«Твого тут нічого немає!» — кричала свекруха, не знаючи, чия зарплата насправді покриває іпотеку сина…
…— І щоб твого духу біля серванту не було!
Тамара Петрівна притиснула долоню до столу. Солонка підскочила.
— Мамо, ну годі вже, — пробурмотів собі під ніс Андрій.
Він сидів на табуреті й великим пальцем гортав стрічку в телефоні. На обличчі застигла звична маска байдужості.
— Що значить «годі»? — розлютилася мати. — Я чотири роки на це неподобство дивлюся! Утриманка із села. Андрій цілодобово на морозі по об’єктах мотається. Бігає, перевіряє, здає цехи. А ця мадам удома сидить. По кнопках клацає!
Олена не ворухнулася. Олівець завмер над роздруківкою. На аркуші темніли схеми вентиляційних шахт. Вона не стала виправдовуватися, лише випрямила спину.
— Я закриваю розрахунки для двох заводів, Тамаро Петрівно. Терміни підтискають.
— Казкарка! — свекруха уїдливо пирхнула. — Розрахунки в неї! Картинки на екрані совати — велика праця! Хоч би раз живу копійку в дім принесла.
Мій син горбом іпотеку тягне. Комуналку сплачує. Годує тебе. Одяг купує. А ти навіть спасибі матері сказати не здатна!
Андрій не підвів голови. Йому подобалося це слухати. Він обожнював здаватися головним годувальником.
Набагато приємніше надувати щоки перед ріднею, ніж зізнатися в простому факті: його зарплати інспектора з технагляду ледь вистачало на бензин та перекуси на заправках.
Олена підняла погляд на свекруху:
— На чию зарплату ми минулого літа засклили балкон, нагадати?
— Замовкни! — обірвала свекруха. — Андрій премію приніс! Своїми руками заробив! А ти сидиш на його шиї. Годі, натерпілися!
А в суботу йдемо в салон. Оксані потрібен перший внесок за авто. Їй із двома дітками пішки ходити соромно. Андрійчик перекаже зі своєї картки. Я Оксанці вже пообіцяла.
— Мамо, зачекай, — завагався Андрій. — Ми ж збиралися відкласти на зимову гуму…
— Обійдешся старою! — відрізала Тамара Петрівна. — Рідна сестра з дітьми мучиться, а він про шини думає!
А цій утриманці рот відкривати взагалі не годиться. Твого тут нічого немає! Щось не подобається? Поріг вільний. Забирайся туди, звідки приїхала!
Олена поглянула на чоловіка. Чекала. Раптом у ньому прокинеться залишок совісті? Раптом він скаже матері просту річ: «Мамо, заспокойся. Квартиру й внески оплачує Олена».
Але Андрій втиснув голову в плечі й знову втупився в екран.
— Оленко, ну не починай, — вичавив він. — Мама на нервах, сама розумієш. Оксанці зараз важко.
Відповіді не потрібно було. Усе стало зрозуміло до останнього слова.
Олена склала аркуші з кошторисами. Жодних суперечок, жодних криків. Образа не тиснула — була лише холодна ясність.
Вона пішла до спальні, дістала з шафи дорожній рюкзак і велику сумку. Зібрала особисті речі: робочий ноутбук, кабелі, документи, дипломи, свідоцтва. Нічого зайвого. Речі вмістилися легко.
Пізніше до кімнати зазирнув Андрій. Почухав потилицю. Вигляд у нього був винуватий, але голос пролунав із натиском:
— Ти довго будеш дутися?
— Я збираю речі, Андрію.
— Оленко, кинь дурницями маятися, — він підійшов ближче, розводячи руками. — Мати наговорила зайвого. Вона вже літня людина. Ти ж знаєш, як вона переживає за онуків. Завтра їй минеться.
— Вона сказала, що мого тут нічого немає.
— Та скільки всього вона може випалити в гніві! — скривився Андрій. — Будь розумнішою, не звертай уваги. Завтра звариш її улюблений суп — вона й заспокоїться. Куди ти збираєшся йти серед ночі? Залишся, а вранці все здасться інакшим.
— Не здасться, — відповіла Олена.
— Ну й дурепа, — буркнув він, зрозумівши, що вмовляння не діють. — Сама потім приповзеш. Кому ти потрібна зі своїми кресленнями?
Він демонстративно пішов до вітальні. Там увімкнувся звук вечірніх новин…
Уранці квартира спорожніла. Андрій поїхав на об’єкт ще до світанку, а Тамара Петрівна вирушила на ринок по домашній сир та свіжу сметану.
Олена присіла на край дивана й дістала телефон. Насамперед вона зайшла в банківський додаток. Пальці впевнено натискали на екран.
Вона відключила прив’язку додаткової картки, яку рік тому оформила на своє ім’я та передала свекрусі для дрібних витрат. Тамара Петрівна любила хизуватися цією карткою біля каси, хвалячись перед касирками «щедрістю сина».
Далі Олена переказала всі свої основні заощадження на окремий рахунок в іншому банку. На картці Андрія залишився рівно його особистий оклад. До останньої копійки.
Вона підхопила рюкзак, взяла сумку й вийшла на сходовий майданчик.
Пошуки тимчасового житла зайняли лише три години: Олена винайняла затишну двокімнатну квартиру на шостому поверсі в тихому й зеленому районі на іншому кінці міста.
Господиня віддала ключі, перевірила паспорт і пішла. Олена розклала креслення на широкому письмовому столі, поставила ноутбук і підключила інтернет.
Вперше за багато місяців навколо не було чужих зауважень. Ніхто не зазирав через плече й не дорікав за ввімкнений торшер чи пізній стукіт по клавіатурі.
Вона занурилася в роботу — замовники з проектного бюро якраз надіслали правки щодо вентиляції цехів.
У суботу ближче до обіду у великому торговому центрі вирувало життя. Тамара Петрівна крокувала між рядами побутової техніки з гордовитим виглядом.
Слідом за нею йшла Оксана в яскраво-зеленому пальті, а позаду понуро плентався Андрій, штовхаючи перед собою візок.
— Ось цю бери, — Тамара Петрівна вказала на широку варильну панель. — Німецька збірка. І духовку під колір підберемо. На новосілля зробимо подарунок, як годиться. Андрійчик оплатить.
— Мамо, вона ж дорога, — прошепотів Андрій, озираючись. — Ми ж збиралися їхати за машиною.
— Машину оформимо в кредит! — відмахнулася мати. — Перший внесок з картки кинеш, а техніку відразу заберемо.
Чого ти вагаєшся? Сам казав, премію переказали! Нехай сестра бачить, що в неї є надійний брат.
Оксана радісно заплескала в долоні:
— Андрійчику, ти найкращий! А витяжку таку саму візьмемо? Там комплект зі знижкою продають!
— Бери все! — наказала Тамара Петрівна. — Андрію, йди до каси. Не ганьби родину дріб’язковістю.
Біля каси зібралася черга. Хлопець із бейджем швидко просканував накладні.
— Синку, плати, — Тамара Петрівна гордо розправила плечі.
Андрій дістав картку й приклав її до термінала. Пристрій видав різкий сигнал. На табло з’явився напис: «Відмова. Недостатньо коштів».
— Що там таке? — нахмурилася мати. — Рівніше прикладай! У тебе вічно руки тремтять.
Андрій притиснув картку вдруге. Знову відмова.
— Оплата не проходить, — монотонно повідомив касир. — Коштів бракує. Спробуйте інший спосіб.
Позаду почувся гомін. Чоловік у спортивній куртці невдоволено буркнув:
— Жінко, відійдіть убік, якщо платити нічим. Ви затримуєте людей!
— Самі відійдіть! — розлютилася Тамара Петрівна.
— Мій син — начальник! У нас грошей повно! Андрійю, перекажи через телефон!
Андрій зайшов у додаток. Пальці плуталися. Він відкрив баланс і завмер. На головному екрані горів нуль.
Додаткова картка світилася сірим значком блокування. А на його особистому рахунку бовталися копійки — усе, що він не встиг витратити на перекуси та каву на заправках.
— Мамо… — пролепетав він.
— Що «мамо»?! — гаркнула мати. — Оплачуй давай! Люди дивляться!
— Тут порожньо.
— Як порожньо?! — Тамара Петрівна вихопила в нього телефон. — Куди ти подів гроші, дурню?! На що витратив премію?!
— Я нічого не чіпав! — просичав Андрій, палаючи від сорому під поглядами касира та покупців. — Картка заблокована… Рахунок Олени був. Це її гроші.
— Яка ще Олена?! — свекруха почервоніла. — При чому тут ця нахлібниця?!
— Може, товар анулювати? — підвищив голос касир. — Чергу не затримуйте!
Під глузливими поглядами коробки довелося вивантажити назад на прилавок.
Тамара Петрівна вискочила на вулицю. Обличчя палало від люті. Оксана надулася й скаржилася, що її зганьбили перед усім магазином.
— Набери її! — наказала мати. — Подзвони цій дряні негайно!
Андрій натиснув виклик. Трубку підняли після третього гудка.
— Слухаю, — відгукнулася Олена.
— Олено! — закричав у трубку Андрій. — Ти з глузду з’їхала?! Навіщо ти обнулила картки?! Нас із магазину ледь не виставили з ганьбою! У матері ледь приступ не стався!
— Що сталося, Андрію?
— Де гроші?! Де всі кошти з рахунку?! Чому на балансі копійки?!
Трубку вирвала Тамара Петрівна й закричала просто в мікрофон:
— Ану поверни все назад, злодійко! Син напише заяву! До поліції! Чотири роки за чужий рахунок жила, а тепер останнє вкрала?! Ми без копійки залишилися!
Олена витримала коротку паузу.
— Тамаро Петрівно…
— Що «Тамара Петрівна»?! Де гроші?!
— Ви ж у четвер за вечерею оголосили: мого в тому будинку ні копійки немає, я утриманка й прийшла ні з чим, а Андрійчик один сім’ю годує. Пам’ятаєте свої слова?
— Пам’ятаю! І зараз можу повторити!
— Ось бачите. Я вчинила чітко за вашими словами — забрала своє, те, що особисто заробила. А гроші Андрія на місці, до останньої копійки, на його зарплатній картці. Можете купувати Оксані квартиру, машину — ні в чому собі не відмовляйте.
— Яку машину?! — вискнула мати. — Там вистачить на три походи до супермаркету! А іпотека?! Чим за квартиру платити?!
— Ви ж запевняли, що Андрій іпотеку з усіх сил тягне? — відповіла Олена без натяку на напругу. — Ну то нехай і платить. Платіж через п’ять днів. Не забудьте внести.
Зв’язок обірвався. Андрій залишився стояти на тротуарі. У голові гуділо. Тільки зараз до нього дійшло, у яку яму він загнав себе власними хвастощами.
Усі ці роки саме перекази Олени покривали щомісячні внески за простору трикімнатну квартиру. Олена купувала меблі, оплачувала поїздку свекрухи до санаторію, купувала продукти.
А Андрій лише ходив, як півень, і кивав на похвали матері.
Через два дні він підкараулив Олену біля проектного бюро. Переступав з ноги на ногу, метушився. Вигляд у нього був жалюгідний і знічений.
— Оленко, давай поговоримо, — почав він, намагаючись взяти її під лікоть.
Олена зробила крок назад:
— Не треба мене чіпати, Андрію. Кажи тут.
— Ну, мама трохи переборщила, з ким такого не буває? — пробурмотів він, заглядаючи їй в очі. — Вона літня людина, характер важкий, сама знаєш. Повертайся додому. Ми ж сім’я. Я їй скажу, щоб більше не лізла. Слово даю!
— Ти чотири роки мовчав, Андрію. Тобі було зручно.
— Та в чому ж зручно?! — обурився він, починаючи злитися від власного безсилля. — Я працював! Я вдома не сидів!
— Ти отримував зарплату інспектора, — нагадала Олена. — І віддавав її матері на її забаганки та свої розваги. А на житло, їжу та кредити заробляла я. Але чомусь саме мене називали утриманкою.
— А іпотека?! — у відчаї вигукнув він, відкинувши сором. — Ти розумієш, що платіж більший за мою зарплату?! Банк забере трикімнатну квартиру! Нас викинуть на вулицю!
— Тебе викинуть, Андрію. Ти ж усім хвалився, що це твоя особиста фортеця. Ось і захищай її.
— Оленко, не будь жорстокою! — благав він. — Перекажи хоча б на цей місяць! А там розберемося!
— Ні, — відрізала вона. — З мене вистачить благодійності. Продай квартиру через агентство, погаси борг, залишок забирай собі. Я на твої гроші не претендую.
— Ти пошкодуєш! — крикнув він їй услід. — Кому ти потрібна сама?!
Олена навіть не обернулася…
Минуло три місяці. Квартиру Андрію дійсно довелося продати. Самотужки він не зміг сплатити навіть черговий платіж: банк надіслав повідомлення про прострочення вже на другий тиждень.
Після розрахунків із боргами від гарної «трійки» залишилися самі крихти. Андрію довелося зібрати речі й переїхати назад до матері — у тісну двокімнатну хрущовку на першому поверсі.
Туди ж часто навідувалася Оксана зі своїми галасливими дітлахами, вимагаючи допомоги.
Тамара Петрівна тепер майже щовечора сиділа на лавочці у дворі й скаржилася сусідкам:
— Обібрала синочка до нитки! Виявилася марнотратна дівка! Адже Андрійчик їй усе довіряв, до останньої копійки! Свята людина! А вона на чужому горбі нажилася й втекла!
Сусідки співчутливо підтакували їй у вічі. А щойно Тамара Петрівна ховалася в під’їзді, глузливо переглядалися.
Увесь двір чудово знав, скільки насправді заробляв інспектор з технагляду, і прекрасно розумів, чиїм коштом сім’я чотири роки ні в чому собі не відмовляла.
Люди не змінюються. Свекруха так і залишилася впевнечною у своїй святій правоті.
Ось тільки до великих торгових центрів вона більше не їздила — купувала за акціями заморожену рибу й довго сперечалася на ринку за кожну гривню здачі.
