— Треба нам тата до себе забрати, він погано почувається після втрати мами. А Полінка наша з Єгором після весілля переїдуть до його квартири. Батько так захотів сам, — сказала за вечерею Тетяна чоловікові.
Костянтин ледь помітно скривився. До тестя він завжди ставився нормально, але жити з ним постійно в одній квартирі не дуже хотілося.
Андрій Іванович – чоловік впертий, зі своєю думкою, він був досить великим начальником. І Костя часто відчував, що тесть ним був незадоволений.
Це покійна мати Тані, Ніна Михайлівна, Костю любила, а чоловіка зупиняла, згладжувала гострі кути.
А тепер цей дід може почати права качати, він же онучці свою квартиру подарував. Ну що тоді за життя буде?
Думки Кості, мабуть, відбилися на його обличчі, тому Тетяна нахмурилася
— Костя, ти що, проти? Ну зрозумій, тато вже старий, а Полінка з Єгором молоді, галасливі. І потім, вони вічно десь мотаються, вдома толком не готують.
А татові вже потрібен догляд і ліки постійно, у мене душа за нього болить, він без мами зовсім здав!
— Та годі, ну що я, нелюд чи що? Я твого батька поважаю, — здався перед коханою дружиною Костя.
Але в душі залишилися побоювання, що його життя вже не буде колишнім…
Андрій Іванович переїхав до них перед самим весіллям Поліни та Єгора. Він був і справді незвично тихий і пригнічений, і Костя навіть здивувався, що він над ним вже не жартує, як раніше.
А одна подія, що сталася пізніше, взагалі докорінно змінила їхні стосунки.
Одного разу взимку Андрій Іванович, як зазвичай, пішов у парк прогулятися перед обідом. Але не повернувся через годину, як зазвичай.
Добре, що Костя був вихідний в цей день і щось підказало йому, що з тестем не інакше як сталася біда, він зазвичай дуже пунктуальний.
Костя одягнувся, побіг до парку і на одній лавочці побачив знайому постать.
Виявилося, що Андрій Іванович впав і сильно забився, бо було слизько, але він не хотів визнавати свою слабкість.
Ось і вирішив посидіти, а потім дійти якось потихеньку, та ледь не замерз на цій лавці.
Удар був настільки сильний, що Костя його майже на собі тягнув, а потім, як дитину, на диван поклав, примочки зробив і викликав швидку.
Поїхали на рентген, переломів не виявилося, тільки сильний забій. Сказали, що потрібен спокій, домашнє лікування, і все пройде, буде як раніше…
Андрій Іванович був так зворушений турботою зятя, що раптом зняв зі своєї руки годинник, який завжди носив, скільки Костя його знав, і простягнув йому.
— Костянтине, це тобі від мене на знак подяки. Та й пора взагалі це зробити, настав час, давно збирався. Я завжди був радий, що ти чоловік моєї дочки і батько моєї онуки, ти хороший мужик! Бери і носи із задоволенням!
Костя подякував, а в душі здивувався. Йому завжди здавалося, що тесть вважав його невміхою і невдахою в порівнянні із собою, а тут його хорошим чоловіком назвали.
А ще Костю завжди дивувало, що Андрій Іванович, який добре заробляє і досить модно одягається, носить такий непривабливий старий годинник.
Саме тут все і прояснилося! Тесть зловив його здивований погляд і посміхнувся
— Думаєш, що я тобі старе подарував? Дивуєшся, що я такий простий годинник носив? Так ось що я тобі скажу, це не простий годинник.
Мені його мій батько віддав, коли вже став старий, як я тепер, і йому вони стали не так потрібні. Ось і тобі вони тепер потрібніші. А секрет їх простий — вони допомагають прийняти правильне рішення.
Як подумав ти, як тобі вчинити, що вибрати, тут годинник і підкаже, заграє тиха мелодія — значить те, що захотів, те і треба робити.
Мені вони в житті дуже допомогли, до цього моменту удача не супроводжувала особливо, хоча я і старався, ось як ти. А як годинник від батька цей отримав – відразу і кар’єрний ріст, і гроші з’явилися.
Я батькові за них був дуже вдячний, тут халяви немає ніякої. Просто люди не часто цінують розумних і пробитися важко.
А коли ти вчасно щось зможеш зробити і сказати потрібне — це приведе тебе до успіху.
Костя подякував тестю, годинник на руку надів, сам подумав, що, мабуть, у тестя після падіння з головою не дуже добре стало. Ось він і говорить якусь нісенітницю.
Одягнув Костя годинник, та й забув про нього, на руці він майже не відчувається, ремінець шкіряний гладенький, часом відполірований.
А днями у них була планерка, обговорювали плинність кадрів.
Костю завжди дратувало, що їхній начальник цеху Віктор Данилович так зневажливо ставиться до досвідчених чоловіків, зрізає їм премії, а молодих на низьку зарплату бере, економія така у нього.
І взагалі поводиться їхній Віктор Данилович, як шкідник, давно на нього люди ображені. Але Костя не говорив, бо знав, що у Даниловича нагорі є друзі — покровителі.
А тут, як подумав Костя про методи керівництва їхнього Віктора Даниловича, влучні такі фрази, чітко обдумані в його голові сформувалися.
І тут раптом годинник на руці ледь чутно заграв і навіть завібрував для того, щоб він помітив його.
Костя в запалі і висловив все, була не була, а що він втрачає? На таку ж посаду він і на інший завод піде. Та ще й своє бачення, як треба роботу поставити, виклав перед начальством.
Настала тиша від його різкого виступу, а потім раптом директор сказав.
— Що ж, Костянтине Миколайовичу, я за тобою давно спостерігаю, добре працюєш. Ти свою посаду давно переріс, а твої влучні спостереження і пропозиції дуже правильні!
А ти, Вікторе Даниловичу, зовсім загордився, дивись, який цар тут сидить, думає, що може робити, що хоче. Ні!
Кадри нехай готують документи Костянтина Миколайовича на підвищення, на начальника цеху!
Костя ледве оговтався від такого рішення директора. Погладив годинник на руці, а сам повірити не може. Та годі, швидше за все це просто збіг!
Тестю Костя нічого не став говорити, він поки головою не вдарився, щоб обговорювати такі небилиці.
Але коли він став отримувати зовсім іншу зарплату за свою роботу, Костя якось, проїжджаючи на своїй старій машині повз автосалон, раптом подумав:
“Може зайти і придивитися машину, стара барахлить, хоча, звичайно, поки йому на нову не вистачить, напевно?”
Але тут раптом годинник на руці знову про себе нагадав. Тихо заграли і завібрували, і Костя рішуче біля автосалону припаркувався, за перегляд же грошей не беруть!
— А ось і щасливчик, наш тисячний покупець! Сьогодні у нас акція, ви можете з великою знижкою по трейд іну обміняти вашу стару машину на нову.
І до речі, у нас є така ж модель, двигун потужніший, а решта все для вас буде звично, машина така ж навіть за кольором!
Костянтин не міг повірити, подумав, що це розвод. Але на акції були журналісти, салон проводив рекламну акцію для залучення клієнтів.
Договір оформили за всіма правилами, і додому Костя вже на новій машині приїхав!
Ну тут він вже не зміг тестю не розповісти, як йому годинник вже двічі допоміг. Костянтину тепер в житті щастить.
— Ти це заслужив, хлопче, не дивуйся. Тобі вже сорок п’ять, а я бачив, як ти пахав все життя, а тебе не цінували.
Так що ти це своєю працею заробив, не тушуйся, більше, ніж ти гідний, годинник не дозволить тобі отримати…
У вихідні Костянтин прокинувся з першими променями сонця. Таня ще спала, світле волосся розкидалося по подушці.
Від сну щоки рожеві, губи пухкі, яка ж у нього Танька красуня, хоч і під сорок їй вже, а вона така ж, як і раніше, приваблива.
Хоч і шкода її будити, але не стримався Костя, став дружину гладити, думки у нього пішли відповідні. Ще й подумав, що вони сина хотіли, а так і не народили.
І навіть не помітив Костя, як на руці його годинник заграв, тому що Тетянка прокинулася, розбудив він її своїми ласками.
Костя вже не міг зупинитися, ніякий годинник не чув, нічого не бачив і не відчував, крім своєї коханої дружини…
Потім вони лежали, віддихалися і сміялися, здивовано дивлячись один на одного.
— Ну ти прямо вогонь, як раніше, відразу видно — начальство, — жартувала Таня.
— Це ти винна, ти дуже приваблива, неможливо було стриматися, — обіймав її Костя і не хотів відпускати…
Поліна, дізнавшись, що у батьків скоро буде маленька дитина, а у неї — молодший братик, була дуже здивована.
— Ну ви даєте, обійшли нас з Єгором на повороті, випередили! Не очікувала від вас, мамо, тато!
А батьки щасливо посміхаються.
— Нам нікуди тягнути, це ви можете почекати, а ми, як то кажуть, в останній вагон ледве вскочили, адже братик буде на дев’ятнадцять років молодший за тебе!
Але найбільше, напевно, тихо радів, дивлячись на своїх рідних, Андрій Іванович. Як приємно, коли можна допомогти дітям і онукам, від цього навіть жити далі хочеться!
