— Кидай свою дружину, поки не пізно! Вона у тебе вже не цукерочка! — порада брата, від якої руйнується довіра…
…— Уявляєш, вона навіть не помітила, що я за місяць скинув вісім кілограмів! — Артем відкинувся на спинку стільця, підняв чашку еспресо і зробив неквапливий ковток.
Його очі блиснули холодним задоволенням. Він з презирством поглянув на шматок чізкейка, який щойно принесли його братові.
— Сидить вічно в своїх серіалах, ніби життя навколо не існує. А сама… з боками жирними!
Єдине, що їй спало на думку: «Знову ти свою рибу на вечерю готуєш?» Я дивлюся на неї і розумію —це кінець. Все.
Денис повільно жував десерт, намагаючись не показувати, що слова брата залишають неприємний осад. Солодкість чізкейка раптово втратила смак.
— Може, вона просто втомилася, — обережно припустив він. — У Марії робота нервова, діти. Ти сам казав, що вона повертається додому виснажена.
— Робота? — Артем пирхнув, ніби почув безглуздий жарт. — Це не робота, а зручна відмовка.
Я ось теж втомлююся. Тренування, проекти, наради. Але я знайшов у собі сили змінитися. Подивися на мене!
Денис дійсно помітив зміни. Брат скинув зайву вагу, став підтягнутим, його рухи набули впевненості. Погляд став жорстким, майже колючим.
Зовні — одне суцільне перетворення. Але за цим сяйвом відчувалася якась неприємна нотка, нова, різка.
— Ти просто став іншим, — тихо констатував Денис.
— Я став кращим! — з натиском виправив його Артем. — Я більше не збираюся тягнути цю лямку. Все, досить. Я подав на розлучення.
Денис завмер.
— Ти серйозно? — його голос затремтів. — Артем, ви ж разом більше п’ятнадцяти років. У вас дві дочки. Як так…
Але брат лише холоднокровно відставив чашку вбік, ніби йшлося про щось буденне.
— Ти з глузду з’їхав? — Денис насилу знаходив слова. — Через якісь кілограми руйнувати сім’ю? А діти? Що буде з ними?
Артем знизав плечима.
— Діти адаптуються. У мене одне право — бути щасливим. Я не зобов’язаний терпіти поруч із собою жінку, яка перестала за собою стежити.
— Це не щастя, це егоїзм! — гаряче заперечив Денис. — Ти не маєш права все перекреслювати заради власної примхи.
Брат нахилився через стіл, знизивши голос, немов збирався довірити страшну таємницю:
— І знаєш, що я тобі скажу? Твоя Ольга теж не цукерочка. Я бачив її нещодавно у мами. Вона запустила себе.
А ти все ходиш навколо, наче прив’язаний до каменю. Кидай її, поки не пізно. Живи, насолоджуйся життям, відчуй себе чоловіком, а не пастухом корови.
Ці слова стали останньою краплею. Денис різко встав, зачепивши ліктем стіл. Чашки задзвеніли на всю кав’ярню, кілька людей обернулися.
— Заткнися! — його голос тремтів від люті. — Ти взагалі розумієш, що несеш?! Я люблю свою дружину. Вона для мене найкраща.
І не смій більше говорити про Ольгу. Наш шлюб — це наша справа.
Артем відкинувся назад і посміхнувся, немов розмовляв з наївною дитиною.
— Ну дивись. Потім будеш шкодувати. Я тобі дорогу показав.
— Іди своєю дорогою сам, — кинув Денис. Він поклав на стіл купюру. — З тебе — кава, з мене — чізкейк.
Він розвернувся і, не озираючись, вийшов з кав’ярні. Гнів і здивування кипіли всередині.
У нього не вкладалося в голові, як брат так легко, з холодною посмішкою, перекреслив стільки років спільного життя.
Наступного дня Денис затримався на роботі, і додому він повернувся пізніше, ніж зазвичай.
Він уже передчував звичний затишок: запах вечері, м’яке світло лампи, голос дружини, іноді тихий сміх дочки з сусідньої кімнати. Але, відкривши двері, він зустрів тільки тишу.
Світло в передпокої горіло тьмяно. У вітальні, на дивані, підібгавши ноги, сиділа Ольга.
Вона не дивилася телевізор, не тримала в руках телефон — просто сиділа, немов застигла. Її обличчя було заплаканим, очі червоні і втомлені.
— Оля… привіт. Щось сталося? — обережно запитав Денис, знімаючи куртку.
Дружина підняла погляд. У ньому було стільки болю і розчарування, що в нього всередині все похололо.
— Твій брат дзвонив, — тихо промовила вона.
Денис завмер, немов його вдарило струмом.
— Артем?.. І що він тобі наговорив?
— Він привітав мене, — гірко посміхнулася Ольга. — Сказав, що ми з Марією скоро будемо «колегами по нещастю».
Що ти, виявляється, теж збираєшся піти. Тільки чекаєш зручного моменту, поки я закінчу проект на роботі. Щоб без скандалів. Щоб красиво.
— Що?! — Денис ледь не скрикнув. — Це маячня! Повна маячня!
Він кинувся до дружини, але вона відсторонилася.
— А навіщо тоді він мені це говорив? — її голос тремтів. — Він твій брат. Він повинен знати.
Може, ви дійсно це обговорювали, а ти тепер боїшся зізнатися?
— Та ти що?! — Денис схопився за голову. — Ми з ним вчора саме через це і посварилися! Він говорив мені те саме, а я сказав йому, що він божевільний. Я кохаю тебе, Оля. Я нікуди не піду.
Але слова не приносили полегшення. Дружина плакала, потім замикалася в собі, згадувала всі недавні дрібні сварки, його втому, розсіяність.
Все складалося в картину зради. І чим більше він переконував, тим глибше в її серці осідали сумніви, посіяні Артемом.
У якийсь момент терпіння лопнуло. Денис схопив телефон і тремтячими пальцями набрав номер брата.
— Ти що наговорив моїй дружині?! — проричав він у трубку.
— А, привіт, братику, — відповів задоволений голос Артема. — Ну як, вже поговорили по душах? Я ж казав, що пора діяти рішуче.
— Ти нічого не наплутав?! — голос Дениса зривався. — Я тобі при зустрічі морду начищу!
— Заспокойся, істеричко, — ліниво простягнув Артем. — Я ж тобі тільки добра бажав.
Хотів допомогти розпочати важку розмову. Ну, якщо вже ти такий боягуз, то я взяв ініціативу на себе.
— Щезни! — закричав Денис. — Щоб я тебе більше ніколи не бачив і не чув!
Він щосили жбурнув телефон об стіну. Апарат розлетівся на частини, дзвінко вдарившись об паркет.
Ольга — стояла в дверях вітальні, стиснувши руки в кулаки. Вона чула все. Але її обличчя ставало тільки суворішим, підозри не зникали.
Наступні дні в будинку запанувала могильна тиша. Ольга збиралася на роботу мовчки, готувала вечерю мовчки, йшла спати — теж мовчки.
Денис відчував, ніби ходить по краю прірви. Всі його слова розбивалися об глуху стіну недовіри.
Тоді він зрозумів: словами вже нічого не виправити. Потрібно діяти. І він зважився.
Увечері, зібравшись, він поїхав до батьків дружини.
— Вікторе Степановичу, — похмуро сказав він тестю, ледь переступивши поріг, — у нас біда. Треба поговорити.
Віктор Степанович і його дружина Надія Петрівна слухали Дениса уважно, не перебиваючи.
Він говорив все як є: про перетворення Артема, про розлучення брата, про нещасливий дзвінок. Голос тремтів, але він не приховував ні злості, ні болю.
— Я не знаю, як ще довести Олі, що все це брехня, — сказав він, опустивши голову. — Я кохаю її, я не збираюся руйнувати наш шлюб через божевільні ідеї брата.
— Артем завжди був з характером, — похмуро зауважив Віктор Степанович. — Але щоб так… Це підлість.
— Підлість рідкісна, — зітхнула Надія Петрівна.
Денис безнадійно розвів руками:
— Я вже не знаю, що робити. Вона мені не вірить.
Тесть підвівся з крісла, спираючись на палицю:
— Гаразд. Поїхали.
— Куди? — здивувався Денис.
— До вас, мене дочка слухатиме.
Повернення Віктора Степановича до квартири справило ефект. Ольга не змогла проігнорувати батька.
Вони пішли до вітальні і довго розмовляли за зачиненими дверима. Денис метався по кухні, прислухаючись до приглушених голосів.
Нарешті батько вийшов.
— Тепер можеш сам поговорити, — сухо сказав він.
Денис увійшов. Дружина сиділа, втомлено стиснувши руки. В її очах не було ненависті, тільки очікування.
— Оля, — почав він, — я не знаю, що ще можу сказати. Так, я був втомленим, може, неуважним. Але я ніколи не думав руйнувати наш шлюб.
Ти — все, що у мене є. Артем просто захлинувся своїм новим життям, вирішив всіх переробити. Я порвав з ним назавжди.
Він дістав новий телефон, увімкнув список контактів, знайшов номер брата і видалив. Потім заблокував його в усіх месенджерах.
— Я вибираю тебе. Тільки тебе і нашу сім’ю.
Ольга мовчки дивилася, потім її очі наповнилися сльозами. Але це були сльози полегшення.
— Гаразд, — прошепотіла вона. — Я вірю. Просто було так страшно…
І того вечора вони довго і болісно мирилися.
Через тиждень у двері подзвонили. Денис відчинив і завмер. На порозі стояв Артем. Пом’ятий, з червоними очима і синцями під ними, він тримався невпевнено.
— Привіт, — пробурмотів він. — Я до Олі. Можна?
— Ні, — холодно відповів Денис. — Говори зі мною або йди.
Артем важко зітхнув.
— Гаразд. Я… хотів вибачитися.
Він завагався, потім продовжив:
— Марія подала на аліменти, на поділ квартири. Сказала, щоб я до дітей не наближався. А та, заради якої я все це затіяв… Вона тільки гроші бачила.
Як зрозуміла, що я не багатій, та ще й аліменти платити доведеться, відразу зникла. Я залишився один. Я ідіот. Зруйнував своє і мало не зруйнував твоє життя. Вибач.
Денис довго мовчав, дивлячись на брата. Урочистості не було — тільки порожнеча і жалість.
— Я тебе пробачаю, — нарешті сказав він. — Але бачити більше не хочу. Ти перейшов межу. Заради примхи намагався зруйнувати мою сім’ю. Іди.
Артем кивнув, не піднімаючи очей, і повільно пішов до ліфта.
Зачинивши двері, Денис прислухався. З кухні доносився дзвін посуду — Ольга накривала на стіл. Цей простий звук наповнив його теплом.
Він глибоко вдихнув і пішов туди. На звук свого дому. На звук того, що ледь не втратив, але зумів відстояти.
