Олена Миколаївна зупинилася біля знайомих дверей, дістала ключі і увійшла в квартиру сина. У передпокої її зустрів жіночий сміх і запах парфумів.
Вона пройшла у вітальню і завмерла — на дивані сиділа незнайома жінка в халаті, яка явно щойно встала з ліжка.
— Артур! — покликала вона сина, намагаючись зберегти гідність.
Той з’явився з кухні з кухлем у руках, побачив матір і помітно напружився.
— Мамо, ти могла б попередити… — почав він роздратовано.
— У тебе є дружина Ірина і дочка Світлана, — відрізала Олена Миколаївна, не звертаючи уваги на присутність незнайомки. — Чи твоя пам’ять така ж вибіркова, як і совість?
— Саме про це я сьогодні і збираюся поговорити з дружиною, — спокійно відповів Артур, демонструючи удавану байдужість.
Жінка в халаті підвелася і демонстративно обійняла його, немов мітячи територію.
— Познайом нас, любий, — промурмотіла вона з отруйною посмішкою. — Хоча, гадаю, представлення зайві. Я Ольга.
— А я — розчарована мати, — холодно відповіла Олена Миколаївна. — Сподіваюся, ви розумієте, що втручаєтеся в життя сім’ї?
— О, але хіба сім’я — це не про кохання? — саркастично запитала Ольга. — А тут я бачу лише… звичку.
— Мені тут нічого робити, — кинула Олена Миколаївна своєму синові і розвернулася до виходу. — Але пам’ятай, Артур, що посієш, те й пожнеш.
По дорозі додому вона згадувала, як двадцять п’ять років тому вони з чоловіком Миколою в’їжджали в цю саму квартиру.
Тоді вона продала дачу бабусі, він теж вклав свої заощадження — купували разом, мріяли про щасливу сім’ю. Але життя склалося інакше. Постійні сварки, взаємні докори, холодність.
Розлучатися не наважувалися — звичка і страх втратити квартиру тримали міцніше за будь-які почуття. А маленький Артур ріс серед конфліктів і вважав це нормою.
«Погана прикмета — виховувати дітей на руїнах шлюбу, — думала вона гірко. — Вони потім будують такі ж руїни, тільки красивіші».
Коли синові виповнилося сім, Микола з друзями організував невеликий кооператив.
Справи пішли вгору, і тепер, через п’ятнадцять років, їхня компанія перетворилася на великий будівельний холдинг з Миколою на чолі.
Гроші прийшли, але щастя не принесли — лише нові приводи для розбратів.
У просторій чотирикімнатній квартирі її зустріли невістка Ірина з онукою Свєтою на руках.
Дівчинка радісно потягнулася до бабусі, і серце Олени Миколаївни на мить відтануло.
— Як справи у Артура? — запитала Ірина, погойдуючи дитину. — Ви виглядаєте засмученою.
Олена Миколаївна похмуро подивилася на неї. Ірина була хорошою дружиною і матір’ю, але син явно вирішив зруйнувати сім’ю.
Вона прекрасно знала, хто та жінка в халаті — Ольга з банку, де працював Артур.
— Ірочка, моя люба, — почала вона обережно, — життя часом підносить нам болючі уроки. Побачиш сама, коли він прийде.
— Щось сталося? — занепокоїлася Ірина.
— Сталося те, що трапляється з чоловіками, коли їм здається, що трава зеленіша на іншому боці паркану, — уїдливо зауважила Олена Миколаївна. — Хоча найчастіше це просто штучний газон.
А в цей час Артур обіймав Ольгу на тому ж дивані, насолоджуючись ілюзією свободи.
— Все йде як треба, — говорив він самовдоволено. — Скоро я буду вільний, і ми почнемо жити по-справжньому.
— Нарешті, — Ольга грайливо провела пальцем по його грудях. — А то я вже почала думати, що ти з тих чоловіків, які все життя збираються піти від дружини, але так і помирають одруженими.
— Не смішно, — скривився Артур. — Просто потрібно все зробити правильно. У мене є репутація.
— Яка репутація? — засміялася Ольга. — Таємний коханець банківської працівниці? Дуже солідно.
Артур думав про те, як батько колись вимагав, щоб він став юристом — «для компанії вигідно». Але він вибрав програмування і не пошкодував.
Конфлікт з батьком досяг апогею, коли Артур повідомив про бажання одружитися з Іриною.
— Нема часу, у мене нарада, — кинув тоді Микола, навіть не піднявши очей від документів.
Мати, як завжди, стала на бік чоловіка. Артур одружився з Іриною таємно, навіть не поінформувавши про це батьків.
«Нехай дізнаються з факту, що вже стався», — вирішив він тоді.
Після народження Світлани Олена Миколаївна вирішила виправити стосунки і запросила невістку з онукою жити до себе.
З тих пір Ірина мешкала у свекрухи, а Артур все частіше ночував у своїй холостяцькій квартирі, виправдовуючи це роботою. Саме тому мати і вирішила його провідати.
До вечора Артур прийшов до будинку матері, все ще перебуваючи на сьомому небі від щастя після зустрічі з Ольгою.
Олени Миколаївни не було вдома. Ірина зустріла його з похмурим обличчям і червоними від сліз очима.
— Твій батько сьогодні пішов з життя, — сказала вона без передмов, голос тремтів. — Я дзвонила тобі кілька разів, але ти не відповідав.
— Що?.. — Артур опустився на стілець, і вся самовпевнена впевненість відразу зникла з його обличчя.
— Серцевий напад. Прямо в офісі, — Ірина дивилася на нього з болем. — А найжахливіше…
Ти так і не знайшов сміливості з ним помиритися. А тепер вже ніколи не знайдеш.
— Я… я не знав… — пробурмотів Артур, але в глибині душі вже прикидав, що буде з компанією батька. Спадщина могла все змінити.
— Звичайно, це страшно, — промовив він, зображуючи скорботу. — Тато був… складною людиною, але він багато чого досяг.
Ірина з презирством подивилася на нього — фальш була очевидна навіть дитині, не кажучи вже про жінку, яка прожила з ним кілька років.
— Ти думаєш про гроші, так? — тихо запитала вона. — У такий момент ти думаєш про спадщину?
— Не говори дурниць, — огризнувся Артур. — Просто потрібно бути практичними. Життя триває.
— Так, життя триває, — погодилася Ірина з гіркою посмішкою. — Особливо твоє. З цією… Ольгою.
Зателефонувавши матері, Артур дізнався, що вона отримала звістку про відхід чоловіка тільки в обід і зараз у морзі, займається документами. Наступний дзвінок — юристу компанії.
— Артур, співчуваю, — сказав юрист. — Рада директорів вже зібралася і обрала тимчасового керуючого. Щодо спадкування активів — все залежить від заповіту. Потрібно його оголосити.
— Коли це можна зробити? — поквапив Артур.
— Після похорону. Але ти ж розумієш, що основним спадкоємцем, швидше за все, станеш ти?
— Звичайно, — самовдоволено посміхнувся Артур. — А хто ж іще?
Коли він повернувся до кімнати, Ірина сиділа в кріслі, погойдуючи заснулу доньку.
Свєта мирно спала, не підозрюючи про те, що дідуся більше немає.
— Мати розповіла про твою коханку, — тихо сказала Ірина. — Що тепер будеш робити?
— Подам на розлучення, — чесно відповів він, вирішивши, що далі приховувати безглуздо. — Немає сенсу продовжувати цю комедію.
— Чудово, — Ірина підняла на нього погляд, і в ньому не було болю. — І відмовишся від дочки?
Артур здивувався такій пропозиції — він чекав сліз, благань, спроб його утримати.
— Якщо ти не проти… — обережно продовжила вона. — Менше проблем з аліментами і зустрічами…
— Я не проти, — кивнув Артур. — Більше того, я наполягаю.
— Тоді домовилися, — з полегшенням видихнула Ірина.
«Як все виявилося просто», — думав він, не підозрюючи, що потрапив у пастку.
Похорон пройшов скромно — Микола за життя не любив пишності.
Розлучення Артура оформили швидко, за обопільною згодою. Він відмовився від батьківських прав, погодившись лише на аліменти. Олена Миколаївна була в люті від такого рішення.
— Позбудься цієї… особи! — вимагала вона, коли Ольга переїхала до сина. — Вона зруйнувала твою сім’ю!
— Не втручайся в моє життя! — огризнувся син. — Я доросла людина і сам знаю, що роблю!
— Доросла? — уїдливо перепитала мати. — Дорослі люди не кидають своїх дітей заради першої-ліпшої красуні!
— Ольга не перша-ліпша! Ми кохаємо одне одного!
— Кохання… — Олена Миколаївна гірко посміхнулася. — Побачимо, як довго триватиме це кохання.
Зрозумівши, що Артур успадкував батькову впертість, Олена Миколаївна вирішила підтримати сина.
«Онуків може бути багато, а син один», — міркувала вона.
— Ірина, тобі потрібно з’їхати, — оголосила вона колишній невістці через тиждень після розлучення. — Спочатку я оплачу тобі оренду квартири, щоб ти стала на ноги.
— Дайте мені чотири місяці, — спокійно попросила Ірина. — Цього вистачить, щоб вирішити всі питання.
— Добре, — милостиво погодилася Олена Миколаївна. — Але потім сама зберу твої речі і відвезу, куди скажеш. Не хочу, щоб ти затягувала.
— Не турбуйтеся, — посміхнулася Ірина. — Я не з тих, хто чіпляється за минуле…
… Час минав повільно і невблаганно. Микола, усвідомлюючи, що з сином примирення не передбачається навіть у віддаленому майбутньому, прийняв рішення переписати всі активи на онуку Світлану — і частку в квартирі, і накопичувальний рахунок, і акції компанії.
Коли документи про спадщину були оформлені належним чином, Ірина прийшла до свекрухи з візитом ввічливості.
— Олена Миколаївна, тепер вам слід звільнити мою квартиру, — сказала Ірина з холодною ввічливістю.
— Як це — твою? Вона наша! — здивовано запитала свекруха.
— Була колись, — спокійно поправила Ірина. — Тепер квартира цілком належить Світлані, а я її законний представник до повноліття.
Втім, я готова викупити вашу колишню частку за справедливою ціною.
Олена Миколаївна розгублено кліпала очима — звідки у цієї сірої мишки така нахабність і гроші? Але вибору дійсно не залишалося.
— Ти… ти ж розумієш, що чиниш безчесно? — спробувала вона натиснути на совість.
— Я чиню розумно, — незворушно відповіла Ірина. — Втім, ви завжди говорили, що я недостатньо практична. Мабуть, навчання не пройшло даремно.
У нотаріуса Олену Миколаївну чекав справжній шок — ні вона, ні Артур нічого не отримали за заповітом. Все дісталося маленькій Світлані.
— Як так?! — кричала вона на сина. — Ти ж обіцяв, що все владнаєш! Казав, що батько тебе пробачить!
— Я думав… — бурмотів Артур, гортаючи документи. — Він же не міг так вчинити зі мною!
— Міг і вчинив, — сухо зауважив нотаріус. — Заповіт складено за всіма правилами. Оскаржити буде вкрай складно.
— Ми спробуємо! — розлютилася Олена Миколаївна. — Знайдемо спосіб!
— На які кошти? — поцікавився юрист. — Судові витрати обійдуться недешево.
Дізнавшись, що Артур залишився практично ні з чим, Ольга влаштувала грандіозний скандал з биттям посуду і криками на всю округу.
— Ти обіцяв мені забезпечене життя, красиве і безтурботне! — надривалася вона, збираючи свої речі. — Розповідав про спадщину, про квартиру! А сам виявився нікчемним невдахою і жебраком!
— Ольго, почекай, я все виправлю! — намагався утримати її Артур. — Ми щось придумаємо!
— Що ти виправиш, жалюгідна ти людина? — презирливо пирхнула вона. — Навіть власного батька не зміг переконати! І машину свою забираю — вона на мене оформлена!
— Але як же наші плани? Весілля?
— Яке весілля з банкрутом? — зло посміялася Ольга. — Знайди спочатку нормальну роботу, тоді й поговоримо. А поки що — прощавай, невдахо!
Олена Миколаївна з коробками своїх речей повернулася в двокімнатну квартиру до сина — в ту саму, яку вони купували з покійним чоловіком двадцять п’ять років тому.
Гроші за продану частку вона вирішила не витрачати даремно — раптом і син її вижене в припадку гніву.
— Мамо, це тимчасово, — намагався заспокоїти її Артур, звільняючи місце в шафі. — Я знайду кращу роботу, накопичу грошей…
— Яку роботу? — гірко посміхнулася вона. — Досвіду керівного ніякого. Кому ти потрібен?
— Щось придумаємо, — невпевнено бурмотів син.
— Так, вмієш ти вигадувати, — отруйно зауважила мати. — Вже придумав нам таке життя…
А в просторій чотирикімнатній квартирі Ірина підписувала контракт виконавчого директора будівельного холдингу.
Маленька Світлана весело бігала по кімнатах з цуценям лабрадора, який дзвінко гавкав від надлишку радості.
— Мамо, дивись, який він кумедний! — радісно кричала дівчинка. — Він уже знає своє ім’я! Барон, до мене!
Ірина посміхалася, спостерігаючи за дочкою. Як чудово, що все так вдало склалося.
Більше ніяких зрад, ніяких щоденних принижень від свекрухи, ніяких скандалів і докорів.
— Мамочко, а чому тато більше не живе з нами? — запитала Світлана, присівши поруч із цуценям.
— Тому що дорослі іноді не можуть домовитися, сонечко, — м’яко пояснила Ірина. — Але нам з тобою добре і вдвох, правда?
— Так! — засміялася дівчинка. — У нас тепер є Барон, і ти більше не плачеш вечорами!
У сусідній кімнаті на письмовому столі лежали документи компанії — тепер все це належало її дочці. А значить, вимагало грамотного управління до повноліття Світлани.
Телефон мелодійно задзвонив — дзвонила нова секретарка.
— Ірина Сергіївна, завтра важлива нарада з інвесторами щодо нового житлового комплексу, — доповіла вона. — Документи вже підготовлені.
— Чудово, я буду готова, — впевнено відповіла Ірина.
Вона відклала трубку і подивилася у велике вікно вітальні.
Десь там, у тісній двокімнатній квартирі, сидять Артур з матір’ю і підраховують аліменти на Світлану.
А тут — її нове життя, яке вона вибудувала власними руками і розумом.
— Мамочко, а дідусь був дуже розумним? — поцікавилася Світлана, підійшовши до матері.
— Дуже розумною і справедливою людиною, люба, — тепло відповіла Ірина, обіймаючи дочку. — Він добре розбирався в людях.
— Значить, він знав, що ти будеш добре дбати про його роботу?
— Саме так, моя маленька.
Тим часом у старій квартирі Артур безуспішно переглядав сайти вакансій, а Олена Миколаївна зло коментувала кожну його дію.
— Ось бачиш — вимагають досвіду! — єхидно зауважувала вона. — А що ти вмієш? Тільки гроші витрачати та дружин міняти!
— Мамо, не треба, — втомлено просив син. — І так погано.
— А мені, на твою думку, весело? — розлютилася вона. — Я думала, що в старості буду жити як людина, а тепер знову в цій барлозі! І все через твою тупість!
— Я виправлюся, знайду роботу…
— Що ти виправиш, горе-коханець? — презирливо пирхнула мати. — Краще б на юриста вивчився, як батько радив, а тепер будеш тільки комп’ютери ремонтувати, гарна перспектива!
А Ірина в цей час вивчала фінансові звіти компанії, дивуючись далекоглядності свекра.
Старий дійсно створив прибуткову справу, яка тепер стане надійним фундаментом для майбутнього Світлани.
— Мамо, а ми багаті? — раптом запитала дочка, заглядаючи через плече на цифри в документах.
— Ми забезпечені, сонечко, — обережно відповіла Ірина. — Але головне багатство — це розум і працьовитість. Гроші — лише інструмент.
— Як молоток?
— Приблизно так, — засміялася мати. — Молотком можна побудувати будинок, а можна і зруйнувати. Все залежить від того, в чиїх руках він знаходиться.
— Зрозуміло! — кивнула дівчинка. — А тато не вмів користуватися цим молотком?
— На жаль, ні, люба. Не вмів.
І це була чиста правда. Зовсім інша правда, ніж та, яку вони знали раніше.
