила злість: «Чому я повинна бути жертвою? Чому він все вирішує?»
Вранці вона встала раніше, зібрала документи, сховала їх у сумку. На кухні Анатолій наливав собі каву.
— Я йду до Олени сьогодні, — сказав він, не дивлячись на неї. — Так буде простіше.
— Роби що хочеш, — холодно відповіла Віра. — Але машину ти їй не віддаси. Це моє майно.
Він підняв брови:
— Ти серйозно?
— Серйозно. І якщо ти вирішиш ділити, ми будемо ділити все — до копійки.
Його обличчя спотворилося.
— Ось ти яка…
— Яка? — Віра посміхнулася куточком губ. — Та, яку ти не знав?
Віра пішла з дому, щоб не бачити, як він збирає речі. Вона поїхала до подруги Ольги. Сіла на кухні, випила чаю і розповіла все. Ольга слухала, киваючи головою.
— Ти молодець, що не дала йому себе зламати, — сказала вона. — Тепер головне — тримати себе в руках.
— Мені страшно, Оль, — зізналася Віра. — Я не знаю, що буде далі.
— Буде життя. Інше, але твоє.
У наступні дні Віра зайнялася справами. Вона проконсультувалася з юристом щодо розлучення, оформила довіреність на машину, щоб виключити будь-які махінації.
Анатолій кілька разів дзвонив, намагався «поговорити по-хорошому», але Віра була холодна.
З кожним днем їй ставало легше. Вона більше не прокидалася вночі, думаючи, де він. З’явилося відчуття свободи, якого вона давно не відчувала.
Одного разу, повертаючись з роботи, вона побачила на парковці свого давнього знайомого, Ігоря.
— Як ти? — обережно запитав він.
— Тримаюся, — посміхнулася Віра.
Він завагався, а потім запропонував:
— Хочеш, у вихідні поїдемо за місто? Провітришся.
Віра здивувалася — ще тиждень тому думка про іншу чоловічу компанію здавалася неможливою. Але зараз…
— Давай, — сказала вона. — Чому б і ні.
Поїздка за місто виявилася порятунком. Ліс, річка, багаття, запах соснових голок.
Віра сиділа на колоді і дивилася, як іскри летять у небо. І раптом зрозуміла: біль відходить. На його місці залишається тиха рішучість жити далі.
Вона згадала слова батька: «Сильний не той, хто не падає, а той, хто піднімається».
Повернувшись до міста, вона подала документи на розлучення. Анатолій не чинив опору — мабуть, його нове життя почалося.
Минуло кілька місяців. Весна змінила зиму, а в житті Віри почався новий розділ.
Вона зняла квартиру ближче до роботи. З Ігорем їхня дружба переросла в щось більше.
Іноді вечорами, наливши чай, вона дивилася на стару фотографію в телефоні, де вони з Анатолієм посміхаються на березі моря. Та не відчувала ні злості, ні болю. Тільки вдячність за урок, який зробив її сильнішою.
Віра закрила фотоальбом і вимкнула світло. Попереду було нове життя — чесне, вільне і своє.
Віра стояла біля вікна в квартирі Ольги. Йшов дрібний сніг, і здавалося, що весь світ раптом став білим і тихим.
Вона дивилася на вулицю і збиралася з духом зателефонувати батькам.
— Мамо, привіт… — сказала вона, коли на тому кінці зняли трубку.
Голос матері, рідний і теплий, відразу змусив Віру стиснути губи, щоб не розплакатися.
— Вірочка, ти як, дитинко? Все добре?
— Мамо, Анатолій… він йде. У нього інша.
Мовчання. Потім зітхання.
— Я здогадувалася, — тихо промовила мати. — Ти ж рідко про нього говорила останнім часом.
Віра закліпала очима.
— Мамо, мені страшно. Я стільки років з ним, а тепер не знаю, хто я без нього.
— Ти моя дочка, — м’яко відповіла мати. — Ти сильна. Ти все переживеш. Приїжджай до нас, відпочинеш.
Віра кивнула, хоча мати цього не бачила.
— Дякую, мамо. Але я поки що залишуся тут. Мені потрібно все вирішити самій.
Наступного дня вона пішла до юриста, жінки середнього віку з уважним поглядом. Та слухала Віру, записуючи деталі шлюбу, майна.
— Машина зареєстрована на вас? — уточнила юрист.
— Так.
— Тоді проблем не буде. Ви просто не даєте довіреності і все. При розподілі майна в шлюбі без дітей зазвичай простіше.
Віра зітхнула.
— Він сказав, що хоче залишити машину своїй коханці.
— Нехай хоче, — посміхнулася юрист. — Хотіти — не означає мати.
Цей сухий професійний тон дивно заспокоїв Віру. Світ, виявляється, можна розкласти по поличках: документи, підписи, процедури.
Того вечора Анатолій подзвонив.
Вона довго дивилася на телефон, потім натиснула «відповісти».
— Слухаю.
— Я хочу, щоб ми розійшлися без бруду. Ми ж не вороги.
— Ти вирішив за нас обох, що ми не вороги, — відповіла вона. — Добре. Але давай чесно: машина залишається мені.
— Олена без машини не впорається.
— Це твої проблеми, Толя. Ти зробив вибір жінки — вирішуй наслідки.
Він замовк, потім буркнув:
— Добре.
Віра відчула дивне полегшення: вперше за весь час їхнього шлюбу вона сказала тверде «ні».
Минуло кілька тижнів. Віра працювала, зустрічалася з друзями, більше не дізнавалась про Анатолія.
Одного вечора Ольга запропонувала:
— Слухай, поїдемо на майстер-клас з кераміки. Розважишся.
Віра посміхнулася:
— Ніколи цим не займалася.
— Тим більше, варто це спробувати.
У майстерні пахло глиною і кавою. Віра ліпила маленьку чашку і раптом зловила себе на думці, що вперше за довгий час дихає вільно. Круглий м’який шматок глини під руками був як елемент медитації.
Після заняття вона затрималася поговорити з майстром — високим сивим чоловіком з добрими очима.
Він посміхнувся:
— У вас хороша енергія в руках. Видно, що людина творча.
Віра почервоніла.
— Я займаюся рекламою, яка вже тут творча енергія.
— Ще яка, — сказав він. — Спробуйте прийти знову.
Через пару тижнів вона дійсно прийшла. Поступово майстерня стала для неї острівцем спокою. Там вона знайомилася з людьми, сміялася, робила перші спроби нових відносин із собою і світом.
Анатолій писав рідко, в основному про папери щодо розлучення. Одного разу він надіслав коротке повідомлення: «Олена народила. Все нормально». Віра подивилася на екран і відчула лише легкий смуток — без болю, без злості.
Навесні Віра вирішила, що пора міняти машину. Та, червона, з подряпинами, нагадувала про минуле. Вона продала її і купила невелику світлу «Шкоду» — чисту сторінку.
— Яке ім’я даси? — пожартував Ігор, який допомагав з вибором.
— Нове життя, — посміхнулася Віра. — Нехай буде просто «Життя».
Вони разом поїхали за місто. Дорога, ліс, запах талої води. Віра сиділа за кермом і відчувала, як у неї розправляються крила.
— Ти стала іншою, — сказав Ігор.
— Я стала собою, — відповіла вона.
З кожним днем Віра все менше озиралася назад. Вона облаштувала вдома маленький куточок для ліплення, взяла собаку з притулку, почала бігати вранці. Світ раптом розкрився безліччю фарб.
Одного разу, повертаючись з майстерні, вона подумала: «Якби не та фотографія зі штрафом, я б так і жила в ілюзії». І несподівано відчула вдячність — не до зради, звичайно, а до того, що вона показала їй правду.
Через рік Віра стояла на березі озера з собакою і дивилася, як сонце сідає за лінію лісу. Телефон у кишені мовчав, у голові не було важких думок.
— Ну що, Оскар, — сказала вона, гладячи пса. — Ходімо додому.
Вона посміхнулася. Попереду була тільки дорога — своя, чесна, світла.
